Національна економіка – Старостенко Г. Г. – 5.3. Особливості і тенденції розвитку комплексу соціально-культурних галузей
Комплекс соціально-культурних галузей – соціально культурний комплекс являє собою сукупність видів діяльності, призначенням яких є надання населенню соціально значимих послуг: освіта, культура, охорона здоров’я, фізична культура і спорт, соціальне обслуговування та ін. В умовах побудови постіндустріального суспільства, коли постає завдання зростання людського потенціалу особливо зростає значення цього комплексу національної економіки. У Звіті про людський розвиток за 2006 р. та Звіті Світового банку за 2006 р. людські ресурси характеризуються трьома показниками: рівень грамотності дорослих у віці 15 років і старше (в Україні 99,7%); рівень охоплення середньою освітою (в Україні 95,0 %); рівень охоплення вищою освітою (в Україні 66,0 %). Інтелектуальний працівник, за словами відомого вченого П. Друкера, стане основною ланкою суспільного розвитку у XXI ст. Вже з наведеного окреслюється особливе значення освіти-великої галузі соціально-культурного комплексу, що являє систему організацій і установ, які здійснюють освітню діяльність. Освітня діяльність-це процес навчання і виховання в інтересах людини, суспільства, держави, спрямований на збереження, примноження і передачу знань новим поколінням, задоволення потреб особистості в інтелектуальному, культурному і фізичному розвитку, на підготовку кваліфікованих кадрів для галузей національної економіки.
Значенням освіти пояснюється місце держави в забезпеченні її розвитку та функціонування. Держава повинна турбуватися про освіту, яка формує професійну стратегію, створює освічену людину, розвиває науку. Державне фінансування системи освіти в ряді країн (Німеччина, Швейцарія, Швеція) стало запорукою досягнення ними високих конкурентних переваг.
Принципи, на яких заснована державна політика в Україні у сфері освіти, такі: пріоритетності освіти, обов’язковості загальної середньої освіти, доступності дошкільної, професійно-технічної І вищої освіти, безперервності рівнів І ступенів освіти, національно-культурної основи освіти і т. д.
Згідно з національною доктриною розвитку освіти, передбачається його відповідність до вимог сучасності, а саме: перетворення економіки України в економіку знань, зокрема в напрямі розвитку системи безперервної освіти та навчання упродовж життя: створення Індустрії сучасних засобів навчання; підготовки кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку; освоєння та впровадження наукомістких та інформаційних технологій, конкурентоспроможних на ринву праці. Доктрина передбачає фінансування освіти як пріоритетного напряму видатків бюджетів усіх рівнів. На жаль, ця доктрина практиці не реалізується повною мірою, насамперед, у зв’язку з незначним рівнем фінансування.
До кінця 80-х років XX ст. практично єдиним джерелом фінансування соціально-культурних установ був державний бюджет. Діючий упродовж тривалого часу кошторисно-бюджетний порядок фінансування соціально-культурної сфери відіграв значну роль у розвитку освіти, культури та Інших галузей. Проте в цілому відносно цих галузей тривалий час діяв принцип залишкового фінансування.
Існують вагомі докази необхідності нової стратегії щодо Істотного підвищення ролі стимулювання освіти і науки. По-перше, матеріальне благополуччя держави забезпечується не просто науковими дослідженнями, інноваціями, високими технологіями, але й належним освітянським рівнем населення. За час, що минув із другої половини ХХ-го століття, середній період оновлення техніки й технологій скоротився майже у 10 разів – з 35-40 років до 4-5 років |1, с. 56]. Створення й впровадження нових технологій потребує Інвестицій у людський капітал, особливо в освіту.
По-друге, освіта стає також необхідною передумовою адаптації робітників до нових умов праці. За оцінками фахівців, збільшення тривалості освіти на 1 рік, наприклад, у США приводить до збільшення ВВП на 5-15 %, у країнах, що розвиваються, перевищує 20 % [6. с. 28).
За даними Держкомстату Україні у 2007 р. із кожних 100 зареєстрованих безробітних ЗО становили особи без професії або такі, що займали місця, які не потребують спеціальної підготовки [6. с. 6). Тому можна зробити висновок, що сучасна освіта є ключовим “адаптаційним ресурсом” у боротьбі з безробіттям та низькою заробітною платнею.
