Історія вчень про державу і право – Мироненко О. М. – 7.1. Основні течії європейської державно-правової думки
У світовій державно-правовій думці XX ст. знайшли відображення всі суперечності й досягнення людської цивілізації, держави, суспільства, особистості. З одного боку, масштабні кризові явища, революційні потрясіння, з іншого – розширення виборчого права, тісний зв’язок представницьких інститутів з політичними партіями, формування соціально-правової держави, розвиток громадянського суспільства та ін. Вітчизняна державно-правова думка характеризувалася обгрунтуванням ідей національно-державного розвитку. На початку 20-х років у середовищі української еміграції почали формуватися державотворчі ідеї, об’єднані метою відновлення втраченої української державності. У міжвоєнний період ці ідеї були політизованими й відзначалися широким спектром та полярністю суджень. Після Другої світової війни українська еміграція усвідомила необхідність єднання всіх українських сил на шляху не лише до відновлення української державності, а й відтворення на новому рівні національної свідомості українського суспільства. Кінець XX – початок XXI ст. разом з глобальними трансформаціями людської цивілізації породив динамічні і водночас суперечливі процеси, які впливають як на загальну картину розвитку людської цивілізації, так і на політико-правові погляди сучасних дослідників.
7.1. Основні течії європейської державно-правової думки
Радикалізація суспільно-політичного розвитку в європейських країнах у першій половині XX ст., революційні потрясіння, світові війни спричинили ідеологізацію державно-правової думки і різновекторність підходів у працях представників численних напрямів і шкіл. Політико-правове обгрунтування отримали теорії еліт, панування, політичних партій, позитивізм, різноманітні підходи до розуміння ролі держави в суспільно-політичному розвитку. Основною метою державно-правових досліджень цього періоду стало пояснення мотивів і чинників, що впливають на політико-правову поведінку окремих людей і соціальних груп. Необхідність систематизації і кардинального переосмислення політико-правового досвіду в другій половині XX ст. зумовила виникнення порівняльного правознавства, новітні тлумачення теорії і практики конституціоналізму, аналіз основ соціально-правової держави, дослідження по літи ко-правових цінностей, з’ясування специфіки розвитку конституційної юстиції.
Макс Вебер (1864-1920)
Німецький соціолог, філософ, історик, економіст і юрист. У своїх наукових дослідженнях розробляв шляхи розв’язання проблем державно-правового характеру, влади та управління в суспільстві. Основні ідеї він виклав у працях “Римська аграрна історія та її значення для державного і приватного права” (1891), “Протестантська етика і дух капіталізму” (1905), “Господарська етика світових релігій. Нариси із соціології релігії” (1915), “Господарство і суспільство” (1922).
Лейтмотивом веберівської соціальної філософії є ідея пов’язаної з радикальним управлінням і правом економічної раціональності, яка має здійснюватися шляхом державної політики. Політика, за Вебером, – це насамперед участь у здійсненні влади чи принаймні прагнення впливати на її розподіл усередині країни або між державами. Важливе значення Вебер надавав проблемі легітимного панування, тобто здійснення влади за принципом очікування: того, хто наказує, і того, хто підкоряється, сподіваючись, що наказ буде такий, якого він очікує. Він розрізняв три типи панування (управління): традиційне, харизматичне і раціональне.
Традиційне панування спирається на віру не лише в законність, а й святість існуючих порядків. Цей тип Вебер називав ще патріархальним пануванням, за якого відсутні поділ влади і професійне управління. Харизматичне панування характеризується вірою підданих у надзвичайний дар політичного лідера. Як правило, це авторитарний тип влади. Особу харизматичного лідера Вебер наділяв такими рисами, як рішучість, сміливість, ініціативність, здатність переконувати і підпорядковувати собі підлеглих. Раціональне панування, притаманне західноєвропейським державам і США, передбачає залежність не стільки від особистостей, скільки від законів, вимагає професіоналізму владних структур.
Вебер створив теорію раціональної бюрократії, згідно з якою практичне здійснення державного управління має належати лише професійній бюрократії, яка є своєрідним чинником раціоналізації влади і характеризується ефективністю розподілу обов’язків, суворою ієрархічністю владних функцій, формально встановленою системою правил управлінської діяльності. Водночас Вебер фіксував факт відчуження “людей політики” від суспільства, попереджав про загрозу бюрократизації.
Орієнтуючись на принцип раціональності, Вебер ідеалізував капіталізм, визначаючи “дух капіталістичного підприємництва”, що втілюється у професійній діяльності, законодавстві, політичній владі, як основну тенденцію поступу цивілізації. Однак, вважаючи капіталістичні форми господарювання кращими за інші, він усвідомлював, що демократичні інститути й цінності автоматично не виникають. Так, спостерігаючи за революційним процесом у Росії, мислитель зауважував, що російське суспільство в принципі відкрите для сприйняття традиційних ліберально-демократичних цінностей, ідеї свободи і демократії. Водночас Вебер зазначав, що на заваді цьому стоять відсутність у Росії класу, який протягом сторіч був би ініціатором боротьби за громадянські права і свободи, а також невирішеність національного питання. Тому вчений, осмислюючи ідеї Драгоманова, прагнув пояснити взаємозв’язок між проблемою демократії у Росії і питанням самовизначення націй, насамперед поляків та українців.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)