Фінанси – Лондар С. Л. – 3.2. Види фінансової політики, її стратегія і тактика
Фінансова політика розглядається в контексті її складових: бюджетної, податкової, бюджетно-податкової, грошово-кредитної, валютної, страхової, інвестиційної, інноваційної, амортизаційної.
Бюджетна політика – це напрямок діяльності, що реалізується через визначений комплекс заходів і спрямований на раціональну та ефективну мобілізацію, розподіл та використання фінансових ресурсів державного бюджету. Бюджетна політика впроваджується в процесі затвердження бюджетної резолюції, прийняття рішень щодо шляхів фінансування бюджетного дефіциту, формування проекту державного бюджету та затвердження останнього, виконання бюджету, організації бюджетного контролю, затвердження звіту про виконання державного бюджету. Організація і ефективність бюджетної політики впливають на соціально-економічний розвиток держави, стабільність грошової одиниці, розмір внутрішнього та зовнішнього боргу, розмір інвестування, розвиток окремих галузей національної економіки. До основних засад бюджетної політики належать: визначення альтернативних джерел формування доходів бюджетів, максимізація доходної частини державного бюджету за рахунок оптимізації податкових та неподаткових надходжень, раціональний розподіл видатків бюджету, ефективне використання коштів державного бюджету в умовах обмеженості фінансових ресурсів, обмеження зростання державного боргу, регулювання міжбюджетних відносин та посилення ролі органів місцевого самоврядування.
Податкова політика – це напрямок діяльності, що реалізується через визначений комплекс заходів і спрямований на мобілізацію фінансових ресурсів у доходну частину державного бюджету, місцевих бюджетів, державних цільових фондів у формі податків, зборів, обов’язкових платежів. Податковою політикою вирішується проблема формування таких підходів, які сприяли б, з одного боку, забезпеченню достатності фінансових ресурсів для виконання державою своїх функцій, а з іншого – не перешкоджали розвитку суб’єктів підприємницької діяльності, галузей економіки та ефективного розвитку національної економіки загалом. Податкова політика, яка на сьогодні проводиться в Україні, має низку суттєвих вад і не є надійним джерелом підтримки прогресивних економічних процесів. Для координації окремих аспектів податкового законодавства, методів податкового адміністрування в Україні вже достатньо довгий час розглядаються різні проекти Податкового кодексу, проте його так і не прийнято.
Отже, пріоритетними напрямами податкової політики на сучасному етапі розвитку економіки України повинні бути:
– підвищення стимулюючої та регулюючої функцій оподаткування;
– забезпечення стабільності податкового законодавства, введення мораторію на внесення змін і доповнень у існуючі законодавчі та нормативно-правові акти з питань оподаткування;
– зменшення кількості податкових пільг;
– оптимізація оподаткування: зменшення податкового навантаження, підвищення ролі прямого та прогресивного оподаткування.
Бюджетно-податкова (фіскальна) політика – це напрямок діяльності, що реалізується державою через синхронні зміни у системі оподаткування та видатках уряду, і спрямований на досягнення економічного зростання внаслідок створення сприятливих умов для виробничо-господарської та фінансової діяльності суб’єктів господарювання. Метою фіскальної політики є досягнення повної зайнятості, зростання виробництва, контроль за інфляцією тощо.
В період економічного спаду та збільшення безробіття заходи фіскальної політики передбачають збільшення державних видатків, зниження рівня оподаткування. В періоди “перегріву” економіки здійснюється зниження обсягу державних видатків, збільшення податкового навантаження, забезпечується скорочення дефіциту бюджету. В періоди помірного розвитку фіскальна політика реалізується за допомогою “вбудованих стабілізаторів” обсягів податків, державних витрат, трансфертів.
Грошово-кредитна політика – це напрямок діяльності, що реалізується через визначений комплекс заходів центрального банку (Національного банку України) і спрямований на регулювання руху кредитних ресурсів, підтримання стабільності національної грошової одиниці, впорядкування темпів інфляції, управління обсягами кредитування, встановлення необхідних обсягів грошової маси в обігу тощо.
