Риторика – Колотілова Н. А. – 2.5. Аргументація й критика
Аргументація (від лат. “argumentum” – “основа”) – Це обгрунтування прийнятності, слушності певних тверджень або намірів дії.
Найбільш розробленою проблематика аргументації постає в логіці. Звичайно, оратор повинен враховувати здобутки цієї дисципліни. З іншого боку, поняття логічної та риторичної аргументації відрізняються між собою. Логічна аргументація – це лише окремий випадок риторичної аргументації. Згадаємо, що в Арістотеля логос є тільки одним із модусів переконання, поряд з етосом та пафосом. Відповідно, до царини логіки належать лише ті засоби переконання, що апелюють до розуму. Якщо оратор зосереджується тільки на логосі, то він невиправдано позбавляє себе можливості використання інших способів впливу (в деяких випадках більш ефективних).
Інколи аргументацію розглядають не просто як процедуру обгрунтування, а й як сукупність аргументів, що наводять на підтримку певних тез. Таке уявлення більше відповідає другому розділу риторики “Диспозиція”. У ньому аргументація виступає вже як певна частина ораторської промови.
2.5.1. Структура та види аргументації
У структурі аргументації виділяють такі компоненти: Теза (від давньогрец. “thesis” – “положення”) – це твердження, в якому оратор намагається переконати аудиторію.
Аргументи – це твердження, за допомогою яких оратор обгрунтовує тезу.
Форма (схема) – це спосіб зв’язку аргументів і тези.
Існує багато класифікацій аргументації. Зупинимось на тих, що є важливими для ораторської діяльності.
1) Залежно від способу обгрунтування розрізняють:
O емпіричну аргументацію;
O теоретичну аргументацію.
2) Залежно від форми (схеми) розрізняють:
O симптоматичну аргументацію;
O причинну аргументацію;
O аналогійну аргументацію.
3) Залежно від процедури обгрунтування розрізняють:
O пряму аргументацію;
O непряму аргументацію.
Стосовно першої класифікації слід підкреслити, що вже Арістотель поділив способи переконання на нетехнічні та технічні:
“Нетехнічними я називаю ті способи переконання, які не нами винайдені, але існували раніше [без нас]; сюди належать: свідки, показання, дані під тортурами, письмові договори та ін.; технічними ж [я називаю] ті, які можуть бути створені нами за допомогою методу й наших власних засобів, так що першими з доказів можна тільки користуватися, інші ж потрібно [попередньо] знайти”1.
На сьогоднішній день ці поняття можна визначити таким чином:
Емпірична аргументація – це обгрунтування тези шляхом безпосереднього звертання до дійсності.
Аргументами в ній виступають експерименти, спостереження, досліди тощо.
Теоретична аргументація – це обгрунтування тези, в основу якого покладені міркування.
Аргументами в ній виступають інші відомі положення, до яких апелює оратор.
Насправді в ораторській практиці часто зустрічаються такі випадки, в яких аргументація поєднує в собі й звернення до досвіду, і теоретичні міркування.
Розглянемо приклад аргументації, який має досить давню історію:
“Усілюди є смертними.
Сократ – людина.
Отже, Сократ є смертним”.
Перші два твердження в цьому прикладі є аргументами, а останнє – тезою. Звичайно, в ораторських промовах навряд чи можна знайти аргументацію саме в такій формі. Навіть цей приклад мав би скоріше вигляд:
“Сократ є смертним, оскільки він – людина”.
Арістотель називав подібні міркування ентимемами.
Для розуміння особливостей аргументації в риториці вищенаведені приклади показові в тому відношенні, що тези в ораторських промовах дуже часто йдуть попереду аргументів. Тобто оратор спочатку формулює тезу, яку йому потрібно обгрунтувати. Для цього він виявляє аргументи, які б допомогли вплинути на аудиторію. У логіці ж все відбувається навпаки. В ході міркувань людина здобуває із наявного знання (засновків, аргументів) нове знання (висновки, тези).
