Порівняльне конституційне право – Кириченко В. М. – 4. Правовий статус суддів

Суддя – це посадова особа державного органу судової влади, яка наділена повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки на професійній основі.

У країнах з романо-германською (континентально-європейською) правовою системою (Італія, Іспанія, Німеччина, Франція) судді, прокурори, судові слідчі, які мають право брати участь у судовому процесі, мають загальну назву магістрати. їх статус регулюють норми конституції та спеціальні закони. Наприклад, у п. 1 ст. 98 Основного Закону ФРН 1949 р. встановлено, що “правове положення федеральних суддів регулюється окремим федеральним законом”, та в п. 3 цієї статті у редакції 1971 р. – “правове положення суддів у землях регулюється окремими законами земель…”. Відповідно до зазначених норм у Німеччині діють закони “Про суддів” від 8 вересня 1961 р. у редакції 1972 р. і “Про Федеральний конституційний суд” від 12 березня 1951 р. у редакції 1985 р. У п. 1 ст. 122 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. зазначено, що “органічний закон про судову владу встановлює… юридичний статус суддів і магістратів, які складають єдиний корпус…”, у ч. 3 ст. 64 Конституції Французької Республіки 1958 р. проголошено, що “статус магістратів установлюється органічним законом”, у п. 1 ст. 148 Конституції Словацької Республіки 1992 р. визначено, що “статус, повноваження і обов’язки суддів визначаються законом”.

Правовий статус суддів – це встановлена державою у законодавчому порядку сукупність прав, обов’язків і відповідальності судді.

У конституціях, як правило, зформульовані основоположні принципи діяльності суддів, які і становлять основу їх правового статусу. До таких принципів віднесені: призначення, незмінюваність, незалежність, несумісність та суддівський імунітет.

1) у більшості країн світу суддівський корпус формується шляхом призначення суддів, хоча зустрічаються і випадки виборності (у деяких штатах США). Принцип призначення, на відміну від принципу виборності, покликаний забезпечувати професіоналізм судової діяльності. Наприклад, у ч. 1 ст. 127 Конституції України 1996 р. прямо записано, що “правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні”. Це пов’язано з тим, що під час виборів суддів неминуче діє політичний чинник і виборці при цьому керуються не професійними та особистими якостями кандидатів у судді, а передусім їх політичними переконаннями. Звичайно, політичний чинник відіграє певну роль і при призначенні суддів, але він значно послаблюється тим, що ця процедура вимагає узгодження волі двох або навіть трьох гілок державної влади.

Як правило, конституції та закони висувають підвищені вимоги до кандидатів на посаду суддів, особливо конституційного суду.

По-перше, це наявність відповідного громадянства та віку. Наприклад, у ст. 119 Конституції Російської Федерації 1993 р. встановлено, що “суддями можуть бути громадяни Російської Федерації, які досягли 25 років…”, у п. 1 ст. 86 Конституції Грузії 1995 р. проголошено, що “суддею може бути громадянин Грузії, який досяг 30 років…”, у п. 3 ст. 134 Конституції Словацької Республіки 1992 р. визначено, що “суддею Конституційного Суду може бути громадянин Словацької Республіки, який має право обиратися до Національної Ради Словацької Республіки, віком не молодший сорока років…”, у ч. 1 ст. 112 Конституції Литовської Республіки1992 р. записано, що “суддями Литви можуть бути лише громадяни Литовської Республіки”, а в ч. 3 §8 гл.11 Закону Королівства Швеції ” Форма правління” від 27 лютого 1974 р. – “тільки особа, яка є шведським громадянином, може виконувати обов’язки і займати посаду в суді…”.

