Політологія – Логвина В. Л. – Тема 7. ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО ТА ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ

Загальні положення

Лідерство – невід’ємний компонент політичної діяльності. Проблеми лідера й лідерства, їхнього місця в суспільстві минулого, сучасного та майбутнього, перспективи їх розвитку та умови формування постійно хвилюють людство. З їх розв’язанням пов’язують долі людей та прогнози розвитку суспільства. Ця тема набуває особливої актуальності сьогодні, бо якісна перебудова життя суспільства неможлива без кардинального реформування управління, без наявності професійного корпусу політичних лідерів, які керують державними і партійними організаціями, громадсько-політичними рухами і неформальними об’єднаннями.

Лідерство – це не новий стиль керівництва, а засіб організації влади в громадянському суспільстві з розвинутою політичною свідомістю всіх або більшості його соціальних верств. Соціальне й політичне партнерство, взаєморозуміння лідера та його послідовників – основа нової сучасної політики.

Проблема політичного лідерства та політичних еліт багатопланова. Мета теми – лідерство і еліти як специфічний аспект політичної діяльності та політичних відносин.

План лекції

1. Природа, сучасні теорії та типологія політичного лідерства.

2. Сутність політичної еліти, концептуальні напрями тлумачення еліт. Типологія еліт.

1. Природа, сучасні теорії та типологія політичного лідерства

Спроби осмислення багатогранності проблеми лідерства (від анг. lider – провідник) сягають давнини й впродовж сторіч не припиняються. Історія дослідження політичного лідерства – приклад різноманітності підходів і відсутності загальноприйнятої базової теорії. Здавна сформувалися традиції в підходах до її розуміння, які мають два напрями. Перший цікавиться переважно морально-етичним змістом терміна, другий відзначається певною прагматизацією й визнає за особистістю право приймати рішення, її здатність до згуртування людей для досягнення поставлених цілей тощо.

Політика, її завдання і цілі розрізняється на різних рівнях політичної діяльності, тому існують і різні лідери. В малій групі (це може бути еліта верхніх рівнів влади або іншого керівництва) роль лідера містить у собі здатність згуртувати людей та спрямувати їх діяльність. Від лідера вимагається тісне особисте спілкування з близьким оточенням. При цьому виявляються і відіграють організаторську роль його особисті якості: вміння володіти ситуацією, приймати рішення, брати на себе відповідальність, робити правильний політичний вибір. Водночас лідер повинен уміти задовольняти інтереси групи, не виходячи за межі права і громадянських норм.

Іншим є лідерство на рівні “великої політики”, управління країною, політичними рухами. Від лідера такого масштабу вимагається згуртування інтересів широкої суспільної бази влади. Тут мають значення не стільки особисті якості лідера, скільки його вміння формувати загальні політичні вимоги, знаходити високі критичні й конструктивні якості, спілкуватися з більш широким колом людей, переконувати їх, бути виразником їх інтересів. Тільки тоді лідер може стати символом руху, партії, суспільства.

Обов’язкова умова лідерства – володіння владою в конкретних формальних чи неформальних організаціях різних рівнів і масштабу – від держави і навіть групи держав до урядових установ, суспільних груп, рухів, партій. Формалізована влада лідера закріплюється законом. Але в кожних випадках лідер має соціальну і психологічну логіку, емоційну опору в суспільстві або колективах людей, які за ним слідують.

Таким чином, на всіх рівнях політики лідерство реальне при визначених умовах. Лідер повинен не тільки вести за собою людей, а й мати для цього необхідні якості.

Що ж являє собою політичний лідер? Політичний лідер – це особа, інтеграційні, новаторські, критично зорієнтовані, здібності якої спрямовані на створення і реалізацію програми (концепції) розв’язання соціальних проблем і завдань суспільного розвитку.

