Національна економіка – Савченко В. Ф. – 5.3. Вітчизняний досвід проведення приватизаційних процесів
Приватизація в країнах з перехідними моделями національних економік, як свідчить досвід її проведення, відбулася за двома основними і водночас протилежними спрямуваннями:
1) привласнення капіталу й отримання надмірних прибутків;
2) залучення прямих іноземних інвестицій, диверсифікація виробництва, створення збалансованої економіки.
Для України привабливіший другий тип приватизації, однак насправді переважив перший – – привласнення майна підприємств вітчизняними олігархами, які отримують прибуток в основному через “тіньові” схеми, майже не здійснюючи структурної і технологічної реорганізації. Оскільки така приватизація призвела до застою у ринкових реформах, поляризації суспільства на найбагатших і найбідніших з практичною відсутністю середнього класу, вона потребує значного коригування.
В Україні проблему права власності ще не розв’язано. Багато об’єктів незавершеного будівництва не мають власників, оскільки незрозуміло, кому належить земля чи будівлі. Невирішене також питання приватизації землі. Зі зміною влади періодично виникають реприватизаційні процеси, які мають не законодавчий (правовий), а кон’юнктурний або політичний підтекст.
Крім того, приватизація, не підкріплена іншими стабільними складовими ринкової економіки на достатньо відпрацьованому рівні, не призвела до екстенсивного способу виробництва та покращання показників роботи суб’єктів господарської діяльності.
Приватизацію в узагальненому вигляді потрібно здійснювати для розв’язання таких проблем:
– наповнення ринків необхідною продукцією, зниження цін, зростання прибутків виробників;
– забезпечення ліберальних умов діяльності власників майна та капіталу;
– створення конкурентного середовища.
Важливим аспектом приватизації є отримання прибутків у майбутньому, а не одразу. Однак в Україні, враховуючи нестабільність економічних та політичних процесів, значне відставання в технічному рівні виробництва, невпевненість у завтрашньому дні, власники здебільшого вбачають у своєму підприємстві лише джерело нинішнього прибутку, а не основу майбутнього добробуту. Тому вони не проводять фінансових дій, спрямованих на його довготривалий розвиток.
З огляду на мету приватизації українські підприємства, у разі продажу іноземним покупцям, доцільно продавати іноземним компаніям, які політично й економічно сприятимуть їх ефективному використанню для інтересів країни, крім кредиторів. Це компанії ринкових держав, що володіють сучасними виробничими та управлінськими технологіями, є платоспроможними. На відміну від них, компанії Російської Федерації, співробітництво з якими має свої позитивні аспекти (близькість територій, спорідненість ринків тощо), лише здійснюють реструктуризацію і на сьогодні в межах національної економіки є неплатоспроможними.
В Україні переважно проведено акціонування (корпоратизацію) підприємств. Акціонування – це правова процедура перетворення державного підприємства на акціонерне товариство, що передбачає поділ власності на велику кількість частин (акцій) відповідно до закону та їх розподіл між працівниками чи продаж населенню. Здебільшого в процесі акціонування контрольні пакети акцій отримують підприємства, решта виставляється на сертифікатні аукціони, де беруть участь окремі індивіди та інвестиційні фонди.
Зважаючи на положення неоінституціональної теорії, головною умовою приватизації є її відповідність теоремі Коуза: встановлення оптимального розміру фірми, першочергове оформлення прав власності, мінімізація трансакційних та управлінських витрат. Інституціональна структура економіки України початку 90-х років не відповідала вимогам теореми Коуза, що призвело до неадекватних результатів. Аналіз процесу приватизації показав, що вона супроводжувалась суттєвими недоліками і зловживаннями. Переслідування політичних цілей зумовило масовість і швидкість приватизації. Брак чіткого законодавчого поля, а також обрані способи сприяли розкраданню державного майна.
Враховуючи потребу вдосконалення системи національної безпеки у сфері приватизації з метою реалізації основних напрямів державної політики, визначених Законом України “Про основи національної безпеки України”, для забезпечення умов сталого економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності національної економіки, прискорення прогресивних структурних та інституціональних змін, поліпшення інвестиційного клімату, підвищення ефективності інвестиційних процесів, слід виходити з таких факторів:
– визнати рівень нормативно-правового регулювання засад приватизації державного майна таким, що призводить до послаблення системи державного регулювання і контролю у сфері приватизації, зниження інвестиційної та інноваційної активності, зростання частки іноземного капіталу у стратегічних галузях економіки, ускладнює створення конкурентного середовища, а відтак створює загрозу національним інтересам і економічній безпеці держави;
– вважати такою, що не відповідає національним інтересам, є дестабілізуючим чинником, практику, яка сформувалася внаслідок діяльності державних органів під час приватизації, насамперед здійснення з порушенням законодавства приватизації державного майна, зокрема, підготовки об’єктів державної власності до приватизації, організацію їх продажу.
Інститут права власності в суспільстві є гарантом економічної й політичної незалежності кожного його члена. Значення системи інституту права власності, що формується в Україні, для розвитку економіки зумовлене такими факторами:
– визначеність і стабільність, захист прав власника мають принципове значення для функціонування економіки на ринкових засадах;
– регулювання відносин власності з боку держави відбувається у тісному взаємозв’язку з урахуванням усіх аспектів соціально-економічного розвитку суспільства, а тому повинно здійснюватися комплексно;
– модель і система державного нормативно-правового регулювання відносин власності в суспільстві на макрорівні виступають одними з основних інституціональних складових поступального економічного зростання, факторами залучення інвестицій в українську економіку.
Для сучасної України граничною інституціональною проблемою залишається захист прав власності. Як приклад, можна привести “Криворіжсталь”. Головна проблема не в тому, що первинний продаж незаконний. Швидше він був здійснений на формально законних підставах, але саме це створює основні ризики бізнесу з позицій захисту прав власності.
Фактором психологічного тиску на великий бізнес залишається невизначеність у перегляді підсумків приватизації. Жодна з конструктивних пропозицій – публічне політичне рішення про мораторій на перегляд результатів загалом, зниження термінів давності, диференціація можливих підходів до перегляду угод залежно від наявності кримінальної складової, прийняття детальних правил націоналізації та інше, – які прозвучали на початку 2000-х років, не прийнята чи реалізована надто формально. Аналіз недоліків попередніх етапів приватизації важливий для попередження помилок при подальшому проведенні приватизації земельних надр, землі, енергетики й об’єктів залізниці.
Потреба публічного політичного мораторію на перегляд підсумків приватизації стає все більш очевидною. Він має поширюватися на всі приватизаційні угоди, за винятком тих, в яких були порушені чинні на той час законодавчі акти (як ознака корупції і кримінальної складової). Перелік останніх слід чітко визначити у спеціальному нормативно-правовому акті. За об’єктивності застосування правових актів на практиці таке рішення стало б серйозним обмеженням намагань псевдолегального перегляду власності у значних масштабах.
Після проведення приватизації згідно з її програмою (в розвинених країнах ринкової економіки 15-20 % підприємств залишилися у державній формі власності) Україні потрібно буде виправити помилки, вдосконалити механізм подальших дій, а також створити ефективну програму приватизації власності та судову систему, котра б забезпечила дотримання прав цієї форми власності.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)