По-друге, це наявність юридичної освіти та відповідного стажу роботи у галузі права. Наприклад, у ст. 138 Конституції Республіки Молдова 1994 р. проголошено, що “судді Конституційного Суду повинні мати вищу юридичну освіту, високий професійний рівень і стаж роботи в галузі права, у сфері юридичної освіти або науки, не менший ніж 15 років”, у п. 3 ст. 84 Конституції Чеської Республіки 1992 р. встановлено, що “будь-який громадянин, що має право бути обраним до Сенату, має вищу юридичну освіту та принаймні десятирічний стаж юридичної роботи, може бути призначений суддею Конституційного Суду”, у п. 2 ст. 159 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. зазначено, що “члени Конституційного суду призначаються з числа суддів і прокурорів, професорів університету, державних службовців і адвокатів. Усі вони повинні бути загальновизнаними компетентними юристами, які мають стаж юридичної роботи не менший ніж п’ятнадцять років”.

По-третє, це наявність високих моральних якостей та бездоганної репутації. Наприклад, у ч. 3 ст. 103 Конституції Литовської Республіки 1992 р. встановлено, що “суддями Конституційного Суду можуть призначатися громадяни Литовської Республіки, які мають бездогану репутацію…”, у п. 3 ст. 147 Конституції Республіки Болгарія 1991 р. зазначено, що “суддями Конституційного Суду обираються юристи з високими професійними і моральними якостями…”, у ч. 1 ст. 101 Конституції Федеративної Республіки Бразилія 1988 р. проголошено, що “Федеральний Верховний Суд формується 11 суддями, відібраними серед громадян старше 35 років і молодше 65 років, з достатніми знаннями у галузі права і незаплямованою репутацією”.

Окрім зазначеного, у конституціях деяких країн встановлені додаткові вимоги до суддів. Наприклад, у ч. 3 ст. 127 Конституції України 1996 р. зазначено, що “на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою”, а в ч. 3 ст. 148 цієї Конституції сказано, що “суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вишу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною мовою”.

Призначення (обрання) суддів здійснює:

– глава держави. Наприклад, відповідно до ч. і) п. 1 ст. 63 Конституції Чеської Республіки 1992 р. Президент Республіки ” призначає суддів”, а згідно ч. І ст. 62 цієї Конституції – ” призначає з числа суддів Голову та заступників Голови Верховного Суду”, у п. 2 ст. 48 Конституції Угорської Республіки 1949 р. у редакції 1990 р. визначено, що “професійні судді призначаються Президентом Республіки відповідно до закону”, у п. 11 ст. 93 Конституції Республіки Узбекистан 1992 р. встановлено, що Президент Республіки Узбекистан “призначає і звільняє з посади суддів обласних, районних, міських та господарських суддів”, у п. 1 ст. 35 Конституції Ірландії 1937 р. у редакції 1995 р. зазначено що “судді Верховного суду, Високого суду і всіх інших судів… повинні бути призначенні Президентом”, а в п. 1 ст. 117 Конституції Королівства Нідерландів 1983 р. проголошено, що “судді судових органів і Генеральний прокурор при Верховному суді призначаються на посаду указом Короля…”;

– глава держави за згодою парламенту. Наприклад, у ч. 2 розд.2 ст. II Конституції США 1787 р. зазначено, що Президент “…має право… за порадою і згодою Сенату призначати… суддів Верховного суду…”;

– глава держави за поданням уряду. Наприклад, у п. 1 ст. 86 Федерального конституційного закону Австрії від 10 листопада

1920 р. визначено, що “судді… призначаються за поданням Федерального уряду Федеральним президентом…”;

– глава держави за поданням органу суддівського самоврядування. Наприклад, у п. 2 ст. 116 Конституції Республіки Молдова 1994 р. зазначено, що “судді судових інстанцій призначаються Президентом Республіки Молдова за поданнями Вищої ради магістратури…”;

– парламент за пропозицією уряду. Наприклад, у п. 1 ст. 145 Конституції Словацької Республіки 1992 р. проголошено, що “Національна Рада Словацької Республіки за пропозицією Уряду Словацької Республіки обирає суддів на чотирирічний строк. Після спливу цього строку Національна Рада за пропозицією Уряду Словацької Республіки обирає суддів безстроково”;

