Історія вчень про державу і право – Мироненко О. М. – 2.2. Державно-правова думка Давньої Індії
Державно-правові вчення народів, що населяли Індостан, починаючи із середини П тис. до н. е., тобто від приходу до Індії аріїв, містилися у ведах (знаннях) – Рігведі, Самведі, Яджурведі та Атхарваведі, а в УП-Ш ст. до н. е. – у дхармасутрах (кодексах поведінки) Гаутами (Будди), Апастамби, Васіштхи, Баудхаяни та ін.
У ведійський період на території Давньої Індії панував брахманізм – релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу і особу, яка виправдовувала встановлений Богом інститут кастового ладу.
Поділ людей на панівні касти брахманів (священнослужителів) і кшатріїв (вояків), неповноправні касти вай-шіїв (землеробів) і шудрів (слуг) та повністю безправних “позакастових” недоторканних – стрижень всієї давньоіндійської думки. Інші її ознаки перегукуються з тогочасними системами мислення, які утверджували обожнення світоустрою, божественне коріння державної влади, небесне походження закону тощо.
Ознак єгипетської “маат” в Індії набуло поняття “ріта”, виконання вимог якої забезпечували з допомогою дхарми (закону, чеснот, моральних настанов) боги Варуна і Мітра. Із часом ріту витіснив закон карми, що ставив особистість у цілковиту залежність від її дій і поведінки. Ведійська література пізнішого періоду (брахмани, араньяки, упанішади) обгрунтовувала панування вже одного безликого космічного абсолюту – Брахми і поділяла владу на духовну і світську (царську), а у дхармасутрах подекуди сформовані навіть вимоги до царів і посадових осіб, які можна вважати першоелементами теорії державного управління.
Всесилля брахманізму почав підривати буддизм – учення, зосереджене на проблемах буття особистості, запереченні святості кастового поділу суспільства, проповідуванні рівності людей (окрім рабів), ненасильства.
Засновник учення Будда заперечував брахманістські погляди на засоби завоювання і збереження влади як аморальні, жорстокі, егоїстичні, а те, що згодом стало називатися політичним мистецтвом, політичною наукою, буддизм вважав чимось другорядним і низькопробним. Сам же Будда став в Індії засновником “науки про праведність”.
Буддизм грунтується, на вченні про чотири благородні істини: страждання як вічний принцип людського буття його причини, можливість (стан) звільнення від нього (“нірвана” – згасання, заспокоєння) і шлях, що веде до звільнення від страждань. Згідно з буддизмом, будь-яке існування в “ілюзорному” світі (“сансара”) є стражданням, яке не припиняється й після смерті людини, оскільки її очікує переродження, форма якого визначається справами й помислами самої людини як у даному житті, так і в попередніх (закон карми – воздаяння).
Будь-яка прихильність до життя й усього земного або спроба активно змінити ілюзорну дійсність розглядалася у буддизмі як шлях до нових нескінченних перероджень. Тільки “благородний шлях спасіння”, вказаний Буддою (“праведний погляд, праведне прагнення, праведна мова, праведна дія, праведне життя, праведне зусилля, праведне споглядання, праведний розум”), приведе до “благодійного відродження” і врешті-решт до здійснення ідеалу – повного припинення перероджень, нірвани.
Учення Будди було узагальнене і доповнене послідовниками у текстах “Тріпітаку” (V-ПІ ст. до н. е.), Ашваг-хоші (І от.), Ар’я Шури (IV ст.) та ін. Буддизм набув значного поширення у світі, особливо в країнах Південно-Східної Азії, і донині залишається одним із найпривабливіших релігійних віровчень завдяки зверненню до кожної окремо взятої людини та обгрунтуванню універсального “шляху до спасіння”, який зрівнює усіх людей у стражданні та у праві на спасіння.
Водночас із буддизмом еволюціонував джайнізм – вчення, послідовники якого заперечували авторитет вед, кастові відмінності й прагнули до звільнення від перероджень у нірвані (звільнення від усіх земних благ і пороків).
(1 votes, average: 5,00 out of 5)