Інформаційна політика України – Губерський Л. В. – СУСПІЛЬНЕ ТЕЛЕРАДЮМОВЛЕННЯ УКРАЇНИ – АЛЬТЕРНАТИВНІ ПІДХОДИ Й МОДЕЛІ
Суспільно-політичні зміни в державі, перемога українського народу у виборюванні свободи й обрання нової української влади ставлять перед усіма нами питання про закріплення здобутків демократії та свободи слова. Одним із таких кроків є створення Суспільного телебачення України та перехід до незалежного суспільного мовлення. Реалізація такого проекту має стати однією з надійних гарантій остаточного припинення практики закритого прийняття суспільно значущих рішень державною владою та нав’язування народу викривленої чи дозованої інформації.
В англійській мові вживається термін: “public service broadcasting”. У нас його перекладають по-різному, наприклад, як громадське мовлення – в офіційних перекладах документів Ради Європи, або як суспільне мовлення – в законах України. Однак слово “public ” можна також перекласти і як “публічне”, й навіть як “державне “.
Натомість дослівний переклад “public service broadcasting” звучить як “мовлення в інтересах громадськості” або “мовлення, що служить громадянам “. Як бачимо, жоден з українських термінів не є точним відповідником і не відображає суті особливої форми телерадіомовлення.
Виходячи з наявних різних потрактувань стосовно визначення громадського/суспільного/публічного телебачення, що наводяться в літературі, ми вирішили у нашому дослідженні надалі вживати термін суспільне телебачення.
Попри відмінності в трактуваннях офіційного перекладу, очевидним залишається те, що проект суспільного мовлення має бути проектом загальнодержавного значення, тому він має базуватися або ж на використанні існуючих загальнонаціональних каналів мовлення, або передбачати створення спеціальних нових мовних каналів загальнодержавного значення.
При цьому варто зважати на те, що державою, а фактично платниками податків, розбудовано у сфері телебачення три загальнодержавні мережі поширення програм – УТ-1 (Національна телекомпанія України, ТРК “Ера”), УТ-2 (ТРК “Студія “1+1″”), УТ-3 (АТЗТ “Українська незалежна телекорпорація”- телеканал “Інтер”). У сфері радіомовлення також функціонують три загальнодержавні мережі поширення програм – УР-1, УР-2, УР-3 (Національна радіокомпанія України, ТРК “Ера”).
Суспільне телебачення та радіомовлення має слугувати інтересам усього суспільства, а не тих чи інших політичних груп впливу, широко представляти інтереси усіх соціальних, релігійних та культурних верств громади. Саме таке телебачення покликане започаткувати створення в Україні справді незалежних ЗМІК європейського рівня, які зможуть забезпечувати громадян України правдивою та повною інформацією, слугуватимуть запорукою формування відкритого громадянського суспільства у країні.
Засоби масової інформації і комунікації посідають особливе місце у системі інститутів громадянського суспільства. Інформуючи про події у світі та в державі, про політичне і громадське життя, вони впливають на формування поглядів людей, громадської думки, яка є важливим інститутом демократичної системи врядування й ознакою функціонуючої “сфери відкритості”. Формування громадської думки – найважливіша функція ЗМІК з погляду громадянського суспільства. Аби ЗМІК впливали на формування громадської думки, потрібно, щоб населення ними користувалось. Одним із основних засобів масової інформації у світі, в тому числі й Україні, є телебачення. Телевізор та радіо є практично в кожному домі, і плата за користування ними порівняно невелика, тоді як придбання чи передплата газет дошкуляє сімейному бюджету пересічного українця. Опитування “Соціс-Геллап” показали, що 68% жителів України отримують інформацію про соціальні та політичні події саме з телевізійних програм, 22% – з радіо й лише 10% – із газет та Інтернету.
Іншим чинником впливу ЗМІК на формування громадської думки є довіра до них населення. В Україні рівень довіри до ЗМІ невисокий. За даними “Соціс-Геллап” лише 19% дорослого населення довіряють загальнонаціональним засобам масової інформації, хоча вони й належать до тих трьох соціальних інститутів, яким люди довіряють найбільше (третє місце після релігійних організацій та армії). Знову ж таки, найбільшу довіру мало телебачення.
Серед засобів масової інформації та комунікації традиційно переплітаються інтереси і дії трьох партнерів: держави, приватних корпорацій (бізнесу) і громадян.
Сьогодні в Україні триває дискусія щодо створення моделі суспільного телерадіомовлення, яку започаткували члени Коаліції громадських організацій “Суспільне мовлення” [27; 130].
Україна вступає в найважливіший період новітньої історії її державотворення. Після подій “помаранчевої революції” перед оновленим суспільством стоїть завдання закріпити демократичні принципи функціонування органів державної влади й забезпечити дотримання прав та свобод кожного громадянина. Одним з основних іспитів на справжню відданість демократії, що їх має скласти влада, буде її ставлення до засобів масової інформації.
