Фінанси – Лондар С. Л. – 11.4. Боргова політика держави. Управління державним боргом
Найбільш пріоритетним завданням реалізації фінансової політики держави є забезпечення ефективного механізму управління державним боргом. Його метою є отримання найкращого результату від вкладення позичених урядом коштів.
Управління державним боргом – сукупність державних заходів з визначення умов залучення коштів, їх розміщення і повернення, забезпечення необхідної платоспроможності держави. Такі державні заходи передбачають підготовку до випуску і розміщення державних цінних паперів, регулювання ринку державних цінних паперів, ефективне спрямування запозичених коштів на законодавчо визначені цілі, здійснення обслуговування і погашення державного боргу.
Політика управління державним боргом грунтується на наступних принципах:
– безумовність виконання взятих державою зобов’язань перед кредиторами;
– оптимальність структури боргових зобов’язань держави;
– мінімально можливі ризики за урядовими борговими цінними паперами при коливанні показників світового фінансового ринку;
– зниження вартості обслуговування державного боргу при наступних запозиченнях;
– заміна короткострокових запозичень на довгострокові, забезпечення рівномірності та уникнення значних пікових боргових виплат;
– відкритість і прозорість інформації про залучення, використання і погашення позикових коштів.
Управління державним боргом має відбуватися з урахуванням політики державних запозичень (боргової політики). Боргова політика – це напрямок діяльності уряду, що реалізується через визначений комплекс заходів і спрямований на раціональну та ефективну мобілізацію, розподіл, використання та повернення державою запозичених фінансових ресурсів. Вона у свою чергу акумулює в собі розробку і реалізацію таких взаємопов’язаних та взаємообумовлених елементів, як:
– розроблення стратегії державних зовнішніх і внутрішніх запозичень;
– встановлення обгрунтованого ліміту обсягу державного боргу в цілому, а також внутрішнього та зовнішнього, зокрема;
– визначення тривалості боргового циклу на основі раціоналізації управління динамікою сукупного, внутрішнього і зовнішнього державного боргу;
– вибір найбільш прийнятних у конкретний відрізок часу форм фінансування внутрішніх і зовнішніх державних запозичень (урядові, банківські чи комерційні кредити, державні цінні папери), ступеня концентрації боргових зобов’язань України по окремих кредиторах (міжнародні фінансові організації, уряди зарубіжних країн, іноземні приватні кредитори, вітчизняні юридичні та фізичні особи), рівня диверсифікації запозичень за валютним складом (спеціальні права запозичення (СПЗ), долар США, євро тощо) з урахування ефективного розподілу пов’язаних з цим інвестиційних ризиків;
– розгляд питання щодо можливості (або неможливості) капіталізації частини державного боргу (з відповідною пропозицією кредиторам погашення певної частки боргу державною власністю);
– заходи щодо здешевлення державних запозичень і зниження ризику їх обслуговування (при визначенні вартості обслуговування кредитів слід враховувати оцінку можливого зниження потенційного рівня та погіршення умов. Однією з головних характеристик для формування боргової політики держави є
Співвідношення суми державного боргу до ВВП (критичний рівень: 60 – 100 %).
Для характеристики ліквідної позиції економіки країни широко використовується співвідношення запланованих платежів з обслуговування боргу до експорту. Цей показник дає оцінку платоспроможності на найближчу перспективу (критичний рівень: 20-25%).
Для оцінки довгострокової платоспроможності часто використовується показник співвідношення дисконтованої вартості боргу до експорту (критичний рівень: 200-250 %).
Для виміру навантаження на бюджет використовується показник співвідношення запланованих платежів з обслуговування боргу до суми бюджетних доходів, критичним рівнем для цього встановлено діапазон 25-30 %.
Країни з високими темпами росту експорту мають можливість підтримувати відносно вищий рівень боргу щодо обсягів експорту та виробництва. Однак, ці країни стають уразливими у випадку підвищення відсоткових ставок зовнішніх позик внаслідок зміни економічних умов в країнах-кредиторах або ж внаслідок рішень кредиторів щодо небажання з певних причин підтримувати в подальшому досягнутий рівень кредитування.
Для забезпечення платоспроможності держави в процесі управління державним боргом можливим є застосування різноманітних методів коригування боргової політики. Найбільш поширеними серед них є рефінансування та реструктуризація державного боргу.
Рефінансування державного боргу – це погашення основної суми боргу та відсотків по ньому за рахунок коштів, отриманих від розміщення нових позик. Рефінансування боргів може бути ефективним лише у тому випадку, якщо країна-позичальник має високу кредитну репутацію на світовому фінансовому ринку.
Реструктуризація державного боргу – це відстрочення сплати часткової або повної суми боргу країною-позичальником. За такого варіанта можливий також обмін боргових сум на акції або спеціальні облігації для вкладення їх в національну економіку.
Методами управління державним боргом є:
1. Конверсія боргових зобов’язань визначається як зміна норми прибутковості кредиту, при якій держава-позикодавець може зменшити розмір належних до сплати відсоткових сум по кредиту. На практиці застосовуються такі варіанти конверсії зовнішнього боргу:
– обмін типу “борг на борг”, при якому країна-позичальник обмінює власні борги перед іншими державами на борги інших держав перед нею;
– обмін типу “борг на експорт”, при якому борги покриваються за рахунок експорту готової продукції;
– обмін типу “борг на власність”, при якому боргові зобов’язання покриваються за рахунок пакетів акцій підприємств, землі, нерухомості, інших капітальних об’єктів;
– обмін типу “борг на національну валюту”, при якому держава-позичальник практично отримує добровільну допомогу для розвитку власної економіки. Кошти, одержані внаслідок такої конверсії, спрямовуються на фінансування освітніх та медичних державних програм.
2. Консолідація державного боргу – це метод, що реалізується як продовження термінів дії випущених державою-боржником позик.
3. Уніфікація позик визначається як обмін кількох раніше випущених боргових зобов’язань держави на одне нове зобов’язання, тобто об’єднання кількох державних позик в одну.
4. Відстрочення погашення позик визначається як продовження терміну погашення боргових зобов’язань держави-позичальника.
5. Анулювання боргових зобов’язань держави застосовується кредиторами у випадку фінансової неспроможності держави погасити одержані позики. Така неспроможність, в свою чергу, може бути спричинена як економічними, так і політичними кризами боржника.
У разі накопичення у держави-боржника значної суми зовнішніх кредитних зобов’язань, на практиці можливе застосування таких варіантів розв’язання її боргових проблем:
– у разі досягнення профіциту державного бюджету країни-боржника, вона може поступово розрахуватися за основною сумою боргу, а також по нарахованим відсоткам. Такий варіант можливий лише за умови здорової економіки та стійкого позитивного сальдо держави.
– погашення державного боргу можливе також за рахунок залучення нових іноземних кредитів. В такому випадку суми зовнішніх боргів держави будуть поступово накопичуватися, що в кінцевому рахунку, призведе до її абсолютної неплатоспроможності. Кредитор за таких умов може вдатися до повного або часткового списання позикових сум. Альтернативним варіантом при цьому може стати відмова країни-позичальника сплачувати борги, що спричинить виникнення істотних втрат для неї через зменшення прибутків від міжнародної торгівлі, арешт активів тощо.
– якщо сума нових іноземних позик боржника не перевищує суми, сплаченої в рахунок погашення кредиту, то країна-позичальник може вчасно виплачувати відсотки по позикам, а обсяг зовнішнього боргу надовго заморожується.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)