Його провідний засіб – моральний вплив, апеляція до громадської думки. Функції політичного лідера зосереджені на:

– об’єднанні громадян навколо спільних цілей;

– визначенні та прийнятті оптимальних політичних рішень;

– захисті мас від беззаконня;

– забезпеченні політичного, інформаційного, емоційного зв’язку влади та мас;

– укорінення в свідомості мас оптимізму для досягнення проголошених цілей.

Розумінню проблеми політичного лідерства сприяє знання класифікації цього поняття. У науковій літературі існує безліч класифікацій, які базуються на різних критеріях.

У політології, починаючи з М. Вебера, політичних лідерів поділяли на три типи: традиційних, легальних й харизматичних в залежності від того, на чому базувались їх претензії на владу (авторитет).

Традиційні лідери (вожді) спираються на вікові традиції, що не викликають ніяких сумнівів.

Легальні лідери повинні здобувати владу законним шляхом.

Харизматичні лідери (харизма, по М. Веберу, лідер-напівбог, пророк, великий месія) спираються не на силу традицій або закону, а на незвичайні особисті якості. Ці якості не мають чітко висловленого змісту, але вони достатні для того, щоб у хариз-матичного лідера були послідовники, які бажають вручити йому політичну владу.

Якщо взяти за критерій психологічні особливості поведінки лідерів, то при цьому розрізняють :

– експертів – людей раціонального складу розуму, які віддають перевагу фактам і цінують точність;

– організаторів – діяльних особистостей, ініціативних, які просуваються до влади цілеспрямовано, але не поспішаючи;

– комунікаторів – спонтанних і емоційних політиків, які розглядають політику як сцену власного самоствердження;

– стратегів – оригінальних людей, які відкидають задані схеми і роблять політичне життя навколо себе насиченим і неспокійним.

Американська дослідниця М. Херманн аналізує зміст функцій політичного лідерства через такі образи людей:

Образ перший: лідер-прапороносець. Він визначає для своїх послідовників цілі й вказує напрями їх діяльності. Йому притаманні власне бачення дійсності, яскраві, привабливі персональні якості.

Образ другий: лідер-комівояжер, або служник, якому властиве уважне ставлення до потреб людей, здатність переконати їх в тому, що саме він може надати цю допомогу.

Образ третій: лідер-маріонетка, для якого важлива здатність переконувати людей, завдяки чому “купують” його ідеї та плани.

Образ четвертий: лідер -“пожежник”, дії якого багато в чому визначені нагальними вимогами політичної ситуації. Автор вважає, що в політичній практиці всі зазначені риси в різному поєднанні реалізуються більшістю лідерів. В Україні, на жаль, переважають лідери-маріонетки і пожежні, відверто бракує лідерів-прапороносців та служителів.

Якщо взяти за критерій стиль діяльності лідера, то можна виділити: авторитарний стиль, для якого характерні жорсткість мислення лідера, ігнорування інформації й аргументів, одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Демократичний стиль відзначають гнучкість мислення, схильність до отримання максимально повної інформації, лідер бере участь в обговоренні проблем нарівні з усіма, цілі і напрями діяльності обираються, виходячи з точки зору, яка перемагає.

Докладно розглянемо типи лідерів, критерієм класифікації яких є змістовний смисл, суспільна цінність їхньої політичної діяльності.

Популістський тип (від лат. роpulus – народ, боротьба за інтереси народу) відзначається прагненням до “показухи” при виконанні ролі виразника інтересів своїх прихильників. Для досягнення влади він заграє з народом, проголошуючи пріоритет волі народу над політичними рішеннями, висловлюючи недовіру політикам. Популісти багато обіцяють, намагаються сподобатися масам, але в їх діяльності відсутнє знання реальності, багато амбіціозності, мало передбачливості. Це, по суті, диктаторський стиль лідера, завуальований іноді доброзичливими патерналістськими мотивами.