– парламент за пропозицією органу судейського самоврядування. Наприклад, у ч. 1 ст. 105 Конституції Республіки Македонія 1991 р. встановлено, що “судова влада Республіки: вносить до Зборів пропозиції щодо обрання судців…”, у ст. 130 Конституції Республіки Словенія 1991 р. проголошено, що “Скупщина обирає судців за рекомендацією Судової ради”;

– Вища судова рада. Наприклад, згідно п. 1 ст. 12 Конституції Республіки Болгарія 1991 р. “судці, прокурори та слідчі призначаються… Вищою судовою радою Республіки…”, у ч. 1 ст. 121 Конституції Республіки Хорватія 1990 р. у редакції 2000 р. зазначено, що “судді та прокурори… призначаються на посаду… Вищою судовою радою Республіки…”, у ст. 105 Конституції Італійської Республіки 1947 р. встановлено, що “Вища рада магістратури згідно нормам про судоустрій розглядає питання… призначення та переміщення магістратів…”, а відповідно до ч. 1 ст. 106 цієї Конституції – “… призначення магістратів відбувається за конкурсом”.

Іноді використовується змішана система, це у формуванні суддівського корпусу бере участь як глава держави, так і парламент. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 128 Конституції України 1996 р. “перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково…”.

Значно відмінним є порядок формування органів конституційної юрисдикції, який до того ж має істотні особливості в різних країнах. Так, в Азербайджані, Білорусії, Киргизстані, Латвії, Литві, Македонії, Німеччині, Монголії, Словенії, Угорщині, Узбекистані, Хорватії, Чорногорії суддів органу конституційної юрисдикції обирає парламент. Наприклад, відповідно до п. 4 ст. 32/А Конституції Угорської Республіки 1949 р. у редакції 1990 р. “п’ятнадцять членів Конституційного Суду обираються Національною Асамблеєю”, у ч. 1 ст. 163 Конституції Республіки Словенія 1991 р. визначено, що “Конституційний Суд складається з дев’яти суддів, обраних Скупщиною…”. У Росії суддів конституційного суду призначає верхня палата парламенту за поданням президента. Наприклад, у п. 1 ст. 128 Конституції Російської Федерації 1993 р. встановлено, що “судді Конституційного Суду Російської Федерації… призначаються Радою Федерації за поданнями Президента Російської Федерації”.

В Іспанії, Словаччині, Туреччині, Чехії суддів призначає глава держави за пропозицією палат парламенту, уряду, вищої ради судової влади. Наприклад, у п. 1 ст. 159 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. зазначено, що “Конституційний Суд складається з 12 членів, яких призначає Король. З них 4 – за пропозицією Конгресу… 4 – за пропозицією Сенату… 2 – за пропозицією Уряду і 2 за пропозицією Генеральної ради судової влади”, згідно п. 2 ст. 134 Конституції Словацької Республіки 1992 р. “суддів Конституційного Суду… призначає Президент Словацької Республіки з-поміж двадцяти кандидатів, схвалених Національною Радою Словацької Республіки”, у п. 2 ст. 84 Конституції Чеської Республіки 1992 р. встановлено, що “суддів Конституційного Суду призначає Президент Республіки за згодою Сенату”.

У Болгарії, Грузії, Італії, Молдові, Сербії, Україні посади суддів конституційного суду в рівній кількості заміщують президент, парламент і збори суддів або вищі суди (вища рада магістратури). Наприклад, у ч. 1 та 2 ст. 148 Конституції України 1996 р. проголошено, що “Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України”, у п. 1 ст. 147 Конституції Республіки Болгарія 1991 р. встановлено, що “Конституційний Суд складається з 12 суддів, одна третина яких обирається Народними Зборами, одна третина призначається Президентом і одна третина обирається загальними зборами суддів Верховного касаційного суду та Верховного адміністративного суду,” у п. 1 ст. 88 Конституції Грузії 1995 р. зазначено, що “Конституційний Суд складається з дев’яти суддів-членів Конституційного Суду. Трьох членів суду призначає Президент Грузії, трьох членів обирає Парламент… трьох членів призначає Верховний Суд”, у ч. 1 ст. 135 Конституції Італійської Республіки 1947 р. визначено, що “Конституційний суд складається з п’ятнадцяти суддів, призначаємих по третині: Президентом Республіки, Парламентом на спільному засіданні палат і вищими загальним і адміністративним магістратурами”.