Емпіричну аргументацію, як це може здатися із визначення, не слід пов’язувати виключно з природничими науками. В ораторській практиці такою аргументацією виступає використання фактів як прикладів. Арістотель писав про те, що приклади й ентимеми є загальними засобами переконання:
“Прикладами потрібно користуватися в тих випадках, коли не маєш ентимем для доведення, оскільки для того, щоб переконати, потрібне [яке-небудь] доведення; коли ж [ентимеми] є, то прикладами слід користуватися як свідченнями.. .”
Саме в цьому значенні застосування прикладів розглядають як емпіричну аргументацію.
Приклади – це висловлювання про одиничні факти (від лат. зроблене, здійснене), що виступають як аргументи для підтвердження тези загального характеру.
Найчастіше такі аргументи використовуються при обгрунтуванні оратором тих намірів дії, на які він чекає від аудиторії, коли наводять певні ситуації з життя відомих людей та ін. Тоді в якості прикладів можуть виступати притчі, байки, тобто випадки, до яких ми не можемо апелювати як до спостережуваних фактів. Однак подібні аргументи теж покликані підтвердити тези загального характеру. При обгрунтуванні певних дій вони досить ефективно впливають на слухачів.
Як відомо, Ісус навчав народ притчами. Наприклад:
“Ось вийшов сіяч, щоб посіяти. І як сіяв він зерна, упали одні край дороги, – і пташки налетіли, та їх повидзьобували. Другі ж упали на грунт кам’янистий, де не мали багато землі, – і негайно посходили, бо земля неглибока була; а як сонце зійшло, – то зів’яли, і коріння не мавши, – посохли. А інші попадали в терен, – і вигнався терен, і їх поглушив. Інші ж упали на добрую землю – зродили: одне в сто раз, друге – в шістдесят, а те втридцятеро. Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!”…
“Послухайте ж притчу про сіяча. До кожного, хто слухає слово про Царство, але не розуміє, приходить лукавий, і краде посіяне в серці його; це те, що посіяне понад дорогою. А посіяне на кам’янистому грунті, – це той, хто слухає слово, і з радістю зараз приймає його; але коріння в ньому нема, тому він непостійний; коли ж утиск або переслідування настають за слово, то він зараз спокушується. А між терен посіяне, – це той, хто слухає слово, але клопоти віку цього та омана багатства заглушують слово, – і воно зостається без плоду. А посіяне в добрій землі, – це той, хто слухає слово й його розуміє, і плід він приносить, і дає один у сто раз, другий у шістдесят, а той утридцятеро” (Матв., 13, 3-9; 18-23).
Друга класифікація дає можливість оратору, з одного боку, грамотно аналізувати аргументації інших людей, а з іншого – самому правильно використовувати аргументативні схеми при побудові промови.
Виділення різних типів аргументації в цій класифікації грунтується на тому, яке відношення покладене в основу зв’язку аргументів і тези. У літературі з логіки щодо форми аргументації розрізняють дедуктивну та не дедуктивну залежно від типу міркування, за яким розгортається аргументація. Скоріше за все, симптоматична аргументація може бути зіставлена з дедуктивною, причинна – з не дедуктивною, що грунтується на індуктивних міркуваннях, аналогійна – з не дедуктивною, що грунтується на міркуваннях за аналогією.
У риториці доречним є використання термінів симптоматична, причинна та аналогійна види аргументації1.
Симптоматична аргументація – це обгрунтування тези шляхом наведення в аргументах певних ознак того, що постулюють у тезі.
Загальна схема симптоматичної аргументації має такий вигляд: А прийнятне для В, тому що: 1)С прийнятне для В і 2) С характерне для А.
Вищенаведений приклад “Сократ є смертним, оскільки він – людина” є прикладом симптоматичної аргументації: Смертність (А) Характерна для Сократа (В), Тому що:
1) Сократ (В) Є людиною (С) І
2) Для всіх людей (С) Характерна смертність (А).
