Історія вчень про державу і право – Кормич А. І. – 3. Політико-правові вчення Давнього Китаю
Перші політичні і правові ідеї в Давньому Китаї зафіксовані у книзі історичних передбачень “Шу дзін” (VIII ст. до н. е.). Виникнення держави трактувалось як божественна воля, божественне походження. Держава – “Піднебесна”. Імператор – “син Неба”, втілення Бога на Землі, посередник між Небом і Землею, мав можливість впливати на атмосферні процеси, що гарантувало населенню врожай. Тільки “син Неба” знає “дорогу Неба”, “дорогу до Неба”, що в основі китайської філософії означало “Дао”.
Головне призначення “сина Неба” – забезпечити у світі й у “піднебесній” гармонію, яку накреслив Хунг фан (Великий план). Гармонія забезпечувалася дотриманням восьми елементів у керуванні: 1. Піклування про продукти. 2. Забезпечення предметами першої необхідності. 3. Піклування про жертвопринесення. 4. Піклування про публічні роботи. 5. Піклування про науку. 6. Проведення справедливого покарання. 7. Піклування про гостя. 8. Піклування про військо.
Великий план “Хунг фан” указував на три способи, якими повинен керуватися імператор: 1. Справедливість; 2. Жорстокість; 3. Ласка. Ці способи забезпечують п’ять благ для своїх підданих: І. Довголіття. 2. Здоров’я. 3. Багатство. 4. Любов до всього доброго і гарного. 5. Смерть, що завершує життя. Великий план передбачав п’ять основних категорій, на яких тримається суспільство: залежність сина від батька, дружини від чоловіка, молодшого брата від старшого, підданого від пана, друга від друга.
У VI ст. до н. е. формується політичне вчення “даосизм”, яке пов’язане з ім’ям Лао-цзи. Основні політико-правові вчення викладені в книзі “Дао-де цзин” (книга про Дао і Де). “Дао” – це щось невидиме, невловиме, нематеріальне. Водночас “Дао” засновує, пронизує, завершує усі явища і предмети. Людина може наблизитися до “Дао” тільки коли відійде від навколишнього світу. “Дао” – найвищий безликий абсолют. Держава, суспільство, людина – природні частини “Дао” і Космосу. Усі вони підпорядковані законам вічності.
Даосизм критикував керівників держави за те, що вони занадто діяльні, встановлюють податки, приймають заборонні закони, ведуть війни. Пропонували такий варіант керівництва, коли кращим правителем вважався той, про якого народ знає лише те, що він існує. Лао-цзи виступив проти прогресу, вважав, що селитися треба ближче до землі, оскільки в давнину жити у маленьких розрізнених селах означало відмовитись від засобів виробництва, відучити народ від знань. Важко управляти народом, коли в нього багато знань.
Соціально-політична і правова концепція даосизму становила собою реакційну утопію. Містицизм і таємничість даосизму викликали до нього величезний інтерес. Імператор, його оточення, селяни сприйняли це вчення.
Послідовники Лао-цзи трактували “Дао” вже не як абсолютне світове начало. Воно передує небесному владиці і перевершує його своєю міццю. “Дао” – джерело всього сущого, нескінченний потік природного виникнення та зміни всіх явищ, їхнього переходу з одного в інше, вічний кругообіг народження і смерті. Для людини воно постає у вигляді надприродного закону, що управляє світом. Перед обличчям цієї всепроникаючої сили людині залишається лише усвідомити свою нікчемність та намагатися шляхом звільнення від пристрастей продовжити собі життя.
Розквіт політико-правової думки в Китаї припадає на другу половину І тисячоліття до н. е. і пов’язаний він з великим мислителем-моралістом Конфуцієм (551-479 рр. до н. е.). Його вчення дістало офіційну назву “конфуціанство”. Провідні ідеї викладені в книзі “Лунь юй” (“Судження та бесіди”). Вчення захищало інтереси шарів, які слід було примирити – майнову знать та наслідку знать.