Сьогодні вимогою часу є відмова від державних телерадіоорганізацій як інструментів авторитарної системи й здійснення необхідних кроків до створення в Україні ефективної, прозорої системи суспільного мовлення, яка б відповідала загальноєвропейським стандартам і виконувала б роль об’єктивного, неупередженого інформатора суспільства, гаранта підконтрольності влади громадянам, прозорості прийняття найважливіших для країни рішень, вільного обміну ідеями й поглядами.
Суспільне телерадіомовлення має будуватися на принципово інших засадах, аніж державні чи комерційні телерадіоорганізації. Враховуючи передовий досвід інших країн, ми повинні створити національну, адаптовану до українських реалій, модель. Всебічне сприяння заснуванню в Україні системи суспільного телерадіомовлення та забезпечення прозорого громадського контролю за цим процесом було метою новоствореної Коаліції громадських організацій “Суспільне мовлення”, до якої увійшли Незалежна Асоціація телерадіомовників України, Громадська рада з питань свободи слова та інформації, Громадська організація “Телекритика”, Інститут політики, Академія української преси, Київська незалежна медіа-профспілка.
Коаліція наголошує на необхідності та пріоритетності заснування в Україні системи суспільного мовлення для поглиблення демократичних перетворень, що відбулися в українському інформаційному просторі внаслідок “помаранчевої революції”.
Наголосимо, що в 2005 р. вже відбулося засідання Громадсько-політичної консультативної ради, на якому обговорювалися перспективи створення Суспільного телебачення в Україні. Актуалізації цього питання посприяло декілька факторів: по-перше, президентські вибори, “які відкрили світові Україну”, саме з подіями осені 2004 р. пов’язаний той факт, що у світових та європейських новинах належне місце відводиться політичним подіям в Україні; по-друге – сам факт “помаранчевої революції”, яка засвідчила, що суспільство не хоче миритися з порушенням своїх прав, у тому числі й права на свободу слова; по-третє, “явно демонструється політична воля для того, щоб ухвалити відповідне рішення стосовно громадського телебачення”. Тому необхідно виробити концепцію, яка б забезпечила правовий підхід і прискорила реалізацію цього проекту за “одностайної підтримки всіх гілок влади”.
Тимчасом провідні журналісти та експерти сперечаються не щодо слушності створення “Українського Бі-Бі-Сі”, а з приводу основних принципів його роботи, правового забезпечення та фінансування. На жаль, учасники дискусії про “суспільне мовлення” нерідко ігнорують той факт, що проект може здійснитися лише за умови, якщо український громадянин захоче платити за таке мовлення, усвідомивши, що йдеться не про зміну вивісок, а про об’єктивну суспільну потребу. Йдеться про серйозну зміну “правил гри” на медіа-інформаційному полі, на якому має з’явитися новий “гравець”, – громадські, чи суспільні, медіа.
Проблема полягає у тому, що більшість ЗМІК істотно відстали від суспільних перетворень, запізнилися в намаганнях відповісти на реальні політичні, соціальні та економічні запити й потреби українського суспільства. Зокрема, донедавна імпозантні екранні версії подій, які пропонували провідні українські телеканали, нині часто виглядають карикатурно.
Суспільне (громадське) мовлення має бути громадським за змістом, але державним за формою. Оптимальним вважається фінансування із держбюджету, проте не виключаються також інші джерела фінансування, зокрема абонплата та доходи від реклами.
Враховуючи, що згідно з європейськими вимогами пряма реклама на каналах Суспільного телебачення та радіо повинна мати обмежений характер, автори проекту передбачають її вилучення, але не раніше, ніж через три роки після початку функціонування Суспільного телебачення України, з тим, щоб воно зайняло відповідне місце на медіа-ринку. І лише після того, як Суспільне телебачення за популярністю не поступатиметься потужним приватним каналам, на ньому мають бути запроваджені обмеження на розміщення прямої реклами. Водночас висловлюється побоювання, що Суспільне мовлення фінансуватиме приватні канали й матиме обмежені ресурси для розвитку і конкуренції [27; 55].
Фахівці з питань громадянського суспільства вважають, що засоби масової інформації зможуть співпрацювати з організаціями громадянського суспільства з таких причин:
– Авторитетна думка та позиція: експерти з організацій громадянського суспільства можуть стати цінним джерелом загальної та поглибленої інформації, цікавих спостережень та аналітичних коментарів для журналістів, що спеціалізуються на новинах або висвітлюють події суспільного життя. Інформаційний пакет для ЗМІ було розміщено на веб-сайті (ucan-isc/org/ua), де пропонувався список експертів, до яких представники ЗМІК могли звернутися з широкого кола питань:
– Цікаві історії: експерти готові були поділитися історіями успіху громадянських ініціатив та важливими подіями з життя організацій та громадян, які могли зацікавити широку громадськість.
– Соціокультурні зміни: зростаюча кількість громадянських ініціатив та їхня ефективність уже призвели до помітних змін у суспільному житті: пасивна в минулому громадськість стає дедалі активнішою, а участь громадян у суспільному житті перетворюється із гасла на реальність.