До фінансових інструментів і важелів, що використовуються в процесі проведення грошово-кредитної політики відносяться:
– ставка рефінансування;
– обов’язкові резервні вимоги для комерційних банків;
– процентні ставки за кредит;
– термін надання кредитів;
– забезпеченість кредитів;
– пільги;
– валютний курс;
– швидкість обігу грошей;
– пропозиція грошей.
Для забезпечення бюджетного процесу Національний банк України щорічно до 1 квітня поточного року в документі “Основні напрями грошово-кредитної політики” повинен сформулювати основні підходи до проведення грошово-кредитної політики в наступному бюджетному році та визначити відповідні макроекономічні показники, які НБУ регулює.
Валютна політика – це напрямок діяльності, що реалізується через визначений комплекс економічних, юридичних та організаційних заходів і спрямований на забезпечення нормального функціонування і стабільності курсу національної валюти, підтримання рівноваги платіжного балансу. Регулювання валютно-ринкової кон’юнктури проводиться НБУ за допомогою формування золотовалютних резервів, використання валютних інтервенцій, валютних обмежень тощо.
Страхова політика – це напрямок діяльності, що реалізується через визначений комплекс організаційних заходів, методів та інструментів і спрямований на забезпечення функціонування страхових фондів, що формуються на основі страхових внесків від громадян, фізичних та юридичних осіб, доходів, отриманих від розміщення тимчасово-вільних коштів цих фондів, та здійснення страхового захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання страхових випадків.
Інвестиційна політика – це напрямок діяльності, що реалізується через визначений комплекс заходів і спрямований на акумулювання внутрішніх та зовнішніх інвестицій в пріоритетні напрями економічної діяльності, на розвиток тих галузей та підприємств, що мають найважливіше значення і визначають науково-технічний прогрес. Інвестиційна політика займає одне з головних місць у системі сучасних зовнішньоекономічних зв’язків і має значний вплив на економічний розвиток держави та регіонів. Подальший розвиток національної економіки неможливий без достатнього обсягу інвестиційних ресурсів та ефективного проведення інвестиційної політики.
Інвестиційна політика може проводитись на рівні окремого підприємства, вона передбачає:
– формування окремих напрямів інвестиційної діяльності відповідно до стратегії розвитку держави, підприємств та реалізації інвестиційних програм;
– аналіз умов зовнішнього економічного середовища і кон’юнктури ринку;
– визначення окремих об’єктів інвестування відповідно до інвестиційних програм;
– забезпечення ефективності інвестицій (строки, обсяги, віддача);
– визначення джерел фінансування інвестиційних об’єктів;
– формування та оцінка інвестиційного портфеля. Розрізняють три типи інвестиційної політики підприємства:
– консервативна (основна мета – мінімізація ризику, збереження набутого);
– компромісна (рівень ризику наближений до середньоринкового);
– агресивна (ризикова політика, яка спрямована на максимум доходу в найкоротший термін).
Інноваційна політика – це напрямок діяльності, що реалізується через визначений комплекс заходів і спрямований на раціональне використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок, що зумовлює випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг. Інновації – це новостворені (засновані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології на основі наукових знань, принципово нові товари або послуги, організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного та іншого характеру, що створюють “точки зростання” інформаційної економіки, суттєво поліпшують структуру та якість виробництва, підвищують якість життя людей.
Амортизаційна політика – це напрямок діяльності, що реалізується через визначений комплекс заходів на макроекономічному та мікроекономічному рівнях, спрямований на ефективне відновлення основних засобів шляхом встановлення норм амортизаційних відрахувань. На рівні держави амортизаційна політика проводиться шляхом диференціації основних засобів на групи і запровадження для кожної групи окремих норм амортизаційних відрахувань. Загальним для всіх груп є метод нарахування амортизації, а саме – від залишкової вартості основних засобів. Законодавством установлені норми амортизації у відсотках до балансової (тобто залишкової) вартості кожної з чотирьох груп основних засобів на початок звітного періоду (в розрахунку на квартал): перша група – 2 відсотка, друга група – 10 відсотків, третя група – 6 відсотків, четверта група -15 відсотків. На рівні окремих суб’єктів підприємницької діяльності існують такі методи нарахування амортизації: прямолінійний, метод прискореного зменшення залишкової вартості основних засобів, кумулятивний, виробничий, метод подвійного зменшення тощо.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)