2) незмінюваність суддів. Як правило, конституції не вказують, на який строк призначаються судді. Наприклад, у ч. 1 ст. 107 Конституції Італійської Республіки 1947 р., ст. 84 Конституції Латвійської Республіки 1922 р. у редакції 1998 р., у ч. 1 ст. 91 Конституції Великого Герцогства Люксембург 1868 р. у редакції 1989 р., у п. 1 ст. 218 Конституції

Португальської Республіки 1976 р., у п. 2 ст. 121 Конституції Російської Федерації 1993 р., у ч. 4 ст. 64 Конституції Французької Республіки 1958 р., у ч. 1 ст. 120 Конституції Республіки Хорватія 1990 р. у редакції 2000 р. вказано, що судді є незмінюваними. Проте, досить рідко зустрічається призначення судді на певний строк або спочатку на певний строк, а згодом безстроково. Наприклад, у ч. 1 ст. 80 Конституції Японії 1946 р. встановлено, що “судді судів нижчих інстанцій… обіймають посаду протягом десяти років і можуть бути призначені повторно…”, у п. 2 ст. 116 Конституції Республіки Молдова 1994 р. визначено, що “судді судових інстанцій призначаються… вперше на п’ять років, потім на 10 років. Після того, як мине 15 років, судді призначаються до досягнення граничного віку”, у п. 3 ст. 129 Конституції Республіки Болгарія

1991 р. зазначено, що “судді, прокурори та слідчі стають незмінними по завершенню трирічного строку перебування у займаній посаді…”.

Принцип незмінюваності поєднується з такими поняттями, як “безстроково”, “пожиттєво”, “довічно” та “постійно”. Наприклад, у ч. 1 ст. 99 Конституції Республіки Македонія 1991 р. встановлено, що “суддя обирається без обмеження строку його повноважень”, у ч. 1 ст. 152 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. у редакції 1994 р. зазначено, що “судді призначаються пожиттєво”, а в п. 1 ст. 117 Конституції Королівства Нідерландів 1983 р. – “судді… перебувають на посаді пожиттєво”, у ч. 1 ст. 147 Конституції Естонської Республіки

1992 р. записано, що “судді призначаються на посаду довічно”, у ст. 129 Конституції Республіки Словенія 1991 р. визначено, що “посада судді є постійною”.

Зазначені поняття означають, що повноваження судді закінчуються з настанням встановленої законом верхньої вікової межі, після чого вони автоматично виходять у відставку із збереженням низки пільг і привілеїв. Як правило, цей вік у більшості країн становить 65 років. Наприклад, у п. 2 ст. 147 Конституції Словацької Республіки 1992 р. зазначено, що “Національна Рада Словацької Республіки може звільнити суддю: а) який досяг шістдесятип’ятирічного віку”. Але в деяких країнах ця вікова межа збільшена (наприклад, у Великобританії вона становить 72 роки).

Відповідно до цього принципу суддя не може бути звільнений достроково, за винятком випадків, коли він вчинив злочин, порушив присягу чи морально-етичні норми або подав заяву про відставку. Наприклад, у ч. 5 ст. 126 Конституції України 1996 р. встановлено, що “суддя звільняється з посади… у разі: 1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено; 2) досягнення суддею шістдесяти п’яти років; 3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; 4) порушення суддею вимог щодо несумісності; 5) порушення суддею присяги; 6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 7) припинення його громадянства; 8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням”.