По-третє, важливо враховувати, що працівники освіти і науки, як і раніше, залишаються потенційним резервом поповнення середнього класу, кількісне переважання якого в структурі суспільства є необхідною умовою для достатньо швидкого та стабільного розвитку. По-четверте, не можна нехтувати й можливостями впливу системи знань на характер роботи органів державної влади.
Питання фінансування системи освіти у різних країнах вирішуються по-різному. Наприклад, у країнах ОЕСР освіта значною мірою фінансується за державний рахунок – 88 % загального обсягу фінансування освітніх установ. Приватне фінансування освіти відіграє суттєву роль у Кореї (43 % всіх видатків), у США (майже третина видатків), а також в Австралії та Японії (майже чверть сукупних видатків). У більшості випадків зростання приватного фінансування у країнах ОБСР не призводило до зниження реальних держаних видатків на освіту [7, с. 7-91.
Участь держави у фінансуванні освітніх послуг слід розглядати як важливу складову не тільки економічної, але й соціальної політики держави.
Дослідження Всесвітнього банку, проведені в середині 90-х рр. у країнах з перехідною економікою (Болгарія, Боснія і Герцеговина. Киргизія, Росія, Узбекистан), виявили тісний взаємозв’язок між рівнем освіти, зайнятістю та заробітною платою робітників. Не менш важливими є не лише кількісні оцінки такого взаємозв’язку, але й дані опитувань населення з низьким рівнем доходів. Наприклад, в Узбекистані наявність вищої освіти вважається першим або другим найважливішим критерієм добробуту.
Низький рівень освіти може призводити до формування порочного кола бідності не тільки окремих сімей (низький рівень освіти батьків – низький рівень доходів сім’ї – низький рівень освіти дітей – низький рівень доходів другого покоління), але й регіонів, коли наслідком недостатнього фінансування освіти стає низький рівень доходів населення регіону.
Зважаючи, що стан розвитку національної економіки формується не лише економічним, але й неекономічними факторами, належної уваги у цьому контексті потребує сфера культури та мистецтва. Цю сферу розглядають як сукупність організацій, установ, підприємств, а також державних і громадських органів, творчих союзів, безпосередньо пов’язаних із виробництвом, збереженням, розповсюдженням та організацією споживання товарів І послуг культурного, соціально-інформаційного та декоративного призначення.
Значення національної культури позначається як в участі у створенні ВВП, так і тому, що вона становить важливий компонент сучасного суспільного життя, стратегічний ресурс країни. Культурний рівень громадян значною мірою обумовлює економічні досягнення суспільства. Дана галузь створює конкретні робочі місця, має власні автономні ринки, із суттєвим інвестиційним потенціалом, здійснює безпосередній внесок у розвиток господарства конкретного регіону. Культура та мистецтво тісно взаємопов’язані і становлять важливе джерело розвитку освіти, засобів масової інформації, туризму, індустрії розваг.
Державна політика засновується на визнанні культури в якості одного з основних факторів самобутності українського народу, інших національних угрупувань, які проживають на території України, наступності поколінь, а також в якості основи розвитку і самореалізації особистості, освіти і виховання дітей та молоді.
Сьогодні основою державних гарантій збереження, розвитку і розповсюдження культури в Україні залишається бюджетне фінансування. Законодавчо дозволені додаткові джерела фінансування діяльності установ культури, а саме доходи від підприємницької діяльності, кредити банків, добровільні пожертвування фізичних та юридичних осіб, інші джерела.
Політика державної підтримки повинна враховувати відмінності розвитку і функціонування різних видів освіти. Якщо отримання загальної середньої освіти здійснюється повністю за рахунок бюджетних коштів, то законодавством України визначена можливість отримання вищої освіти (у межах кількості, визначеної ліцензіями) за рахунок оплати на договірній основі. Це вимагає підтримки держави у розробці й реалізації комплексу правових та економічних інструментів щодо розвитку самофінансування через розширення сфери надання закладами вищої освіти комерційних послуг. Важливими напрямами повинна стати підтримка розвитку ліцензійно-патентної діяльності, продажу власних ліцензій і реєстрації патентів. Велике значення може мати розвиток платної системи пере підготовки та перекваліфікації спеціалістів. Завдання держави – в координації зусиль окремих міністерств і відомств, в розробці національної програми освіти для дорослих, розширення співробітництва з міжнародними організаціями для отримання відповідних грантів..
