Історія вчень про державу і право – Кормич А. І. – 2. Українська політико-правова думка XVI-XVIII ст

Склалося так, що з середини XVI ст. Україна втратила свою державність, усі землі України були захоплені сусідніми державами. Після Люблінської унії 1569 р. між Польщею і Литвою переважна частина українських земель опинилася під польсько-шляхетським пануванням. Закарпатська Україна належала Угорщині, Буковина – Румунії, Чернігівщина перебувала у складі Московського царства. Кожна з держав перетворювала захоплені землі на свої провінції. Як це відбувалося: насаджувала там свій спосіб господарювання, свою культуру, свою мову, свою віру.

Уже з тих часів політико-правова ідея українського народу була спрямована на возз’єднання своїх земель, на відновлення державності. Це була головна суспільно-політична, економічна, правова думка України. Але ця боротьба була неоднорідною, проводилась різними політичними колами, виражала інтереси різних верств українського населення. Однак у кінцевому підсумку вона зводилась в до одного – єднання народу в єдину державу.

На тодішніх землях України панував феодально-кріпосницький лад. Аграрна реформа 1557 р. закріпила селян за наділами, повністю позбавивши їх права на придбання землі. Юридично феодально-кріпосницьке право було затверджене Литовським статусом 1529 р, постановою сейму Речі Посполитої 1573 р., III Литовським статутом 1588 р.

У XVI ст. відбувся процес відокремлення ремесла від сільського господарства у феодальних маєтках, а також у містах, де особливо зростала кількість ремісників. Товарний обмін сприяв розширенню і зміцненню економічних зв’язків між українськими землями та іншими державами. Соціально-економічний процес в Україні зумовив подальший розвиток культури та прогресивні зрушення в ідеології, сприяв розвиткові політико-правової думки, зокрема поширенню ідей гуманізму. Розпочалося відродження національної самосвідомості народу.

Тривалий час на Україні не було ні вищих навчальних закладів, ні гуманістичних наукових, правових, політичних, культурних центрів. Бракувало освічених людей і вчених. Епоха західноєвропейського Відродження, яка у центр свого суспільного вчення поставила людину з її талантами і здібностями, давала змогу здібній українській молоді часто, незважаючи на соціальне положення і віросповідання, здобувати освіту у вищих навчальних закладах європейських країн.

Перед українським народом у той час постало історичне завдання: самозбереження за умов чужоземної експансії. Але щоб його розв’язати, треба було пройти шлях від захисту національної ментальності та історичного способу життя, через зростання освіченості і пробудження національної свідомості до здобуття власної державності. Розвиток української державності, вироблення політико-правових ідей нерозривно пов’язані з національно-культурним відродженням.

В історії нашої країни цей період означується оформленням і зміцненням такої важливої суспільної сили, якою є національна ідея. Д. Донцов, відомий український учений кінця XIX – першої половини XX ст., писав, що без такої ідеї ми всі лишимося нацією уярмленою, провінцією, народом, що житиме з роздвоєною душею, неспроможним витворити спільної волі, народом без пафосу, сателітом сильніших, партією, верствою, навіть у себе вдома невільником не лише політичним, а й духовним і соціальним. Формування української нації було загальноісторичним, об’єктивним явищем. І національна ідея відіграла в цьому процесі надзвичайно важливу роль.

Актуальні політико-правові думки, що відповідали новим суспільним потребам українського народу, розвивали видатні українські філософи, богослови, політики, правники. Це Павло Русин, Юрій Дрогобич, Іван

Вишенський, Станіслав Оріховський, Юрій Немирич, Шимон Шимонович. Василь Острожський, Петро Могила. Семен Яворський, Феофан Прокопович та багато інших.

Так, Юрій Дрогобич (1450-1494) навчався у Краківському і Болонському університетах, на той час найбільших гуманістичних центрах Європи. Він одержав ступінь доктора філософії та медицини у Болонському університеті. Пізніше там викладав математику і астрономію. У 1481-1482 рр. ректор університету у Болоньї. Його основні політико-правові погляди: 1. Приносити користь власному народові. 2. Полегшити його національне і соціальне буття. 3. Поширювати серед народу України етичні, соціально-політичні, культурно-просвітницькі та політико-правові знання. 4. З позицій теорії “природного права” та “суспільного договору” розглядав питання держави, релігії, власності, людського суспільства.