Симптоматичну аргументацію можна вважати подальшою розробкою топосів першої групи, які пов’язані з сутністю предмета промови. У такий спосіб оратор із положень загального характеру на підставі наявності певних ознак у предмета виводить тезу окремого характеру.
Причинна аргументація – це обгрунтування тези шляхом наведення причинно-наслідкового зв’язку між аргументами і тезою.
Загальна схема причинної аргументації має такий вигляд: А прийнятне для В, тому що: 1)А прийнятне для С і 2) С веде до В.
Саме за такою схемою розгортається аргументація Ш.-Л. Монтеск’є:
“У країнах помірного клімату ви побачите народи, непостійні в своїй поведінці й навіть у своїх пороках і чеснотах, оскільки недостатньо визначені властивості цього клімату не в змозі дати їм стійкість”.
У країнах помірного клімату (А) Живуть непостійні в своїй поведінці народи (В), Тому що:
1) Помірний клімат (А) Має недостатньо визначені властивості
(С) І
2) Недостатньо визначені властивості клімату (С) ведуть до нестійкості в поведінці народу (В).
Причинну аргументацію можна вважати подальшою розробкою топосів третьої групи, що пов’язані з причинами та наслідками існування предмета.
Аналогійна аргументація – це обгрунтування тези шляхом наведення схожості того, що говорять в аргументах, з тим, що говорять у тезі.
Загальна схема аналогійної аргументації має такий вигляд: А прийнятне для В, тому що: 1)А прийнятне для С і 2) С порівняне з В.
Саме за такою схемою розгортається аргументація в одній з максим Ж. де Лабрюйєра:
“На вчену жінку ми дивимось як на коштовну шпагу: вона ретельно оздоблена, вишукано відполірована, вкрита тонким гравіюванням. Цю настінну прикрасу показують знавцям, але її не беруть з собою ні на війну, ні на полювання, адже вона так само непридатна до справи, як манежний кінь, навіть відмінно виїжджений”.
У цьому прикладі наявні дві аналогійні аргументації:
I. Ні на війні, ні на полюванні не потрібна (А) вчена жінка (В), Тому що:
1) Ні на війні, ні на полюванні не потрібна (А) коштовна шпага (С) І
2) Коштовна шпага (С) Подібна до вченої жінки (В).
II. Непридатна до справи (А) Вчена жінка (В), Тому що:
1) Непридатний до справи (А) Манежний кінь (С) І
2) Манежний кінь (С) Подібний до вченої жінки (В). Розглянемо ще один приклад – уривок з трактату К. С. Льюїса “Страждання”:
“Християнське вчення про страждання пояснює, на мою думку, дивовижну особливість нашого світу. Бог не дає нам спокою і щастя, до яких ми так прагнемо, але Він дуже щедрий на радість, сміх і відпочинок. Ми не знаємо спокою, але знаємо і веселощі, й навіть захоплення. І зрозуміло чому. Впевненість благополуччя зверне серце до тимчасового, відриваючи його від Бога. Рідкісні радощі кохання, прекрасний пейзаж, музика, бесіда, купання чи матч такого ефекту не мають. Отець підкріплює нас на шляху, однак суворо слідкує за тим, щоб ми не прийняли за власну домівку узбічну таверну”.
У даному фрагменті тезою є складне висловлювання: “Бог не дає нам спокою і щастя, до яких ми так прагнемо, але Він дуже щедрий на радість, сміх і відпочинок”. Кожне просте твердження, що входить до тези, обгрунтовується окремо. При цьому К. С. Льюїс деякі аргументи не наводить, однак їх можна відновити з контексту.
Спробуємо виявити аргументи, якими обгрунтовується висловлювання “Бог не дає нам спокою і щастя”:
1-й аргумент: Спокій і щастя, як впевненість благополуччя, звертають серце людини до тимчасового, відривають його від Бога.