Основні категорії конфуціанства: 1. Поняття благородного мужа. 2. Поняття людинолюбства. 3. Дотримання правил ритуалу. Державою керують благородні мужі на чолі з держителем – “сином Неба”. Люди поділяються на “вищих” і “нижчих”, і так повинно бути завжди. Благородний муж визначався не за ознаками походження, а за моральними якостями та знаннями. їхнє завдання – виховувати в собі і поширювати повсюди людинолюбство.
Людинолюбство – це: 1. Турбота про батьків. 2. Турбота про дітей. 3. Турбота про старших і т. ін. Загальний принцип взаємин між людьми повинен складатися таким чином, або не робити іншим того, чого не бажаєш собі. Перенесений до сфери політико-правових відносин цей принцип мав служити фундаментом усієї системи управління. Імператор повинен був ставитися до підданих, як до своїх дітей. Державна влада за Конфуцієм – це як порядки у великих китайських сім’ях, де все залежало від батька,
Конфуцій рішуче виступав проти управління в державі на основі закону. Якщо керувати народом через закони і підтримувати порядок за допомогою покарань, народ буде прагнути ухилятися від покарань і не відчуватиме сорому. Якщо ж керувати народом шляхом доброчинства та підтримувати порядок за допомогою ритуалу, народ буде знати сором і зможе виправитися.
Конфуцій заперечував насилля і говорив, що непотрібно, управляючи державою, вбивати людей. Якщо імператор буде прагнути до добра, то і народ буде добрим. Мораль благородного мужа подібна до вітру. Мораль низької людини подібна до трави. Трава нахиляється туди, куди віє вітер.
Водночас Конфуцій не відкидав цілком значення законодавства, а відводив йому лише допоміжну роль. Окремі положення концепції Конфуція мали прогресивне значення, особливо поширення моральних знань, навчання людей незалежно від їхньої станової приналежності. Просвітницька діяльність Конфуція та його послідовників привела до того, що з II ст. до н. е. та аж до 913 р. н. е. у Китаї офіційною ідеологією було конфуціанство, яке стало відігравати роль державної релігії.
З критикою правління наслідної знаті (аристократії) та всіх інших учень виступив Мо-цзи (479-400 рр. до н. е.) – засновник школи моїстів. Його політико-правові вчення викладені в книзі “Мо-цзи”. Він розвивав ідею природної рівності усіх людей, виступив з обгрунтуванням договірної концепції виникнення держави, в основі якої лежить ідея приналежності народові верховної влади.
Моїзм виражав інтереси дрібних власників, вільних землеробів, ремісників, торговців, нижчих членів у державному апараті, соціальне становище яких було непостійним. Джерелом мудрості Мо-цзи вважав не природжене доброчинство і не читання книжок, а знання, здобуті із життя простого народу.
Управління державою не потребує навчання. У давності не було управління. Люди жили як дикі звірі. Безлад у “Піднебесній” був жахливий. Тоді люди вирішили покінчити з хаосом, обрали наймудрішого і зробили його “сином Неба”, а він навів порядок у державі. Тому на керування державою треба висувати мудрих. Для того, щоб держава була єдиною, а влада міцною – пропонувалось насаджувати єдинодумство, шкідливі вчення забороняти, заохочувати доноси.
В історії розвитку китайської політико-правової думки вчення Мо-цзи займає проміжний ступінь між конфуціанством та легізмом. У цілому Мо-цзи в політико-правовій думці Китаю зробив дуже істотний висновок, що бідність – це коріння безладу і хаосу в управлінні.
У IV ст. до н. е. з’явилася книга “Шан цзюнь шу” (книга правителя області Шан), яку написав Гунсунь Ян (390-338 рр. до н. е.), відомий під ім’ям Шан Ян, який заснував школу законників. Він пропонував встановити єдині для всієї держави закони, а весь Китай об’єднати шляхом загарбницької війни. Управління повинне спиратися на закони і суворі покарання.
Політико-правове вчення Шан Яна просякнуте ворожістю до людей, низькою оцінкою їхніх якостей. Лише насилля над громадянами приведе до порядку, стверджував Шан Ян. Він проповідував ідею, що мудрі творять закони, а дурні обмежені ними. По суті справи закон виступає як примусова форма. Закон упроваджував колективну відповідальність і колективне стеження, яке переходило в тотальне, починаючи з сім’ї і закінчуючи селом, селищем, містом, державою.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)