Найяскравішою постаттю в українській політико-правовій думці і гуманізмі був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566). Народився в селі Оріховці, Перемишлянської округи. Навчався у Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському університетах. Вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцигу. На це у нього пішло 17 років. Перед ним були великі перспективи працювати на Заході. Але він повернувся на батьківщину, де брав активну участь в гуманістичному русі та розробці політико-правових вчень. У роботі “Про природне право” С. Оріховський розглядав питання про державу та її основи, закон і право, форми й методи управління державою, суверенітет державної влади й межі її панування над особою, індивідом. Його називають найвизначнішою постаттю східнослов’янського Відродження. Сучасники про Оріховського говорили, що його ім’я відоме в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Там чути схвальні відгуки про його твори, які становлять гордість і захист Вітчизни.

Держава, на думку Оріховського, це рівні між собою король, рада і народ. Людина як духовно-тілесна істота втілює в собі єднання двох світів – матеріального і духовного, тіла й душі. У суспільстві народ є тілом, рада – душею, а король – розумом. Суспільство пов’язане правом і привілеями, а його елементи взаємопереплетені й відокремлено існувати не можуть: тіло без душі мертве, душа без розуму недієздатна, розум без душі бездиханний, тіло без розуму – порожнеча, душа без тіла спустошена, розум без тіла знедолений. Стабільна й вільна держава можлива лише за дотримання права, шляхетство має бути наділене привілеями, а монарх, як верхівка піраміди влади, повинен спрямовувати діяльність законодавчої та судової її гілок. Незадовго до смерті С. Оріховський висловив думку, щоб на верхівці була духовна влада (апостольська церква), підпорядкувавши монарха, священнослужителів, привілейоване шляхетство і підлеглий йому простолюд.

Принципово важливою умовою існування і розвитку держави Оріховський вважав виховання у громадян любові до батьківщини, патріотизму, як найвищої доброчесності. Важливу роль він відводив освіті народу. Оріховський писав, що ніхто не зробить нічого корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися. Людина, яка буде управляти таким народом в особі короля, повинна бути “філософом на троні”: мудрою, справедливою, поважати закони, мужньою і ласкавою.

С. Оріховський відстоював інтереси прихильників “монархічної шляхетської республіки”. В середні віки, в епоху феодальної роздробленості і панування релігійного світогляду існував конфесійний патріотизм, патріотизм окремого міста. І лише за доби Відродження, в період формування буржуазних відносин і зумовленого ними виникнення націй, з’являються патріотизм народу, нації, держави. Це питання особливо гостро ставив Оріховський у своїх політико-правових теоріях. У листі до Італії, а саме до кардинала, він з великою любов’ю розповідав про свою вітчизну і народ. Оріховський особливо тяжко переживав відсталість свого народу від європейських народів. У тому ж листі пояснював, що народу України доводиться тривалий час боронитися від нападів іноземних загарбників. Оріховський завжди залишався зі своїм народом, навіть відсталим. Звертаючись до польського короля, Оріховський вважав за потрібне наголосити: “Я українець, пишаюся цим і про це говорю прямо!”.

Значні кроки у розвитку просвітницького руху та політико-правових вчень в Україні зробила відома Острозька школа. Заснував цю школу у 1576 р. князь Василь-Костяюпин Острозький (1526-1608) при фінансовій допомозі племінниці-княжни Гальшки. У питаннях віри князь – складна і суперечлива людина. Спочатку він виступав і боровся за православ’я, але був не проти унії. Пізніше йому стали близькі ідеї Реформації та протестантизму. В кінці кінців увесь клан Острозьких повністю перейшов у католицьку віру.

Будучи дуже заможною людиною (його багатства переважали навіть королівські), Острозький керувався принципом: “моє царство, моя релігія”. Його заслуги перед Україною незаперечні. Князь Острозький об’єднав навколо школи своєї багатьох учених, письменників, педагогів. Першим її ректором був відомий український письменник і педагог Герасим Смотрицький. Острозька школа нічим не поступалася кращим західноєвропейським навчальним закладам, а в деяких випадках стояла значно вище. Викладачі школи мали змогу вільно викладати свої думки та погляди. Острозька школа була проникнута духом доби Відродження. Вона виховувала високоосвічених, всебічно розвинених людей, які зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняної політико-правової думки. Серед вихователів цієї школи були відомий мовознавець, письменник, публіцист і політик, доктор медицини Мелетій Смотрицький, письменник, перекладач, поет, перший ректор Київської братської школи Іван Борецький, полководець, талановитий державний діяч, гетьман Війська Запорозького Петро Канашевич-Сагайдачний та ін.