2-й аргумент: Те, що відвертає людину від Бога, звертає її до тимчасового, Він не дає людині. Цей аргумент відсутній у тексті, однак мається на увазі.
В основу даного обгрунтування покладена симптоматична аргументативна схема:
Бог не дає людині (В) Спокою і щастя (А), Тому що:
1) Спокій і щастя (А) Відривають серце людини від Бога (С) І
2) Бог не дає людині (В) Того, що відвертає її серце від нього (С).
В основу обгрунтування другого висловлювання з тези “Бог дуже щедрий на радість, сміх і відпочинок” теж покладена симптоматична аргументативна схема. Спробуйте самостійно відновити її.
Стосовно третьої класифікації слід підкреслити, що такі види аргументації досить широко застосовуються в різних сферах життєдіяльності людей. Тому вміння їх побудови буде корисним для оратора.
Пряма аргументація – це вид аргументації, в ході якої наводять аргументи, що безпосередньо обгрунтовують тезу.
Розглянуті вище приклади Ш.-Л. Монтеск’є, Ж. де Лабрюйєра, К. С. Льюїса є прикладами прямої аргументації.
Непряма аргументація – це вид аргументації, в ході якоїтеза обгрунтовується опосередковано шляхом встановлення неприйнятності антитези (твердження, що є запереченням тези) або шляхом встановлення неприйнятності конкуруючих із тезою положень.
Непряма аргументація буває двох видів:
O апагогічна;
O розділова.
В основу Апагогічної аргументації Покладене міркування за схемою “доведення від протилежного” (згадайте деякі доведення теорем із курсу “Геометрія”). Думка в таких міркуваннях рухається від формулювання антитези через виведення з неї та аргументів протиріччя (двох тверджень, одне з яких заперечує інше) до неприйнятності антитези й слушності самої тези.
В основу Розділової аргументації Покладене міркування за такою схемою. Спочатку формулюють положення, які конкурують із тезою, й саму тезу. Потім показують неслушність конкуруючих із тезою положень. Тим самим опосередковано стверджують прийнятність самої тези. Для того, аби теза в такій аргументації мала достовірний характер, необхідно на першому етапі врахувати всі можливості. Розділова аргументація є подальшою розробкою топосу “розгляд альтернатив”. У такому випадку оратор, як зазначалось вище, формулює перед аудиторією різні точки зору на предмет промови, потім показує їх неслушність, окрім тієї, що репрезентує тезу оратора. Досить ефективним є застосування розділової аргументації в підготовленій аудиторії.
Розглянемо Приклад:
“Використовувати чи не використовувати в тесті відкриті запитання (запитання з розгорнутою відповіддю)? Протягом трьох років в Україні розроблялася модель, яка передбачала їх використання. Ситуація з відкритими запитаннями нагадує випадок “чемодану без ручки” – і нести важко, і викинути шкода. Три роки тривали експерименти з відкритими запитаннями. Кінця справи не видно: дуже б хотілося залишити творчі завдання в тестах, але як їх перевіряти, як оцінювати, як забезпечити єдність при оцінюванні? У Польщі з цими проблемами намагаються впоратися вже понад десять років, інші країни з самого початку відмовилися від відкритих запитань (розуміючи під тестовими завданнями тільки такі, правильність відповідей на які може перевірити комп’ютер) і зосередилися на вдосконаленні форматів та змісту тестових завдань.
У 2006 році в українській моделі ЗТ (зовнішнього тестування – Авт.) пропонується використовувати тільки закриті запитання, передбачається тільки комп’ютерна обробка результатів тестування (сканування з подальшим оцінюванням)” (С. Раков. “Тестування випускників 2006 року”.
У цьому фрагменті застосовано непряму апагогічну аргументацію. Використання тільки закритих запитань в тестах (теза) обгрунтовано через наведення аргументів, які показують неприйнятність відкритих запитань. У даному випадку положення про використання в тестах відкритих запитань є антитезою для положення про використання в тестах тільки закритих запитань.