Вступ до права Європейського Союзу – Кернз В. – 13.4. Європейська Соціальна хартія
Соціальна політика в Європейському Союзі сприяла створенню власної інституційної системи. Головним фондом, який був створений у контексті соціальної політики Європейського Союзу, є Європейський соціальний фонд (ЄСФ). Загальна мета його створення викладена в ст. 123 Договору, а саме: “для поліпшення можливостей у сфері зайнятості для працівників на внутрішньому ринку і, тим самим, для підвищення рівня життя”. ЄСФ є структурним фондом (ст. 130b ДЗЄС), керованим Комісією, разом з комітетом, головою якого є член Комісії і який складається з представників урядів, профспілок та організацій роботодавців (ст. 124 Договору).
Протягом свого існування ЄСФ зазнав певних змін. Перша зміна, яка відбулася в 1971 p., поклала на ЄСФ завдання, яке полягало в наданні фінансової допомоги для зменшення деяких небажаних соціальних наслідків певних напрямів політики Співтовариства. Він також мав зосередити свої зусилля здебільшого на структурному безробітті в економічно відсталих районах Співтовариства. Друга зміна в 1983 р. була спрямована на забезпечення ЄСФ можливості приділяти увагу боротьбі з безробіттям серед молоді. Характерною рисою допомоги ЄСФ скоріше є принцип додатковості, який означає, що вона здебільшого спрямовується на доповнення допомоги, яка надається державними органами, ніж на створення нових програм.
Соціальна допомога також має важливий законодавчий зміст. Зокрема, це стосується процедури голосування, яка використовується в Раді під час вжиття заходів у цій сфері. Оскільки Сполучене Королівство вирішило не визнавати Соціального розділу Договору про заснування Європейського Союзу, інші держави-члени уклали між собою дві угоди3, які створювали процедури та механізми, за допомогою яких мали прийматися рішення стосовно соціальної політики. Внаслідок цього, рішення стосовно соціальної політики можна поділити на три групи з огляду на процедури голосування:
1) ті, які повинні прийматися кваліфікованою більшістю голосів відповідно до процедури узгодження згідно зі ст. 189с Договору (ця група стосується таких сфер: поліпшення умов праці для захисту здоров’я та безпеки працівників; умов праці; надання працівникам інформації та консультацій; рівності між чоловіками і жінками щодо можливостей на ринку праці та ставлення до них на роботі; ресоціалізації осіб, виключених з ринку праці);
2) ті, які вимагають одноголосного рішення при голосуванні, а саме відносно: соціального захисту і забезпечення; захисту працівників після закінчення терміну дії їхніх контрактів; надання колективного захисту інтересів працівників і роботодавців, включаючи колективні трудові договори; умов зайнятості для громадян третіх країн, які законно перебувають на території Співтовариства; фінансових внесків для сприяння зайнятості й створенню нових робочих місць;
3) ті, які повністю вилучаються з процесу прийняття рішень у Співтоваристві, а саме: заробітної плати; права на об’єднання; права проводити страйки та застосовувати локаути.
13.4. Європейська Соціальна хартія
Цей акт не слід плутати з документом Ради Європи, що має таку ж назву, який був прийнятий у 1961 р. і складається з 38 статей. Як уже зазначалось вище, Соціальна хартія Європейського Союзу була прийнята Європейською Радою в травні 1989 р. всіма тогочасними державами-членами, за винятком Сполученого Королівства. Вона встановила основні права працівників і закріпила 13 основоположних принципів:
– право переїжджати з метою пошуку роботи з однієї держави-члена до іншої;
– право на справедливу винагороду;
– право займатися будь-якою діяльністю на тих самих умовах, що застосовуються до працівників, які займаються такою самою діяльністю в країні перебування;
– право на поліпшення рівня життя та умов праці;
– право на соціальний захист, який надається національними системами, разом з мінімальним доходом для тих, хто не може влаштуватися на роботу, або тих, хто більше не користується правом на отримання допомоги у зв’язку з безробіттям;
– право на свободу об’єднань та на укладання колективного трудового договору;
– право на професійну підготовку;
– право чоловіків і жінок на однакове ставлення;
– право працівників на отримання інформації і консультацій та право на участь у прийнятті рішень;
– право на захист здоров’я та безпеку на робочому місці;
– захист дітей та підлітків;
– гарантований мінімальний стандарт рівня життя для людей похилого віку;
– поліпшення соціальної та професійної інтеграції осіб, які не можуть працювати за станом здоров’я.
Відповідно до ст. 27 хартії найперше і найголовніше завдання національних владних органів держав-членів полягає в імплементації цих положень, хоча ст. 28 надає Комісії право вносити пропозиції щодо прийняття імплементаційних норм, які належать до чинної юрисдикції Співтовариства. Хартія підтримується Програмою дій, що складається з 47 ініціатив, 29 з яких вимагають законодавчих дій обов’язкового характеру. Прогрес в імплементації цих ініціатив породжує лише розчарування, єдиним реальним досягненням у цьому відношенні є Регламент 91/533 про обов’язок роботодавця інформувати своїх працівників щодо умов їхніх трудових контрактів. Деякі із заходів, що є формально вжитими згідно із Соціальною хартією, насправді не набагато кращі, ніж норми, ухвалені відповідно до політичних напрямів до прийняття Соціальної хартії.
Як уже згадувалося, Соціальна хартія має невизначений правовий статус. Можливо, праві деякі автори, коли описують імплементацію Соціальної хартії як “поєднання підходу Співтовариства, який полягає у вжитті заходів обов’язкового характеру на рівні Співтовариства, і підходу міжнародного права із захисту прав людини, який полягає в імплементації державами-членами згідно з системою надання звітів”. Під “системою надання звітів про результати імплементації” розуміється система, що створюється згідно зі ст. 29, яка вимагає від Комісії подавати щорічний звіт про результати імплементації Соціальної хартії державами-членами і Європейським Союзом. Питання, чи являє собою така система розумний спосіб імплементації прав громадян, залишається відкритим для дебатів.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)