Князь Острозький неодноразово особисто подавав до польського короля і польського сенату прохання (супліки) про надання українцям прав і свобод. У другій половині XVI ст. Острозька школа переростає в Академію. В 1581 р. в Академії завершується велика робота з підготовки і видання Острозької Біблії. Це була найперша повна друкована Біблія не тільки у східних слов’ян, але серед усього слов’янського світу. Тільки через 80 років, у 1663 р. Москва надрукувала свою Біблію (передрукувавши Острозьку). Острозька Академія дала великий поштовх розвиткові політико-правових вчень в Україні, зародженню церковних братств, які боролися за віру, справедливість, відродження своєї держави.

Політико-правову концепцію колективної соборності держави, ідеї рівності всіх людей перед Богом, висунув визначний український письменник-полеміст Іван Вишенський (1550-1620). Принцип соборності як вияв демократизму він відстоював також у відносинах між церквами. У цьому ж контексті І. Вишенський заперечував не тільки абсолютизм духовної влади Папи Римського, а й абсолютизм світської влади – королів і царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від Бога і не може користуватися нею на свій розсуд. Суспільно-політичні та правові погляди І. Вишенського були пройняті реформаційними ідеями, глибоким демократизмом, палкою любов’ю до трудового народу.

Важливим джерелом освіти для молодих представників України за часів середньовіччя були європейські навчальні заклади, зокрема, університети Італії. Франції, Німеччини, Чехії, Польщі. Популярними серед молоді в ті роки були Паризький (Сорбона), Кембриджський,

Болонський, Гейдельберзький, Лейпцизький, Кенінгзберзький, Страсбурзький, Краківський університети. З кінця XIV до початку XVIII ст. тільки в одному Падуанському університеті (Італія) одержали наукові ступені або вчилися більше 600 юнаків з України. Вони поверталися на рідну землю, де впроваджували ті знання, які отримали на заході, а також ті ідеї, політико-правові концепції, які існували в суспільствах розвинутих країн. Це давало змогу відроджувати ідею української державності, політичну свідомість народу.

Арабський мандрівник, архідиякон Павло Алепський, який у середині XVII ст. перебував в Україні, повідомляв, що на тій землі існує багато прекрасного, що викликало здивування у нього. Більшість людей, навіть жінок і дочок, уміли читати й знали порядок церковних служб і церковні співи. Ченці монастирів Києва не тільки уміли читати, але Н були обізнані з філософією, логікою, історією, правом, писали твори.

Полеміка здебільшого торкалася питань релігійного життя, реформи церкви. Але в контексті цих проблем порушувались політичні і правові питання. В політичній боротьбі прославився Філалет Христофор (кінець XVI – поч. XVII ст.) – український письменник – полеміст. У праці “Апокрисис” він вів полеміку з Петром Скаргою. Відстоював ідею демократизації церкви, право світських людств на участь у церковних справах, вибори духовної влади.

Христофор Філалет, виходячи з договірної теорії походження держави, був переконаний, що королі і піддані повинні суворо дотримуватися закону, бо свавілля з обох боків підриває державу. Він заперечував абсолютизм як монарха, так і Папи Римського. Петро Скарга (1536-1612) – монах єзуїт, політичний діяч Польщі. Критикував православну церкву, втручання світської влади в церковні справи. Підтримував жорсткий централізм у церковному житті. Єдиний порятунок для православних П. Скарга вбачав в унії церков, яка передбачала виконання трьох умов. Ці політико-правові та релігійні ідеї він висловив у книзі “Про єдність церкви божої””. Умови такі: 1. Визнання влади папи православними. 2. Єдність віри. 3. Послух перед папою.

