Політологія – Логвина В. Л. – 2. Політичні вчення античності
Приблизно так само, як і в Стародавньому Сході, розвивалися погляди на державу у Стародавній Греції. В історії давньогрецької політичної думки виділяються три етапи:
I етап (ІХ-V ст. до н. е.) пов’язаний із становленням давньогрецької державності і представлений Гомером, Гесіодом, Со-лоном, Гераклітом, Піфагором;
II етап (V-І ст. до н. е.) припадає на час розквіту давньогрецької філософської та політичної думки. Цей етап представлений вченнями Демокріта, софістів, Сократа, Платона та Аристотеля;
III етап (друга половина PV-ІІ ст. до н. е.) характеризується занепадом давньогрецької державності. Погляди цього періоду в розвитку політичної думки відображені в ученнях Епіку-ра, стоїків, Полібія.
З правління Солона, знаменитого афінського державного діяча й законодавця, “почалася демократія”, як писав Аристотель. Він був першим, хто збагнув, що демократія – це відповідальність усіх громадян за стан справ у державі. Держава, на думку Солона, щонайменше потребує законного порядку. У результаті проведених ним реформ політичні права громадян почали залежати не від походження, а від розміру їх власності. Солон вважав, що беззаконня та міжусобиці – найбільше зло, а порядок і закон – найбільше добро для держави.
Певний внесок у розвиток державно-правових учень зробили Піфагор (580-500 до н. е.) і його послідовники. Виходячи з того, що люди не можуть жити без управління, піфагорійці висловлювалися проти демократичного устрою полісів, кращою формою правління вважали аристократію, яка здійснює свою владу на підставі закону. Справедливість, на думку піфагорійців, полягає у рівній віддачі на рівне. Найбільшим злом вони вважали анархію.
Значну увагу в з’ясуванні проблем сутності держави приділив Геракліт (544-483 до н. е.). Усе в світі, зазначав він, знаходиться у вічному русі, боротьбі за оновлення. “Не можна двічі увійти в ту саму річку, оскільки все тече, все змінюється”. Ге-ракліт твердив, що люди нерівноцінні одні одним, нерівні між собою. Геракліт критикував демократію. Демократію він розглядав як правління “нерозумних”, а ідеальною формою правління вважав аристократію, під якою розумів не родову знать, а аристократію духу.
З іменем Сократа пов’язане виникнення моральної філософії. На його думку, закони є основою держави і без них неможлива моральна організація державного життя. Принцип законності Сократ використовував як базисний критерій для класифікації та характеристики різних форм державного устрою і правління. Владу, засновану на волі народу і на державних законах, він називав царством, а владу проти волі народу і таку, що базується не на законах, а на свавіллі правителя, – тиранією. Якщо правління здійснюється людьми, які виконують закони, то такий устрій він називав аристократією, якщо ж влада походить від багатства, – плутократією, якщо від волі всіх, – демократією. Судячи з платонівського діалогу “Критон”, Сократ першим в історії європейської політичної та правової думки сформулював концепцію договірних відносин між державою та її членами (громадянами). Політична свобода людини, на думку Сократа, можлива лише в разі панування в державі (полісі) законів, які відповідають вимогам розуму і справедливості.
Найвидатнішими представниками філософії та політичної думки, які зробили вагомий внесок у розвиток державно-правових концепцій Стародавньої Греції, були Платон і Аристотель.
Платон (428 або 427-347 до н. е.) був першим, чиї письмові твори дійшли до нас. Стосовно його вчень про державу – це діалоги “Держава”, “Політика”, “Закон”.
У творі “Держава” Платон допустив можливість побудови такої ідеальної держави, в якій кожен член суспільства мав робити “своє” і “лише своє”, не роблячи того, що є обов’язком інших громадян. Для ідеальної держави характерні поділ праці та відмінності між моральними якостями громадян. Аналізуючи форми правління, філософ віддав перевагу аристократії, критикуючи тимократію (плутократію), олігархію, демократію і тиранію, які заступали одна одну внаслідок поступового псування людської душі (природи).
У діалозі “Закон” Платон запропонував ще один, конкретніший, проект ідеальної держави. В цьому творі зазначалося, що всесвітом і людьми керують боги, смикаючи за певні ниточки. Здійснюючи керівництво, боги мають на увазі ціле, люди не знають їхньої мети, оскільки не благо існує для окремої особи, а особа для нього. Але людина має душу, тобто принцип саморуху, тому вона певною мірою вільна. Орієнтуючись на свої бажання, вподобання і схильності, людина мріє про щастя. Але оскільки людина не знає загальної ідеї та любить тільки себе, вона несвідомо коїть зло і сама ж потерпає від нього. У кожному конкретному випадку збудником вчинків людини є її самолюбство. Тому, розмірковуючи над проектом ідеальної держави, Платон пропонував жорстко регламентувати всі аспекти життя й діяльності людини в суспільстві.
Він допускав, що форма правління може бути альтернативною. У першому випадку – це правління людей з надзвичайними повноваженнями, у другому – управління здійснюється на підставі закону, якому підкоряються і правителі.
