Теорія права і держави – Скакун О. Ф. – 8. Змішаний (конвергентний) тип правових систем – скандинавська і латиноамериканська групи
Змішаний (конвергентний) тип правової системи – сукупність національних правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі місцевих джерел права та широкого запозичення елементів правових систем романо-германського та англо-американського типу.
Ознаки змішаного типу правових систем:
1) домінує нормативно-правовий акт як формальне джерело права;
2) судовий прецедент використовується нарівні з нормативно-правовим актом;
3) визнається поділ права на приватне і публічне;
4) нормі права (зразок поведінки) надається основна роль у регулюванні суспільних відносин;
5) проводиться кодифікація законодавства;
6) дотримується ієрархія нормативно-правових актів;
7) існує паритет процесуального і матеріального права. Змішаними можна вважати чимало правових систем сучасності.
Виділяючи змішаний (конвергентний) тип правових систем, маємо на увазі групи систем, які при базуванні на власних джерелах права (правовому звичаї) широко використовують іноземні елементи, запозичені з двох класичних сімей – романо-германської і англо-американської. До такого змішаного типу правових систем можна зарахувати північноєвропейську (скандинавську) і латиноамериканську групи. Здавалося б, у країн Північної Європи і Латинської Америки, що знаходяться у різних частинах світу, не може бути однотипного розвитку. Проте незалежно одне від одного північноєвропейське право і латиноамериканське право сформувалися під впливом рецепції низки елементів тих самих типів правової системи – романо-германської і англо-американської. І хоч сприйняття іноземного елемента лягало на різний національний грунт, який був і є неоднорідним у скандинавських і латиноамериканських країнах, їхні правові системи мають багато спільного у генезисі й сучасному розвитку.
Регіонами поширення скандинавського права є Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Ісландія. Географічно вони близькі до країн романо-германського типу правової системи. Проте на відміну від нього ця група правових систем не зазнала глибокого впливу римського права. Вона випробувала його частково – так само, як і вплив торговельних порядків міст-держав німецького узбережжя Балтики в період Середньовіччя. Вплив римського права на скандинавські країни був опосередкованим – переважно через германське право. У дусі цього права визнаний нормативно-правовий акт (закон) як провідне джерело права. Одночасно з цим істотну увагу приділено судовій практиці, поширеній у країнах загального права, і визнана роль судового прецеденту (у вигляді рішень верховних судових органів). Інші властивості загального права (правило прецеденту, техніка судових доказів, пріоритет процесуального права перед матеріальним правом тощо) не знайшли грунту для зростання. Автономність і самобутність скандинавської групи правових систем вимагає їх розгляду за межами систем як загального права, так і “цивільного права”. Проте можна визнати, що скандинавське право є близьким до німецької групи правових систем, певною мірою є його специфічною підгрупою. Деякі країни, наприклад Швеція, будучи учасниками Європейського Союзу, зазнають впливу європейського права, спрямованого на гармонізацію й уніфікацію правових інститутів.
Подібність правових систем держав Латинської Америки (латиноамериканська група) зумовлена спільністю історичних шляхів їх виникнення і подальшого розвитку під впливом континентального права, однаковістю в структурі системи права і норми права, спільністю основного юридичного джерела права – нормативно-правових актів і принципів регулювання суспільних відносин, однаковим сприйняттям американського конституційного права. Усе це дозволяє виділити латиноамериканське право в окрему групу змішаного типу правової системи.
Країни Латинської Америки (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та ін.) певний час були колоніями Франції, Іспанії, Португалії, тому у своєму історичному розвитку зазнали сильного впливу їх правових систем. Нині багато правових систем латиноамериканських країн є близькими до романської групи континентально-європейського права. Проте їх не можна вписати в романо-германський тип правових систем, оскільки конституційне право цих країн формувалося під значним впливом американського права. Демократична Конституція США стала відправним документом конституційного розвитку країн Латинської Америки.
Отже, дуалізм латиноамериканського права полягає в тому, що у сфері публічного права (насамперед конституційного) за основу взята американська система, у сфері приватного права (цивільного) – романська.
Проте було б неправильним вважати правові системи цієї групи країн цілком позбавленими національної самобутності, які ігнорують норми-звичаї. Тексти законів, включаючи й основний – конституцію, враховують особливості національного державно-правового розвитку, сучасне соціально-економічне становище. У Мексиці, Перу, Гватемалі збережені залишки общинного землеволодіння. Особа, будучи за законом власником землі, фактично виступає представником громади, в інтересах якої, відповідно до звичаю, використовується земля.
Латиноамериканські правові системи прагнуть до інтеграції одна з одною, до уніфікації національного законодавства. Країни Латинської Америки протягом тривалого часу працювали над створенням кодексів міжнародного публічного і міжнародного приватного права. Був розроблений Кодекс Бустаманте (1928 р.), який являє собою універсальний звід колізійних норм, застосовуваних у регулюванні цивільно-правових відносин, що виникають між особами різних держав. З цього кодексу випливає, що колізійні норми, готові до застосування, перебувають винятково в галузі цивільного права, яке діє в національній правовій системі.
Провідна роль у процесі уніфікації права латиноамериканських країн належить Бразилії, що стоїть у фарватері утворення Організації американських держав (1948 р.).
(2 votes, average: 3,50 out of 5)