Зростання освіченості українського народу стало важливою передумовою створення й функціонування Києво-Могилянської академії. Протягом усієї своєї історії український народ не мав іншого навчального закладу, який би здійснив такий вплив на розвиток освіти, науки, культури. Навколо академії були зібрані найкращі викладачі, науковці, громадські і церковні діячі. їхня діяльність була спрямована на згуртування всіх сил для відродження національної культури та боротьби за національну незалежність.

Засновником Києво-Могилянської академії був провідини український релігійний діяч XVII ст. Петро Могила (1596 р. н.). Початкову освіту отримав у Львівській братській школі. Потім навчався в Парижі, в університеті. Після того, як отримав освіту, повертається в Україну і робить кар’єру священика. В 1627 р., у ЗІ-річному віці стає архімандритом Києво-Печерської лаври, а через п’ять років – митрополитом київським. У 1632 р. Могила проводить необхідні реформи у православній церкві, її культурних та навчальних закладах. Підготував до друку перший православний Катехізис. Об’єднує засновану ним у Києво-Печерській лаврі школу зі школою Київського братства. Так була створена основа Могилянської колегії, яка згодом стала одним із найважливіших навчальних закладів слов’янського світу. У 1701 р. цей навчальний заклад отримує статус Києво-Могилянської академії. Фінансово її підтримував гетьман України Іван Мазепа. Щороку в академії навчалося 2 тис. студентів. Правила були дуже суворими. Навчалися 12 років. Кожного року з-за кордону приїздили від 200 до 300 студентів. Академія отримала ще одну назву, неофіційну – “Київські Афіни”.

У 1734-1735 рр. Феофан Прокопович допоміг стати “спудеєм” (студентом) Києво-Могилянської академії М. В. Ломоносову. Ф. Прокопович у той час був її ректором. Царський уряд у Москві не міг спокійно дивитися на розквіт культури, науки, освіти в Києві. В 1786 р., за наказом Катерини II, академію насильно переводять на російську мову викладання, а в 1811 р. російський цар Олександр І закрив її зовсім. Викладачам запропонували їхати до Московського університету, який був заснований у 1755 р. Більшість перевезли насильно, а тих, хто виступив проти, відправили до Сибіру. Підготовку і відкриття Московського університету за наказом царського уряду проводили викладачі Києво-Могилянської академії.

Гетьман Розумовський разом із старшиною звернувся до царя за дозволом заснувати новий університету Батурині, але дістав відмову. До кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною. Провідні навчальні заклади знаходились тепер не в Україні, а в Росії. Але ідеї творців Києво-Могилянської академії вплинули на світогляд і правосвідомість багатьох.

Основні політико-правові погляди Петра Могили: 1. Протистояв католицизму, але мирним шляхом. 2. Захищав православ’я. 3. Добивався рівноправного статусу католицизму та православ’я. 4. У полеміці з ідеологами католицизму доводив, що православна церква має свою давню історію і володіє законним правом на своє існування. 5. Петро Могила вирішував питання про співвідношення церковної влади і світської. 6. Церковну владу ставив вище світської. 7. Розробив концепцію ідеального володаря (керівника): Сильний проти ворогів батьківщини, гуманний щодо підданих. 8. Володар мудрий у керуванні зовнішньою і внутрішньою політикою держави. 9. Володар сам створює закони і сам їх суворо дотримується. 10. Володар-законодавець мусить бути взірцем виконання як громадських законів, так і моральних норм. 11. Володар-царь сильний, мудрий, освічений, у ньому має бути зібрана історична пам’ять народу. 12. Боровся за піднесення самосвідомості українського народу в процесі визвольної боротьби. 13. Могила звертався до історії Київської Русі і за приклад ставив усім князя Володимира. 14. Дуже багато робив для збереження давньоруських святинь – Десятинної церкви, храму Спаса на Берестові, Софіївського собору. 15. Захищав народну культуру, звичаї, обряди. 16. Петро Могила у своїх політико-правових та релігійних концепціях дуже багато уваги приділяв майбутній українській державі. 17. Створення української держави пов’язував з національно-визвольною боротьбою українського народу.