Професійний тип лідера дослідники оцінюють найбільш високо. Це лідер, згідно з термінологією американського дослідника Д. Белла, технотронного, або постіндустріального, суспільства. Він – глобальний стратег, має комп’ютерну грамотність й іноді використовує харизматичні якості для того, щоб привабливо викласти свої ідеї й плани, переконати громадян в їх перевагах, залучити до їх здійснення.

Таким чином, стосовно розповсюдженої в сучасній науці концепції політичного лідерства поведінка лідера є результат взаємодії двох складових: його дій, що виявляються в якостях особистості, і об’єктивних обставин. Значення об’єктивних обставин визначається трьома факторами:

– впливають на формування особистості лідера;

– ставлять перед ним проблеми;

– визначають умови, в яких лідеру ці проблеми доведеться вирішувати.

Проте потрібно мати на увазі, що лідер завжди чимось унікальний. Саме політичний ринок визначає “вартість” тих чи інших політичних лідерів і самої інституції лідерства.

У світовій політичній і теоретичній практиці відомо щонайменше два пріоритетних підходи до політичного лідерства. Перший – це орієнтація на лідера як на людину-програму, коли основну увагу приділяють певним теоретичним, вартісним, ідейним міркуванням, викладеним у програмі лідерів. Цей пріоритет є специфічною західноєвропейською конструкцією, коріння якої сягають Великої французької революції. Другий підхід пов’язаний з давніми історичними традиціями персональної оцінки політичних лідерів.

Розглянемо деякі західні концепції лідерів. Однією з популярних упродовж тривалого часу залишається “теорія рис”. Вона виникла під впливом досліджень англійського психолога і антрополога Ф. Гальтона, котрий пов’язував цей феномен зі спадковістю. В рамках цього напряму були здійснені дослідження царських династій різних націй, аналіз шлюбів між правителями тощо. Основною ідеєю такого підходу була впевненість в тому, що коли лідеру притаманні якості, які передаються спадкоємно і відрізняють його від інших, то ці якості можна виокремити. Проте скласти перелік таких рис тоді не вдалося. У 1940 р. американський психолог К. Берд склав список із 79 рис, які згадувалися дослідниками як “лідерські”. Серед них були названі ініціативність, почуття гумору, ентузіазм, упевненість у собі тощо. Але ні одна з них не займала міцного місця в переліках: 65 відсотків названих рис були згадані тільки один раз, 16-20 – двічі, 4-5 – тричі і лише 5 – названі чотири рази. Цей факт дав можливість американському психологу Ю. Дженнінгсу пояснити суб’єктивізм цих теорій рис, які, з його точки зору, значною мірою відображали риси самих дослідників, ніж риси лідера. Незалежно від відношення до теорії рис та її наукової цінності люди продовжують вважати, що політичний лідер повинен мати деякі головні риси: чесність, моральні якості, продуктивність ідей, здатність розв’язувати конфлікти, високий рівень інтелекту тощо. У такому контексті закономірним є запитання: чому лідерами в реальному житті стають не найяскравіші індивідуальності? Певною мірою відповіддю на нього є розуміння головних тез ситуативної концепції лідерства.

Ситуативна теорія лідерства (ВДілл, Г. Хиптон, А. Голднер та ін.) стверджує, що лідер є функцією певної ситуації (місця, часу, обставин), тому його вибір має визначатися конкретними ситуаціями, що виникають у “піраміді влади”. Ці обставини можуть бути сприятливими, нейтральними, несприятливими, такими, що збігаються з програмами лідера, або такими, що заперечують їх. Теоретики ситуативного підходу саме дією ситуативної концепції пояснюють таке явище, як культ особи.