– Зміни в повсякденному житті: соціокультурні зміни впливають на повсякденне життя людей. Організації громадянського суспільства та їхні активісти в усіх регіонах України обговорюють нагальні проблеми, що турбують громадян та спільноту, а також беруть участь у їх вирішенні. Приклади активної участі організацій та громадян у суспільному житті переконливо свідчать про розвиток та зміцнення громадянського суспільства.
Ситуація з діяльністю українських ЗМІК загалом залишається на сьогодні доволі напруженою й потребує комплексного і тривалого опрацювання. Закон “Про телебачення і радіомовлення” було прийнято ще в 1994 р. З того часу неодноразово робилися не надто вдалі спроби удосконалити його. Протягом наступних десяти років було прийнято одинадцять законодавчих актів щодо змін і поправок, які виявилися недостатньо ефективними. Остання редакція закону містить важливі доповнення: закон став структурованішим і послідовнішим; визначено ключові терміни (зокрема, описано структуру національного телебачення і радіомовлення й уведено поняття суспільного (некомерційного) телебачення і радіомовлення, діяльність якого має регулюватися Законом “Про суспільне телебачення і радіомовлення”); викладено засади, механізми і процедуру ліцензування; в документі враховано деякі рекомендації Ради Європи.
Водночас нова редакція Закону “Про телебачення і радіомовлення” не регламентує діяльності суспільного мовлення. Загалом, можемо констатувати, що в Україні нині відсутні необхідні передумови для стабільного й ефективного функціонування суспільного мовлення: плюралізм ЗМІ; правове регулювання діяльності суспільних ЗМІ; економічна незалежність органів суспільного мовлення.
Запровадження в Україні проектів суспільного мовлення вимагає комплексного підходу до вирішення проблем. На нашу думку, важливу роль у їх реалізації могли б зіграти такі заходи:
– комплексний аналіз щодо можливості запозичення успішного закордонного досвіду (як відомо з практики Чеської Республіки, моделі законодавств західноєвропейських країн не завжди є прийнятними для країн Східної Європи);
* послаблення надмірного залучення ЗМІ до політичного процесу, що перетворило їх з інструмента демократії на інструмент політики (приміром, у Франції цю проблему було вирішено шляхом заборони передвиборної реклами та інших форм агітації на телебаченні, за винятком дебатів між претендентами на посаду президента);
– дослідження різних додаткових можливостей забезпечення фінансової незалежності суспільних ЗМІК (якщо населення не платить за користування телебаченням, то реальним джерелом фінансування залишається держава та комерційна реклама, а це криє в собі загрозу втручання приватного інтересу в діяльність суспільних ЗМІК та ймовірність витіснення соціально важливих і просвітницьких програм рекламою. Щоб уникнути такої загрози, в Польщі, наприклад, акції суспільних ЗМІК – телебачення і радіо – є державними за формою власності, проте без права ними розпоряджатися, що позбавляє державу можливості здійснювати економічний тиск. Водночас друковані ЗМІ, які були роздержавлені, вдало практикують залучення прямих іноземних інвестицій,- що є успішним явищем для журналістів завдяки досконалому законодавчому регулюванню);
– дослідження можливостей і гарантій прямих іноземних інвестицій (з огляду на польський досвід і наявність відповідної успішної практики деяких українських ЗМІК);
– детальна розробка закону, який би регламентував визначення, гарантії діяльності, механізми функціонування, джерела фінансування, незалежність діяльності й необхідні переваги суспільних ЗМІК перед “ангажованими” (зокрема викликає інтерес пропозиція щодо реформування законодавства про ЗМІК, поділ видів друкованих видань);
– суспільні ЗМІК засновуються особами, які безпосередньо в них займаються журналістикою. Фінансування здійснюється за рахунок передплати, реклами, бюджетних дотацій, реалізація – у роздріб (до речі, у Франції, щоб забезпечити порівняно низькі ціни на газети і зекономити кошти видавців, уряд щорічно виділяє на розвиток мережі розповсюдження преси близько 10 млн. дол.);
– ЗМІК державних органів і органів самоуправління засновуються для оприлюднення лише офіційних документів і повідомлень, роз’яснення рішень, поширення інформації про роботу державних органів. Фінансування здійснюється за рахунок передплати, розповсюдження вроздріб у відповідних держорганах;
– у партійних ЗМІК фінансування здійснюється за рахунок партійної каси, передплати і розповсюдження уроздріб;
– у приватних виданнях фінансування здійснюється засновниками за рахунок прибутків від продажу вроздріб і передплати;
– рекламні видання публікують лише рекламу та комерційну інформацію. Політична реклама в них має бути заборонена.
Якщо заява на реєстрацію подаватиметься відповідно до класифікації, а реєстраційним стане громадський орган, виведений за рамки держорганів і наділений правом здійснювати контроль за джерелами фінансування, а також ухвалювати рішення про передання справи до суду чи навіть закриття видання, тоді таке законодавче регулювання стане запорукою використання суспільним ЗМІК громадських джерел фінансування [27; 538; 61; 94].
(2 votes, average: 4,00 out of 5)