Погляди П. Могили розвивав філософ, учений, письменник, професор і ректор Києво-Могилянської академії, сподвижник Петра І у його реформаторській діяльності Феофан Прокопович (1681-1736). Крім філософії він дуже цікавився і зосереджував свою увагу на теорії держави і права. У трактатах “Слово про владу і честь царську”, “Правда волі монаршої”, “Духовний регламент” створив першу в Росії й Україні концепцію освіченого абсолютизму. Використовуючи думки Т. Гоббса і С. Пуфендорфа про природний стан, Ф. Прокопович сформулював тезу, що в додержавному стані існували як мир, любов, добро, так і війна, ненависть, зло. Для того щоб надійно захистити природні права від зовнішніх ворогів і внутрішнього розбрату народ передає свою волю монарху. Ф. Прокопович, як і Т. Гоббс, вважав, що договір між підданими і монархом є однобічним, і тому засуджував будь-які виступи проти влади монарха. Він також обгрунтував необхідність підпорядкування духовної влади владі монарха.

Абсолютний монарх як верховний носій державної влади ставився над усіма громадянськими законами. Усі його дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовувались. Верховним носієм державної влади міг бути лише освічений володар – “філософ на троні”.

Освіта і розвиток науки розглядалися як основа історичного процесу, сила держави і добробуту. Тільки освічена монархія може забезпечити розвиток науки, мистецтва, ремесел, мануфактур. Теорія абсолютизму тісно пов’язувалась з тогочасною соціально-політичною та правовою боротьбою за владу та майнові інтереси світської аристократії і церковної ієрархії.

У цій боротьбі Феофан Прокопович займав позиції, відмінні від письменника, філософа, церковно-політичного діяча, викладача Києво-Могилянської Академії Семена (Стефана) Яворського (1658-1722). Останній підтримував державницькі реформи Петра І щодо розвитку армії, флоту, економіки, освіти. С. Яворський був незадоволений церковною реформою, захищав інтереси церкви, її владу в духовному житті суспільства, виступав проти підпорядкування церковних справ світській владі. Церковні справи – компетенція церкви, світські – царської влади. Зрештою С. Яворський проводив думку про те, що церква підноситься над державою і повинна володіти не лише церковною, а й світською владою.

Своєю церковною політикою С. Яворський своєрідно виражав протест діянням Петра І. Будучи людиною прозахідного типу, Яворський виступав за автономію церкви, за її роль як головного арбітра у всіх справах моралі та суспільного життя. С. Яворський був у добрих стосунках з гетьманами І. Мазепою та П. Орликом. З останнім він тривалий час листувався і подав йому ряд ідей, які той використав при написанні своєї Конституції.

У другій половині XVII ст. на політичній карті Європи з’явилась українська козацька республіка з яскраво вираженими демократичними рисами політико-правового устрою та соціально-економічних відносин, її поява пов’язана з ім’ям видатного політичного і державного діяча Богдана Хмельницького (27.ХН. 1595-27.VII. 1657). Він не лише поставив завдання створення незалежної держави, до складу якої мали увійти всі етнічні українські землі, а й зробив усе можливе для його вирішення.

25 січня 1648 р. розпочалась національно-визвольна війна в Україні під проводом Б. Хмельницького, завершилася 8 січня 1654 р. Розпочав він війну спочатку проти “злої шляхти”, а не проти польського короля. Але поступово Б. Хмельницький розуміє, що треба вести боротьбу саме з королем. Від політико-правових ідей переходить до практичних дій. Хмельницький підіймає народ України на збройну боротьбу під такими гаслами: “За своє благочестя”, “За вітчизну”, “За свої колишні права і вольності”, “За народ”. Після битв під Жовтими водами 6 травня 1648 р.. під Корсунем 16 травня 1648 р. Україна, козаки, Хмельницький майже шість років жили без панування Польщі.

У Гетьманській державі існували елементи республіканської форми правління. Гетьман обирався безпосередньо народом. Свої дії він мав погоджувати з генеральною старшиною. Найвища влада в державі поєднувала риси монархії (гетьман), аристократії (рада старшин) і демократії (генеральна рада). Найяскравішим виявом демократичних традицій залишалася виборність посадових осіб. За Б. Хмельницького влада тяжіла до монархії. За інших гетьманів – до аристократії чи станової демократії. У 1648-1649 рр. Б. Хмельницький висунув політико-правову ідею самовизначення України в межах Давньоруської держави на чолі з єдиновладним, самодержавним гетьманом-монархом.

