Міжнародне приватне право – Довгерт A. C. – 2.2. Автономія волі: критерії та межі застосування
15. Автономія волі є інститутом національного законодавства, який має дві важливі функції: а) вирішення колізії законів шляхом вибору застосовуваного права сторонами певних правовідносин і б) встановлення випадків та умов здійснення такого вибору, враховуючи норми національного законодавства щодо публічного порядку тощо. Відповідно до цих завдань, які ставить перед собою законодавець тієї чи іншої держави, положення про автономію волі поділяються на колізійні та матеріальні, причому останні відносяться до категорії загальних положень МПрП (див. також главу б).
16. Говорячи про автономію волі як колізійну формулу прикріплення, розуміють, що у випадках, установлених законом, учасники (учасник) приватноправових відносин з іноземним елементом можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту таких відносин (fee voluntatis). Ст. 5 Закону України про МПрП встановлює загальні правила і критерії застосування автономії волі.
Принцип застосування права, обраного сторонами, відомий ще з праць Дюмулена, набув поширення у світовій практиці, законодавстві, а також міжнародних договорах з питань МПрП. Із розвитком колізійних норм, формула lex voluntatis стає дедалі гнучкішою, можливість вибору права охоплює дедалі ширше коло приватних правовідносин, відбувається поступова деталізація правил застосування цього принципу, що полегшує роботу судів над вирішенням колізійних питань.
Разом із тим автономія волі не є абсолютним правилом. Термін “автономія волі” не означає, що учасники правовідносин мають необмежені, абсолютні права. Навпаки, це умовне поняття, оскільки держава залишає за собою право самостійно встановлювати законодавчими актами випадки, в яких сторонам може надаватися можливість вибору застосовуваного закону. Це пояснюється передусім суверенітетом держави, завдяки якому вона може запроваджувати імперативні норми, в т. ч. в галузі колізійного права. Розгляньмо такі вимоги на прикладі українського Закону про МПрП.
17. Вибір права країни сторонами у принципі не обмежується колом правопорядків країн, з-поміж яких можливий вибір, якщо інше не встановлено законом. Тут у першу чергу мається на увазі встановлене Законом застереження щодо недопущення шахрайського обходу закону. Так, ст. 10 Закону встановлює, що право-чини або інші дії учасників правовідносин, спрямовані на вибір права в обхід правил Закону, є нікчемними. Правилом дещо іншого характеру є застереження про публічний порядок (ст. 12 Закону). Обидва вказані застереження є факторами обмеження автономії волі сторін, але норма щодо обходу закону застерігає сторони від недобросовісного вибору права, а застереження про публічний порядок адресовано безпосередньо судові і передбачає, що навіть у випадку добросовісного вибору (або у випадку, коли на застосування іноземного права вказує колізійна норма) іноземний закон не застосовується, якщо його застосування призводить до наслідків, несумісних з місцевим публічним порядком.
Частина 5 ст. 5 Закону вирішує проблему дії автономії волі в часі. Відповідно до цього положення, вибір права країни або зміна раніше обраного права можуть бути здійснені сторонами у будь-який час, зокрема, при вчиненні правочину, на різних стадіях його виконання тощо. При цьому вибір права або зміна раніше обраного права, які зроблені після вчинення правочину, мають зворотну силу і є дійсними з моменту його вчинення. Однак при цьому вибір права або зміна раніше обраного права не можуть бути підставою для визнання правочину недійсним у зв’язку з недодержанням його форми і не можуть обмежувати чи порушувати права, які треті особи набули до моменту вибору права або зміни раніше обраного права.
Вибір права сторонами має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом. При цьому Закон допускає, що вибір права може бути здійснений щодо правочину в цілому або його окремої частини. У випадку вибору права щодо окремих частин правочину такий вибір повинен бути явно вираженим.
В цілому критерії вибору права зводяться до такого:
* вибір права можливий тільки у приватноправових відносинах, ускладнених іноземним елементом;
O вибір права можливий не тільки з-поміж правопорядків держав, до яких належать сторони даних правовідносин. Сторонам не заборонено також підпорядкувати свої правовідносини праву третьої держави
O розсуд сторін щодо вибору права обмежений. Здійснення вибору неможливе, якщо колізійна норма, яку суд визнав застосовуваною в даному випадку, такого вибору не допускає. Угода (або застереження) про вибір права може бути визнана нікчемною, якщо буде встановлено, що сторони здійснили вибір права з метою уникнення застосування належного правопорядку (див. щодо обходу закону) та штучного створення для себе пільгових умов. Обране право також не може бути застосоване, якщо таке застосування призведе до наслідків, явно несумісних з основами правопорядку (публічним порядком) України;
Закон говорить про можливість обрати застосовуване право, але не дозволяє сторонам визначати спосіб, у який застосовуване право має бути встановлено. Іншими словами, сторони можуть вказати на застосування правопорядку певної держави, загальних принципів права та справедливості, звичаїв ділового обігу тощо. Суд має прийняти такий вибір сторін у тих випадках, коли право вибору дозволено законодавством. Однак на практиці трапляються випадки встановлення сторонами “бланкових” правил визначення застосовуваного права (відсилання до права “країни продавця або країни покупця”, застосування “права країни позивача залежно від того, яка зі сторін подає позов”, тощо). Фактично такі угоди не є вибором права, і суд не зв’язаний такими угодами. У цих випадках застосовуване право має визначатися на підставі тих колізійних норм, які суд вважатиме належними.
Однак при цьому сучасні тенденції розвитку законодавства, судової та договірної практики у сфері МПрП красномовно говорять про неухильне розширення меж застосування принципу автономії волі. Законодавчі норми щодо вибору застосовуваного права сторонами стають більш гнучкими і більш детальними. Положення щодо можливості вибору права знаходять відображення у міжнародних договорах із питань вирішення колізій. У практиці, особливо міжнародних арбітражних (третейських) судів, дедалі частіше застосовуються положення приватноправових кодифікацій торговельних звичаїв (на зразок Принципів УН1ДРУА), які не мають характеру офіційних правових норм, але набувають чинності ad hoc в силу вибору їх сторонами конкретної справи. Все частіше висловлюються думки про основоположний характер начала автономії волі порівняно із допоміжними, “субсидіарними” колізійними прив’язками. Попри дискусійний характер останнього питання, “конкуренція” між началом автономії волі та “класичними” формулами прикріплення с очевидною.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)