Державна політика стосовно надання освітніх та культурних послуг повинна бути такою, як і загальноекономічна політика стосовно всіх суб’єктів ринку. Однак, повинні реалізуватися певні її особливості. Наприклад, захист вітчизняного освітянського ринку та ринку культури й мистецтва, створення умов для прибутковості цих галузей, широке запровадження державних і приватних кредитів, зокрема на отримання вищої освіти. На даному етапі державна програма кредитування має здебільшого характер соціально! допомоги, а реальна сума кредиту не відповідає середньостатистичному розміру оплати за навчання І не враховує існуючу диференціацію його вартості за різними спеціальностями. Тому перспективним є державна підтримка розвитку кредитування через банківську систему, а з державного бюджету доцільно фінансувати банківський відсоток за кредитами. З цією метою можуть створюватися спеціальні накопичувальні фонди для виділення державних кредитів.
Держава повинна також сприяти розвитку конкуренції на ринку освітянських та культурно-мистецьких послуг через запровадження рейтингових оцінок, елементів своєрідного тендера на розміщення державного замовлення. В таких цілях важливим є не просто збільшення обсягів фінансових ресурсів, але й послідовне впровадження нових технологій навчання, відповідне науково-методичне забезпечення.
Соціальний і економічний добробут населення, результати виробничої діяльності, демографічні процеси і якість народонаселення безпосередньо залежать від рівня розвитку в державі охорони здоров’я. Охорона здоров’я – це система державних, суспільних та медичних заходів, спрямованих на збереження і зміцнення здоров’я людей, профілактики та лікування захворювань.
У сфері охорони здоров’я нерозв’язаними проблемами вважають її екстенсивний розвиток, низький рівень фінансування і значні диспропорції у розподілі ресурсів за видами медичної допомоги, в регіональному аспекті, між міською та сільською місцевістю. Переважає затратний принцип фінансування, який пов’язаний з виділенням бюджетних асигнувань за обсягом залучених ресурсів, а не за обсягом і якістю послуг. Матеріально-технічний стан характеризується високим зносом основних фондів, застосовуються через це спрощені медичні технології, а проблема забезпечення ліками формується під впливом факторів, пов’язаних з низькою ціновою доступністю їх для населення.
Основними напрямами вдосконалення сфери охорони здоров’я І підвищення її ефективності називають:
– планування фінансових коштів за нормативами бюджетної забезпеченості в розрахунку на одного жителя;
– розробка і реалізація територіальних програм державних гарантій надання громадянам безкоштовної медичної допомоги;
– реструктуризацію медичної допомоги, впровадження ресурсозберігаючих технологій;
– розвиток позабюджетної діяльності. Пріоритетними напрямками інвестування в галузі охорони
Здоров’я повинні стати розвиток першої медико-санітарної допомоги, служби охорони материнства та дитинства, профілактика соціально-шкідливих захворювань. Необхідні регулюючі впливи на подальше формування потреб населення у дотриманні принципів здорового способу життя.
Фізична культура і спорт належать до важливих факторів підвищення тривалості життя, активного відпочинку. Як соціальний інститут фізична культура включає такі форми: базову, що входить у систему освіти і виховання, спортивну (пов’язану з активною діяльністю та спрямовану на фізичне вдосконалення людини), професійно-прикладну (що сприяє освоєнню професії та розвитку професійних якостей), оздоровчо-реабілітаційну (як засобу лікування та відтворення функцій організму), а також рекреаційну (якою займаються у вільний час). Спорт – це складова фізичної культури, а також засіб і метод фізичного виховання, система організації і проведення змагань за різними комплексами.
У сучасних умовах фізична культура і спорт – це самостійна галузь національної економіки, що динамічно розвивається та має свою структуру управління, матеріально-технічний і кадровий потенціал, мережу спеціалізованих фізкультурно-оздоровчих та спортивних установ, організацій і освітніх закладів. Фізична культура і спорт інтегровані в інші галузі соціально-культурного комплексу, мають свої об’єкти, установи і кадри.
Хоча останнього часу зростає роль позабюджетних джерел фінансування фізичної культури і спорту за рахунок платних спортивно-оздоровчих послуг, здачі в оренду приміщень і спортивних споруд, а також спонсорської допомоги, для їх розвитку виділяють І бюджетні асигнування, передбачені бюджетом.
Вирішенню проблем галузі покликана Державна програма розвитку фізичної культури і спорту, якою намічено створення необхідних матеріально-технічних умов, правових, соціальних та економічних передумов, що дозволять підвищити ефективність такого розвитку, забезпечуючи соціально гарантовані мінімальні потреби населення у фізкультурно-оздоровчих послугах.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)