У конкретних історичних умовах середини XVII ст. Б. Хмельницький пішов на підписання Переяславської угоди 18 січня 1654 р. Починаючи з 18 січня, увесь лютий по козацькій Україні для прийняття присяги на вірність московському царю їздив посол із Москви В. Бутурлін. Присягати відмовилися частина населення Переяслава, Києва, Чорнобиля та багатьох інших міст і сіл.

Підписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії і всієї східної Європи. Раніше ізольоване й відстале Московське царство зробило гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому – доброму й лихому – невід’ємно пов’язаною з долею Росії. Пізніше виникало багато всіляких конфліктів між цими державами. Вони були предметом різних теоретичних суперечок і політико-правових концепцій.

Російський архіваріус Петро Шафранов довів, що підписана Переяславська угода була сфальсифікована царськими переписувачами на догоду Москві. На думку російського історика права Василя Сергєєвича, угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна окремо свій уряд. Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов доводив, що погоджуючись на “особисте підкорення” цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинання їхніх земель Московським царством. Тому ця угода була “реальною унією”. Такі історики, як росіянин

Вснедикт Мякогін та українець Михайло Гру шевський вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись в її внутрішні справи. Українці ж зобов’язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т. ін. Інший український історик – В’ячеслав Липинський – пропонує своє бачення: угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Москвою та Україною.

Справа ускладнюється в цій полеміці тим, що оригінальних документів немає, вони втрачені, збереглися лише неточні копії чи переклади, до того ж сфальсифіковані. У 1954 р., під час урочистих святкувань 300-річчя Переяславської угоди, Комуністична партія Радянського Союзу зробила висновок, що ця угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз’єднання. Возз’єднання двох народів було основною метою повстання 1648 р. в Україні під проводом Б. Хмельницького, який розумів, що “порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом”. Це була офіційна радянська теорія. Для учених, які піддавали сумніву дану концепцію, це мало катастрофічні наслідки, як, наприклад, для Михайла Брайчевського та ін. Різні теоретичні уподобання формувались на підставі висновків з державотворчої практики.

У козацько-гетьманську добу політико-правова думка України розвивалася в контексті правових документів, які відображали аспекти державного устрою і міжнародних відносин України, а також у руслі концепції просвітників щодо суспільства і держави. До важливих правових документів того часу можна віднести “Березневі статті”, “Гадяцький трактат”, “Угоду та Конституцію” Пилипа Орлика. В них було закладено правову основу міжнародних договорів України з іншими державами, чітко простежувалися атрибути суверенітету української державності, визначалися конституційні засади державного і суспільного ладу.

“Березневі статті” від 27 березня 1654 р. передбачали збереження козацьких, міщанських і шляхетських прав, вольностей. Право українців самим визначати, хто до якого стану має належати. Право самостійно збирати податки. Право обирати гетьмана. Право самостійно вирішувати питання міжнародної політики (за винятком Росії і Туреччини). Зміст статей розкривав, з одного боку, демократичну сутність української державності, яка грунтувалася на принципі виборності вищих посадових осіб і суддів, з іншого – правові зобов’язання української сторони перед Московським царством, які передбачали військово-політичну єдність України і Московії та недоторканість суспільно-політичних порядків в Україні.

Після підписання Переяславської угоди українське суспільство розділилося на два табори. Перший табір “прозахідний”. Його очолили І. Виговський, Ю. Жмирич, які засудили діяльність Б. Хмельницького в Переяславі. їх підтримали і не прийняли присяги на вірність московському цареві київські митрополити Сильвестр Косів і Діонісій Балабан. Другий табір “промосковський”. Його очолили полковник М. Пушкар, кошовий отаман Запорозької січі Я. Барабаш і представники вищого духовенства Іван Гізель, Л. Баранович, І. Галатовський. Однак і ці представники не бажали, щоб Україна була перетворена у провінцію Московії. Але їхні побажання мало турбували московського царя.

27 липня 1657 р. помирає Богдан Хмельницький, його похованими у Суботові. 26 серпня 1657 р. козацька Старшинська рада в Чигирині ухвалює рішення передати гетьманство Юрію Хмельницькому (синові). Зате, що він зовсім підкорився московському цареві, 25 жовтня 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнає гетьманом України Івана Виговського, а Юрія Хмельницького звільняє. Наприкінці жовтня 1657 р., І. Виговський укладає союз зі Швецією.

