Порівняльне конституційне право – Кириченко В. М. – 2. Правовий статус іноземних громадян (підданих) та осіб без громадянства. Подвійне громадянство
Іноземцями визнаються особи, які не є громадянами (підданими) держави перебування і мають докази належності до громадянства (підданства) іншої держави або держав. їх правовий статус визначається національним законодавством держави перебування та укладеними нею міжнародними договорами. Разом з тим, іноземці зберігають правовий зв’язок з державою, громадянами (підданими) якої вони є. Видами правового статусу іноземних громадян є:
1) Національний режим, Який означає, що держава, на території якої перебувають іноземці, надає їм таких само прав, якими користуються її власні громадяни. Даний режим зазвичай встановлюється в конституціях чи законах майже всіх сучасних держав. Наприклад, у ч. 1 ст. 26 Конституції України 1996 р. передбачено, що “іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України”. Але це не означає, що обсяг прав та обов’язків іноземців і громадян певної держави однаковий. Як правило, політичні права і свободи іноземців обмежуються. Наприклад, згідно ст. ст. 8, 23, 24 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4 лютого 1994 р. вони не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, брати участь у референдумах, проходити військову службу в Збройних Силах України, а також не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю (бути нотаріусами, суддями, прокурорами). В окремих країнах перелік посад, які не мають права обіймати іноземці, може бути й ще більшим. Наприклад, у В’єтнамі, згідно рішення Уряду 1977 р., іноземець не може займатися такими видами трудової діяльності, як ремонт радіообладнання, керування автотранспортом чи моторним човном, робота на множу вальній техніці тощо.
У деяких державах в особливих випадках іноземці не позбавляються політичних прав. Наприклад, іноземці, які на законних підставах постійно проживають на території Великобританії й володіють нерухомим майном, мають право голосу.
Таким чином, національний режим означає принципово рівний підхід щодо захисту та гарантування прав іноземців і громадян певної країни, а також щодо їх відповідальності за порушення обов’язків згідно чинного законодавства;
2) Режим найбільшого сприяння Передбачає визнання за іноземцями прав, не менші за тих, якими наділені і користуються громадяни будь-якої третьої держави. Тобто, даний режим наближається до національного режиму;
3) спеціальний режим, який означає поширення на іноземців певних держав особливих пільг чи обмежень. Даний режим установлюється багатосторонніми і двосторонніми договорами, що передбачають спрощений порядок перетину державного кордону, безвізовий в’їзд тощо. Наприклад, між США та Канадою укладено договір, який передбачає безвізовий в’їзд громадян цих країн. У 1971 р. між Португалією та Бразилією була підписана Конвенція про рівність прав і обов’язків португальців і бразильців;
4) право притулку, яке означає, що держава надає можливість в’їзду та безпечного перебування на її території іноземцям або особам без громадянства, які на батьківщині або в державі постійного місця проживання переслідуються за свої політичні чи релігійні переконання, зайняття науковою діяльністю або з інших подібних підстав. Право притулку закріплене Загальною декларацією прав людини 1948 р., Конвенцією про захист прав людини та основних свобод 1950 р., Декларацією ООН про територіальний притулок 1967 р. Зокрема, у ст. 14 Загальної декларації прав людини 1948 р. так формулюється право притулку:
“1. Кожна людина має право шукати притулок від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
2. Це право не може бути застосоване у разі переслідування, яке насправді спричинене вчиненням неполітичного злочину або діянням, що суперечить цілям і принципам Організації Об’єднаних Націй”.
Право політичного притулку закріплене в конституціях більшості країн світу (наприклад, у ст. 16 (а) Основного Закону ФРН 1949 р., ст. 10 Конституції Італійської Республіки 1947 р., ст. 33 Конституції Португальської Республіки 1976 р., ст. 17 Конституції Туніської Республіки 1959 р., ст. 13 Конституції Сирійської Арабської Республіки).
Кожна держава сама визначає підстави для надання притулку. Проте, надання іноземцю притулку не передбачає автоматичного надання йому громадянства країни перебування.
Особа без громадянства (апатрид) – це особа, яка не має громадянства (підданства) жодної держави, а держава, відповідно до свого національного законодавства, не вважає її своїм громадянином. Відсутність громадянства виникає, зокрема, внаслідок розбіжностей у законодавстві різних країн про громадянство, у разі втрати особою громадянства однієї держави і не набуття громадянства іншої держави, позбавлення громадянства тощо. Особами без громадянства нерідко стають політичні емігранти, яких у порядку покарання позбавили громадянства на батьківщині. Правовий статус особи без громадянства, як правило, схожий з правовим статусом іноземця. Проте, на відміну від іноземця, особа без громадянства не користується дипломатичним захистом будь-якої держави. У більшості країн відповідно до чинного законодавства особа без громадянства може бути примусово вислана з країни. Але кожна держава не зацікавлена в тому, щоб на їх території проживала велика кількість осіб без громадянства. У зв’язку з цим, кожна держава докладає зусиль щодо скорочення безгромадянства, стимулюючи набуття громадянства постійно проживаючих на її території апатридів.
Подвійне громадянство (біпатризм) – перебування особи одночасно в громадянстві двох держав.
Більшість держав світу негативно ставляться до біпатризму, тобто вони виходять з визначення виключності єдиного громадянства і не визнають подвійного громадянства. Наприклад, відповідно до ст. 4 Конституції України 1996 р. “в Україні існує єдине громадянство…”, у ч. 1 ст. 21 Конституції Республіки Узбекистан 1992 р. проголошено, що “у Республіці Узбекистан встановлюється єдине для всієї території республіки громадянство”. Практично в країнах, де не визнають подвійного громадянства, визначення єдиного громадянства означає, що громадянин певної держави, який набув громадянства (підданства) іншої держави або держав, то у правових відносинах з цією державою він визнається лише її громадянином. Таким чином, фактично ігнорується можливість подвійного громадянства. Також негативне ставлення до цього питання відображене і в міжнародному праві.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)