Міжнародне приватне право – Довгерт A. C. – 4. Німецька доктрина у XIX ст
1. Передумови. Початок XIX ст. характеризувався бурхливим розвитком міжнародного цивільного і торговельного обігу. Іншою важливою тенденцією стало збільшення кількості впливових держав, об’єднання розрізнених провінцій. Принцип територіального характеру законів і колізійний метод теорії статутів, які загалом відповідали потребам феодального суспільства і забезпечували зміцнення і захист окремих провінцій, не підходили для регулювання відносин епохи капіталізму. Теорії і практиці міжнародного приватного права були потрібні інші підходи, які б сприяли відходу від політики національної ізоляції та розвитку взаємовигідного міжнародного спілкування. Поштовх до формулювання нових учень у теорії МПрП одними з перших відчули німецькі дослідники.
У Німеччині процеси національного об’єднання були ускладнені питанням щодо відносин з іншими великими державами, зокрема з Англією. Промислова Англія становила зрозумілу небезпеку для південно-германських промислово розвинених земель. Водночас аграрні північно-германські землі вбачали в Англії важливий ринок збуту зернових. Відповідно, Південь продовжував політику національного відособлення, тоді як північні землі (передусім Пруссія) висували ідею національного об’єднання (див. Корецкий В. М. Савиньи в международном частном праве. – Избранные труды.-К. г 1989. – Кн.1. – С. 83). У науці МПрП цьому відповідали два напрями – національний та інтернаціональний.
2. Вехтер. Представником національного напрямку був професор Карп Георг фон Вехтер (1797-1880), який виступив із рішучою критикою теорії статутів і запропонував інший підхід до вирішення колізійних питань. Для нього зміст конфліктної теорії зводився до питання: “Котрий із законів різних місцевостей суддя повинен застосувати до правовідносин з іноземним елементом?”. Вехтер стверджує, що відповідь суддя повинен шукати у своєму вітчизняному законодавстві. Оскільки в цьому законодавстві є відповідна колізійна норма, то зрозуміло, що її й треба застосовувати (див. Макаров А. Н. Основные начала международного частного права. – М., 1924. – С. 34). Якщо такої норми у вітчизняному законі немає, суд повинен, виходячи з “духу” вітчизняного закону, встановити, чи вказує цей закон на можливість застосування іноземного права для вирішення конкретного спору. Якщо ні – то треба застосувати вітчизняний закон. Якщо так, слід застосувати іноземний закон. Взагалі, згідно з ученням Вехтера, застосування “свого права”, тобто lex fori, є пріоритетним.
Хоча у поглядах Вехтера можна побачити аналогію із вченнями д’Аржантре і голландців, його підхід був принципово новим. Початковим моментом тут були не вивчення і кваліфікація статутів (тобто норм матеріального права), а вивчення колізійних норм. Вехтер чітко сформулював принцип, за яким колізійні норми мають національний характер, тож відповідь на колізійне питання слід шукати у вітчизняному праві.
3. Савіньї. Прихильником “інтернаціоналізму” був видатний юрист Фрідріх Карл фон Савіньї ( 1779-1861), який присвятив вченню про дію правових норм у просторі восьмий том своєї “Системи сучасного римського права” (1849). Замість кваліфікації правових норм за методом статутарної доктрини, він запропонував застосовувати у кожному випадку закон, якому дані правовідносини відповідають за своєю природою, тобто в якому вони мали б своє “місце” (Sitz der Rechtsverhaltnisse, доміцилій правовідносин). Ця формула привела Савіньї до висновку про необхідність вирішення колізійних питань виходячи не з територіального характеру правопорядків, а з погляду “міжнародної спільності”. Іноземний закон не підлягає застосуванню лише у випадках, коли він суперечить місцевим нормам-заборонам, тобто є несумісним з місцевим правопорядком. Ці принципи були пізніше розвинені іншими вченими і стали основою теорії “тісного зв’язку” правовідносин із певним правопорядком.
Значну увагу Савіньї приділяв розробленню конкретних колізійних принципів. Його прихильність до ідеї автономії волі відповідала загальним настроям епохи промислового капіталізму. В питаннях визначення дієздатності особи він рекомендував керуватися принципом lex domicilii. При цьому, на думку Савіньї, особа була вільною сама обирати для себе керівний закон. У питаннях форми актів Савіньї стверджував, що документ має бути визнаний дійсним, якщо його форма відповідає законам місця його складання (формула locus regit actum).
4. Прихильниками доктрини Савіньї. Яка вважалась не лише широкою і справедливою, а й практичною, були такі відомі вчені, як Л. Бар і Е. Цительман (Німеччина) та француз А. Пільє, які сприйняли ідею “міжнародної спільності” та міжнародного характеру принципів і норм МПрП. Натомість, німець Франц Кан і француз Бартен критикували “універсалістський” підхід. Кан категорично відмовився відносити колізійне право до міжнародного, оскільки воно (на той час) було відсутнє у міжнародних угодах. Основою МПрП для Кана було порівняння різних цивільних правопорядків: мовляв, чим ширше ми користуватимемось порівняльно-правовим методом і чим докладніше вивчатимемо різні цивільні законодавства, тим швидше прийдемо до встановлення правильних і широко застосовуваних колізійних норм.
5. Значення робіт німецьких юристів. Праці К. Савіньї та інших представників німецької школи справили величезний вплив на подальший розвиток науки МПрП як у Німеччині, так і поза її межами. Юридична практика також довгий час розвивалась у руслі, прокладеному німецькою школою. Дещо меншою мірою теорії Вехтера, Савіньї та їх послідовників були сприйняті першими національними кодифікаціями міжнародного приватного права. Втім, саме ними були сформульовані такі базові принципи, як установлення уніфікованих підходів до вирішення колізійних питань, використання порівняльно-правового методу та обмеження застосування іноземного права через несумісність із місцевим публічним порядком.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)