Такі дії і політика гетьмана І. Виговського не сподобались московському цареві. За наказом царя на чолі 150-тисячного війська Олексій Трубецькой відправляється окуповувати українські землі, проводячи на шляху карательні дії. Для захисту свого народу і землі І. Виговський швидко збирає своє військо і виступає назустріч московському війську.

29 червня 1658 р. під Конотопом московське військо під керівництвом О. Трубецького зазнало одну з найбільших і страшних в своїй історії поразку. Російський історик Сергій Соловйов так описав наслідки поразки: “Цвет московской кавалерии погиб за один день. Московский царь больше никогда не сможет собрать такую прекрасную армию. Царь Алексей Михайлович появился перед своим народом в жалобном одеянии и Москву охватила паника… Начали говорить, что царь собирается переправляться в Ярославль за Волгу и что Выговский наступает прямо на Москву”. Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою. В Україні було багато проблем.

6 вересня 1658 р. І. Виговський у м. Гадяч уклав угоду “Галицький трактат” із польським урядом про входження до складу Речі

Посполитої козацької держави, яку назвали Велике князівство Руське (землі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств) на федеративних засадах, зберігаючи гетьманське правління. Православна церква урівнювалася в правах з католицькою. Автором цього політико-правового проекту був Юрій Немирич (1612-1659) український політичний діяч, учений.

Основні положення “Галицького трактату”:

Україна на федеративних засадах як Велике князівство Руське входить до Речі Посполитої.

Гетьман стає цивільним і військовим правителем України, а спільний для всіх король обирається трьома народами. Передбачається існування власної скарбниці, монетного двору, війська, генерального трибуналу.

Без дозволу українського уряду коронне військо не має права входити на територію князівства.

Православне духовенство урівнюється в правах з римо-католицьким. а права унії обмежуються територією, на якій вона існує. Київська академія прирівнювалася до Краківської. 11 вересня 1659 р. кілька промосковських старшин – Т. Цицюра, В. Золотаренко, Я. Сошка – звинуватили під Германівкою гетьмана І. Виговського в тому, що “він продає Україну полякам” і повстали. Це був останній удар для гетьмана. 17 жовтня 1659 р., на знак протесту, І. Вигонський відмовляється від гетьманства. На його місце промосковські старшини і полковники повертають Ю. Хмельницького, який того ж дня 17 жовтня 1659 р., підписує нову кабальну угоду в м. Переяслав з московським урядом. Документ мав назву “Переяславські статті”. Тепер Російські воєводи мали право стояти зі своїм військом у Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві, Умані. Україна повинна була повністю їх утримувати. Це була капітуляція, підкорення, окупація України.

Зрозумівши, якого лиха натворив молодий гетьман Ю. Хмельницький, козаки повстали проти нього. У січні 1663 р. пригнічений власною неспроможністю і становищем, що швидко погіршувалося, Ю. Хмельницький під тиском козацтва складає гетьманську булаву і йде в монастир. Україна вступила в добу Руїни. Козацька Україна розділилася на дві окремі частини, кожна на чолі з власним гетьманом. Правобережна Україна, гетьман П. Тетеря – під Польщею. Лівобережна Україна, гетьман І. Брюховецький – під Москвою. Тепер вони вели війну між собою. Це був апогей Руїни.

Вирішальний етап у стосунках з Москвою настав під час гетьманування з 1687 до 1708 р. Івана Мазепи. 25 липня 1687 р. на річці Коломак у поході козаки обрали гетьманом І. Мазепу, позбавивши гетьманства І. Самойловича. І. Мазепа укладає політико-правовий документ – договір з московським урядом “Коломацькі статті”, який визначав: і. 30-тисячний реєстр козацького війська. 2. Збереження прав і привілеїв козаків. 3. Але московські воєводи залишались у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Острі.

Іван Мазепа – найвидатніший гетьман України, тонкий політик. 21 рік він гетьманував, і намагався перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Мазепа був одним із найбагатших феодалів Європи. Мав близько 20 тис. маєтків.