Ситуативна теорія не заперечує знання індивідуальних рис особистості, проте відстоює позицію відносності значення для лідера персональних характеристик. Це вельми співзвучне вислову Ліона Фейхтвангера, що влада навіть пустопорожню людину наповнює змістом. І історія знає такі приклади. Навіть знаходячись у напівсвідомому стані, деякі люди (Л. Брежнєв, К. Черненко) об’єктивно виконували роль політичного лідера, були символом держави. Для того, щоб зняти можливі заперечення, що ситуативна теорія розглядає особистість лідера як маріонетку, американський вчений Е. Хартлі запропонував модифікацію цієї теорії. Він припустив, що, по-перше, якщо людина стає лідером в одній ситуації, не виключено, що вона ним стане і в іншій; по-друге, в результаті стереотипного мислення лідери в одній ситуації розглядаються групою як “лідери взагалі”; по-третє, ставши лідером у конкретній ситуації, людина набуває авторитет, який сприяє її обранню і наступного разу; нарешті, лідером частіше обирають людину, яка має мотивацію до досягнення влади.

Проте така точка зору не зняла однобічності ситуативної теорії і тому породила третій, більш-менш компромісний варіант – особистісно-ситуативну теорію. В 1952 р. Г. Герт і С. Мілз виділили чотири фактори, які потрібно врахувати при розгляді феномена лідерства:

– риси і мотиви лідера як людини;

– постать лідера і мотиви, які існують у свідомості його послідовників і змушують їх йти за ним;

– характеристику ролі лідера;

– інституціональний контекст, тобто ті офіційні правові параметри, в яких працює лідер.

Таким чином, лідерство стало розглядатися як відносини лідера з людьми, а не як характеристика окремого індивіда.

Феномен лідерства також пояснює теорія послідовників (Ф. Стенфорд, Д. Рісмен, К. Шатл та ін.). Вона тлумачить лідерство як особливий тип взаємин між керівником та послідовниками (виборцями, активними прихильниками лідера, тими, хто справляє на нього вплив). Лідер і його послідовники складають єдину систему. Позиція лідера стосовно своїх послідовників залежить від ступеня концентрації ним влади, рівня культури його і суспільства, політичного режиму, в рамках якого реалізується його володарство. Поясненню природи політичного лідерства допомагає і психологічна теорія, яка відштовхується від психоаналізу З. Фрейда. В основі психоаналізу З. Фрейда є теорія фрустації, що означає стан збудження людини, якщо вона усвідомлює, що є перешкоди до реалізації її інтересів. Теорія фрустації пояснює, як сексуальні мотиви (лібідо) трансформуються в інші, в тому числі й політичні мотиви і бажання. Послідовники З. Фрейда (Є. Фромм, Т. Адорно та ін.) стверджують, що психіка людини має бути в основі суспільного життя, а людина, за природою індивідуальна, власне, одержима волею до влади. Деякі дослідники вважають лідерство певним видом потьмарення як наслідок неврозу. Вони виявили тип особистості, схильний до авторитаризму. Влада над іншими надає такій людині сексуальну насолоду, тобто вона є своєрідною формою садизму. Така особистість ірраціональна, містифікована, керується емоціями, не терпить рівності. Дійсно, історія свідчить, що багато політичних лідерів були невротиками – Наполеон, Гітлер, Сталін тощо.

Максимально завищена оцінка функцій і ролі політичного лідера в історії – сутність культу особи. Це закономірний наслідок і одна з передумов тоталітарного політичного режиму, хоч має місце і в авторитарних, а частково і в демократичних державах. Особа може увійти в історію як сатрап, деспот, тиран. Яскравий приклад тому політичні біографії Гітлера, Сталіна, Чаушеску, Хусейна і ще багато кого. Ідейні джерела культу особи лежать у тоталітарній ідеології, її претензії на монопольне володіння істиною тощо.

Отже специфіка діяльності політичного лідера пов’язана з його посадовим перебуванням у певній структурі управління й передбачає тривале використання влади. Зумовлене ж політичне лідерство такими базисними чинниками, як тип власності, форми державного устрою, рівень зрілості існуючих суспільних та міжособистісних взаємин. Політичне лідерство може змінюватися лише в системі взаємодії із зазначеними чинниками, що й визначає суть діяльності лідера.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Політологія – Логвина В. Л. – Тема 7. ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО ТА ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