Держава і право, свобода і справедливість були об’єктами дослідження ще одного видатного філософа античності – Аристотеля (384-322 до н. е.).
Думки з цього приводу він виклав, зокрема, в “Політиці”, “Етиці” та “Афінській політії”.
На відміну від своїх попередників Аристотель вважав, що держава є продуктом природного розвитку, вона виникає поступово, проминаючи стадії сім’ї, поселення, держави. Людина за своєю природою прагне жити у спілкуванні з іншими людьми. Держава є вищою формою спілкування. В ній завершуються елементи політичної природи людини. Аристотель спробував визначити категорію “держава”. Він вважав, що за формою це є організація певної сукупності громадян. Первинний елемент держави – це громадянин, яким може бути людина, що наділена правом брати участь у законотворчому, дорадчому процесах і здійсненні судової влади.
Форму держави він розглядав як політичну систему, уособлену верховною владою. Аристотель першим розділив владу на законодавчу, виконавчу та судову. Він розрізняв правильні та неправильні форми держави: правильні – монархія, аристократія, політея; неправильні – тиранія, олігархія, демократія. Найправильнішою формою держави Аристотель вважав політею, під якою розумів правління більшості в інтересах загального блага.
Також Аристотель розробив питання про громадянство. Громадянином, на його думку, був той, хто “володіє сукупністю громадянських прав, захищав поліс, брав участь в управлінні, суді”. У цілому Аристотель пов’язував політику з моральністю та етикою, що є вступом до політики.
Внаслідок війн македонського царя Філіппа II і походів його сина Олександра (IV ст. до н. е.) грецькі поліси втратили незалежність. Через руйнацію їхніх державних інститутів порушився зв’язок між суспільством, державою та особою, а чинні правові норми вже не відповідали новим соціальним відносинам.
Під впливом означених обставин зазнали змін уявлення людей про буття, державний порядок і устрій, а також соціальні норми, у політичних поглядах запанували аполітичність, безтурботність, спокій духу, задоволеність і свобода.
Одним з прихильників цих поглядів був Епікур (341270 до н. е.) – автор численних праць, головна з яких “Про природу”. Він один із перших стверджував, що оскільки людина є суспільною істотою, то саме суспільство сформувалося шляхом суспільного договору. Епікур був прихильником поміркованого варіанту античної демократії, за якої панує закон у поєднанні з самостійною особистістю. Головна мета державної влади – це гарантувати людям безпеку, навчити їх не заподіювати шкоди один одному. Діяльність держави та закони повинні відповідати уявленням про справедливість.
Ще більше відрізнялись від політичних ідеалів Платона і Аристотеля правові погляди стоїків, підвалинами вчення яких були свобода особи і природне право.
Течія стоїцизму існувала тривалий час – від ІУ-Ш ст. до н. е. до І-ІІ ст. н. е. – та була досить впливовою у філософській думці того періоду. Прибічники цієї теорії вважали, що всесвіт керується долею, яка є загальним природнім законом, що одночасно має божественний характер. Стоїки стверджували, що в основі громадянського співжиття лежить природний потяг людей один до одного. Держава є не штучне, умовне, договірне утворення, а природне об’єднання. Рабству, на думку стоїків, немає виправдання, бо воно суперечить загальному світовому співгромадянству людей. В ідеальному суспільстві не повинно бути станових різниць, усюди повинні існувати однакові порядки. Найкращим державним ладом є “поєднання демократії, царської влади і аристократії”.
Естафету розвитку політичної думки перейняли мислителі Стародавнього Риму. Безперечно, політична думка Риму чимало запозичила від поглядів Сократа, Платона, Аристотеля, Епі-кура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя.
Всю історію Древнього Риму прийнято поділяти на три етапи:
1) царський (754-510 до н. е.);
2) республіканський (509-28 до н. е.);
3) імператорський (27 до н. е. – 476 н. е.).
У 395 р. н. е. єдина римська імперія була остаточно розділена на західну зі столицею у Римі та Східну із столицею у Константинополі. Східна Римська (Візантійська) імперія проіснувала до 1453 р.
Особливо грунтовними і системними були вчення Марка Тулія Цицерона (106-43 до н. е.). У своїх наукових роздумах, викладених у творах “Про державу”, “Про закони” та інших Цицерон наголошував, що основою держави є прагнення людей жити разом, а осередком – сім’я. Держава, на його думку, – це узгоджене правове утворення, здобуток народу.
У залежності від кількості суб’єктів влади в державі Цицерон поділив держави на монархії (царську владу), аристократію (владу оптиматів), демократію (народну владу), вказуючи, що у природі існує кругообіг цих форм. Ідеалом Цицерон вважав змішану форму, яка б мала елементи трьох названих форм держави.
Цицеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права. Він сформулював принцип необхідності дотримання зобов’язань за міжнародними договорами. Війну Цицерон характеризував, як вимушений акт, припустимий тільки у випадку безуспішності міжнародних переговорів. Усі війни він поділяв на справедливі і несправедливі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)