Також не можна без згоди судді перевести його на іншу посаду. Наприклад, у п. 4 ст. 116 Конституції Республіки Молдова 1994 р. визначено, що “підвищення й переміщення суддів здійснюється тільки з їхньої згоди”. Подібні норми закріплені у ч. 3 ст. 152 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. у редакції 1994 р., у ст. 64 Конституції Королівства Данія 1953 р., у ч. 1 ст. 107 Конституції Італійської Республіки 1947 р., у ст. 91 Конституції Великого Герцогства Люксембург 1868 р. у редакції 1989 р., у ч. 4 ст. 120 Конституції Республіки Хорватія 1990 р. у редакції 2000 р., у п. 2 ст. 82 Конституції Чеської Республіки 1992 р.

Зазвичай конституції встановлюють строки повноважень та деякі із них вікові межі суддів конституційних судів, які становлять: у Таджикистані, Узбекистані – 5 років; Казахстані, Молдові, Монголії Португалії – 6; Словаччині -7; Хорватії -8; Болгарії, Іспанії, Італії, Литві, Македонії, Польщі, Румунії, Сербії, Словенії, Угорщині, Україні, Франції, Чорногорії – 9; Азербайджані, Грузії, Латвії, Чехії -10; Білорусії -11, Албанії, Німеччині, Росії, Словаччині -12; Киргистані -15. Наприклад, у ч. 1 ст. 126 Конституції Республіки Білорусь 1994 р. встановлено що “строк повноважень членів Конституційного Суду – 11 років. Вікова межа членів Конституційного Суду – 60 років”.

При цьому повторне обрання (призначення) до органу конституційного контролю, як правило, заборонено. Наприклад, у ч. 4 ст. 148 Конституції України 1996 р. визначено, що “суддя Конституційного Суду України призначається на дев’ять років без права бути призначеним на повторний строк”.

3) незалежність суддів. Цей принцип правового статусу суддів є найпоширенішим. Він закріплений у конституціях більшості країн світу. Наприклад, у ст. 166 Конституції Арабської Республіки Єгипет 1971 р. у редакції 1980 р. зазначено, що “судді незалежні, не підкоряються ніякої іншої владі, крім закону”, у п. 1 ст. 97 Основного Закону ФНР 1949 р. визначено, що “судді незалежні і підкоряються тільки закону”, у ч. 3 ст. 76 Конституції Японії 1946 р. проголошено, що “усі судді незалежні й діють, прислуховуючись до голосу своєї совісті, вони зв’язані тільки теперішньою Конституцією і законами”. Зазначений принцип означає, що при здійсненні правосуддя судді незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону. Будь-які органи державної влади та посадові особи, громадяни та їх об’єднання, а також юридичні особи зобов’язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї. Наприклад, у ч. 2 ст. 126 Конституції України 1996 р. чітко зафіксовано, що “вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється”. У той же час за втручання в діяльність суддів і вплив на них передбачено законом відповідальність. Наприклад, у п. 1 ст. 84 Конституції Грузії 1995 р. записано, що “забороняється і карається згідно закону будь-який вплив на суддю чи втручання у його діяльність з метою здійснити вплив на прийняття рішення”, а в п. 3 цієї статті вказано, що “… ніхто не має права вимагати від судді звіту щодо конкретної справи”.

Незалежність суддів забезпечується низькою гарантій, у тому числі належним матеріальним і соціальним забезпеченням. Наприклад, у ст. 154 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. у редакції 1994 р., а також у ст. 92 Конституцій Великого Герцогства Люксембург 1868 р. зазначено, що “утримання членів судового відомства встановлюється законом”, у п. 2 ст. 88 Конституції Греції 1975 р. встановлено, що “доходи судових чиновників відповідають функціям, які вони виконують. Питання… призначення окладів… визначаються спеціальними законами”, у п. 5 ст. 35 Конституції Ірландії 1937 р. у редакції 1995 р. визначено, що “винагородження судді не повинне бути зменшено під час його перебування на посаді”, у п. 2 ст. 195 Конституції Республіки Польща 1997 р. вказано, що “суддям Конституційного Трибуналу забезпечуються умови праці і винагородження, яке відповідає достоїнству посади, а також обсягу їх обов’язків”.