Основні політико-правові напрями діяльності гетьмана І. Мазепи: 1. Значну частину своїх особистих прибутків скеровує на розвиток релігії та культурних установ України. 2. Ревносний покровитель православ’я. 3. По всій Гетьманщині побудував цілу низку чудових церков (Мазепинське, або козацьке, бароко). 4. За гетьманування Мазепи Києво-Могилянська академія, завдяки його підтримці, досягла свого піку в будівництві нових корпусів і збільшенні кількості студентів до 2 тисяч. 5. Заснував багато шкіл і друкарень, щоб “українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти”. 6. Захищав як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Москвою. 7. Коли в 1689 р. на трон зійшов Петро І, гетьман застосував свої риси політика, щоб схилити царя на свою сторону. 8. Давав увесь час поради молодому царю, активно допомагав в походах на турків, татар. У 1696 р. доклав чимало зусиль для здобуття Азова (ключ в Азовське море). 9. Домігся дружби з Петром І. Козаки цій дружбі дали таку оцінку: “цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі”. Російські урядники заявляли, що “ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа”. 10. Приєднує Правобережжя до Лівобережжя, об’єднує обидві частини України в одну.

На початку XVIII ст. у взаємовигідних стосунках між царем і Мазепою з’являється напруженість. У 1700 р. вибухнула велика Північна війна, під час якої Петро І перед українцями висунув нечувані раніше вимоги: 1. Козаки вперше повинні були воювати виключно за інтереси царя. 2. Замість того, щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів – поляків, татар, турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві. 3. Втрати козаків сягали 50,60 і навіть 70% їх складу. 4. На чолі козацьких полків Петро І поставив російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. 5. Козацькі полки почали використовувати як “гарматне м’ясо”. 6. Усе це разом викликало занепокоєння як у козацьких військах, так і на їхній рідній землі серед селян і міщан. 7. Російські війська в Україні на війну не ходили, а чинили свавілля. “Звідусіль, – писав цареві Мазепа, – я отримую скарги на свавілля російських військ”. 8. Гетьман Мазепа відчував постійну загрозу. Коли до Мазепи дійшли чутки про намір Петра І замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею, це дало поштовх для пошуку іншого покровителя. 9. Коли польський союзник Карла XII, Станіслав Лещинський, став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся за допомогою Петра І. Той відповів: “боронися, як знаєш”. Це була для Мазепи остання крапля. Петро І порушив зобов’язання обороняти Україну від поляків, що було основою угоди 1654 р. 10. Український гетьман І. Мазепа перестав вважати себе зобов’язаним зберігати вірність цареві.

Коли 28 жовтня 1708 р. Карл XII ішов на Москву, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішли 5 тис. козаків і провідних членів старшини. Інші козаки про цей намір не знали, оскільки все це робилося таємно. У підписаному пакті І. Мазепи і Карла XII було заявлено: “За надання військової допомоги та провізії Карл XII обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з Петром І аж до повного звільнення України від влади Москви та відновлення її давніх прав”.

За наказом Петра 12 листопада 1708 р. російські війська під командуванням князя Олександра Меншикова вирізали 6 тисяч жінок, дітей, чоловіків гетьманської столиці Батурин, а місто зруйнували і спалили. 11 листопада ті козаки та старшини, що залишилися у царя, за наказом Петра І вибрали нового гетьмана – Івана Скоропадського. В знак протесту за те, що робив Петро І у березні 1709 р., запорозькі козаки на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком переходять на сторону Мазепи.

14 травня 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця. Нарешті, 28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва. Переміг Петро І. Українці втратили останній шанс відокремитися від Росії. Петро І вважав англійське поневолення Ірландії придатною моделлю для здійснення своїх намірів щодо України. Біля м. Бендери, що належало

Туреччині, 21 вересня 1709 р., вбитий горем 70-річний Мазепа помер.

В особистій трагедії Мазепи, якому не судилося здійснити свій задум – визволити Україну з-під царського гніту – і який мусив утікати з рідного краю, відбилася трагедія українського народу. Для російських царів та офіційної ідеології І. Мазепа став уособленням сепаратизму і зрадництва. Водночас вітчизняні і більшість закордонних дослідників високо оцінили дії Мазепи, його намагання звільнити Україну від колоніального російського ставлення. Його ім’я сьогодні займає гідне місце серед імен борців-патріотів таких як Іван Виговський, Петро Дорошенко, Пилип О

(1 votes, average: 5,00 out of 5)