4) несумісність. Цей принцип означає заборону одночасного поєднання посади судді з іншими державними чи громадськими посадами, а також займатися іншими видами діяльності, у тому числі належиш до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-який політичній діяльності. При цьому, як правило, не забороняється наукова, викладацька та творча робота. Тобто, суддя протягом усього строку своїх повноважень не може обіймати визначенні Конституцією і законом посади. Наприклад, у ст. 113 Конституції Литовської Республіки 1992 р. проголошено, що “суддя не може обіймати ніяких інших виборних та призначуваних посад, працювати в підприємницьких, комерційних чи інших приватних установах… Він також не може отримувати ніякого іншого окладу, за винятком окладу судді та плати за педагогічну або творчу діяльність”, у п. 3 ст. 218 Конституції Португальської Республіки 1976 р. зазначено, що “судді, перебуваючи при виконанні своїх службових обов’язків, не можуть одночасно виконувати будь-які інші функції в публічних чи приватних організаціях, за виключенням викладання та науково-дослідної роботи у галузі юриспруденції без отримання винагородження, згідно закону”, у ч. 2 ст. 127 Конституції України 1996 р. визначеною, що “професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувальні посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої”.

Принцип несумісності має на меті сприяння незалежності суддів під час здійснення ними правосуддя. Наприклад, відповідно до п. 2 ст. 127 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. “закон встановлює режим несумісності посад для представників судової влади, який повинен забезпечувати їх повну незалежність”.

5) суддівський імунітет – це встановлена законом юридична недоторканність судді як носія судової влади, який означає, що суддя не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований без згоди спеціально уповноваженого на те органу. У різних країнах таким органом може бути глава держави, парламент (Македонія, Словенія), вища судова рада (Болгарія, Хорватія), кваліфікаційна колегія суддів, а іноді – конституційний (Німеччина) або верховний суд (Грузія). Наприклад, у ст. 132 Конституції Республіки Болгарія 1991 р. визначено, що

“1. Судді, прокурори та слідчі користуються імунітетом народного представника. 2. У визначених законом випадках рішення про позбавлення імунітету судді, прокурора чи слідчого приймається Вищою судовою радою”, у ч. 1 та ч. 2 ст. 100 Конституції Республіки Македонія 1991 р. проголошено, що “недоторканність суддів гарантується. Рішення про позбавлення недоторканності ухвалюють Збори,” у ч. 2 ст. 134 Конституції Республіки Словенія 1991 р. зазначено, “якщо суддю підозрюють у злочинній діяльності під час виконання ним суддівських обов’язків, його не можна затримати чи порушити проти нього справу без дозволу Скупщини”, у п. 1 ст. 87 Конституції Грузії 1995 р. встановлено, що “суддя недоторканний. Неприпустимо притягнення його до кримінальної відповідальності, затриманню чи арешту, особистий обшук, обшук робочого місця, машини, житла без згоди Голови Верховного Суду Грузії…”. Такі самі гарантії відповідно до п. 5 ст. 88 цієї Конституції надані і членам Конституційного Суду Грузії.

У США, Японії та деяких інших країнах суддя може бути позбавлений недоторканності тільки в порядку імпічменту. Наприклад, у ст. 78 Конституції Японії 1946 р. встановлено, що “судді не можуть бути усунені з посади без публічного розгляду в порядку імпічменту…”. Встановлення суддівського імунітету як і інших принципів правового статусу суддів має на меті забезпечення їх незалежності при розгляді судових справ.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)