Вікова і педагогічна психологія – Поліщук В. М. – 1. Генотипна і середовищна зумовленість розвитку. Ознаки психічного розвитку
Міра розуму людини – це вміння сумніватися..
Е. Гонкур (1822-1896 );
Ж. Гонкур (1830-1870)
1. Генотипна і середовищна зумовленість розвитку. Ознаки психічного розвитку..
2. Чинники розвитку. Принцип психічного розвитку в діяльності.
3. Проблема дитинства у віковій психології. Онтогенез і життєвий шлях людини. Поняття віку як центральна категорія вікової психології. . .
4. Соціальна ситуація розвитку, провідна діяльність, новоутворення як показники вікового розвитку.
5. Індивідуальні варіації розвитку. Єдність природного і соціального в онтогенезі людини.
6. Рушійні сили і умови психічного розвитку.
7. Принципи і критерії вікової періодизації. Поняття про стабільні і перехідні періоди. Проблема періодизації розвитку особистості в дитячому віці (Б. Г. Ананьєв, Л. І. Божович, Л. С. Виготський, Д. Б. Ельконін, І. С. Кон, О. М. Леонтьєв, A. B. Петровський та ін.).
1. Генотипна і середовищна зумовленість розвитку. Ознаки психічного розвитку
Сутність генотипної та середовищної зумовленості розвитку – з’ясування рівня залежності переходів у розвитку від процесів дозрівання і научіння.
Основні підходи:
1 позиція – становлення психіки і поведінки є результатом еволюційного перетворення задатків (еволюційна теорія);
2 позиція – у будь-якої людини незалежно від анатомо-фізіологічних особливостей можна сформувати також будь-які психологічні та поведінкові властивості, розвиваючи їх за допомогою навчання і виховання (революційна теорія);
3 позиція – кінцевий результат розвитку попередньо в генотип не закладений; зміни, які відбуваються на кожному ступені розвитку, пов’язані з генотипом, середовищем, але визначаються випадковим збігом обставин. Здобутки організму на певному ступені розвитку залежать в основному від рівня досягнень на попередньому ступені (стохастична теорія);
4 позиція – формування і перетворення певних функцій визначається рівнем частотності їх використання в житті організму (функціональна теорія).
Найбільш поширеною є стохастична, або імовірнісна, теорія (P. C. Нємов).
Психічний розвиток – це закономірна зміна психічних процесів у часі, що визначається в їх кількісних, якісних і Структурних перетвореннях.
Ознаки психічного розвитку.
1) дискретність (стрибкоподібність, стадійність, перервність), що зумовлюється кількісними та якісними змінами;
2) незворотність змін, їх детермінованість;
3) наявність прогресивних і регресивних змін;
4) компенсаторність і пластичність змін, їх закономірність;
5) поступальна спрямованість;
6) системність пізнавальної діяльності;
7) формування комплексного ставлення до дійсності й до себе;
8) оволодіння системою різноманітних практичних і розумових дій, які забезпечують можливість продуктивної діяльності;
9) інтегрованість;
10) прагнення особистості до саморозвитку.
Основні негативні стереотипи про психічний розвиток:
1) завжди прогресивний;
2) завжди є керованим і прогнозованим;
3) знаходиться під контролем організованих чинників соціального впливу (абсолютизація можливостей навчально-виховного процесу).
2. Чинники розвитку. Принцип психічного розвитку в діяльності.
Розрізняють такі чинники: біологічні, соціальні, активність особистості, навчання і виховання.
1. Біологічні чинники розвитку.
1) чим більше виявлені біологічні передумови, тим значнішим буде їх вплив у рівнозначних ситуаціях;
2) у процесі подальшого розвитку вплив спадкових чинників стає дедалі більш непрямим, а результати – варіативними;
3) чим складніші новоутворення, тим більшого значення в їх розвитку набувають вроджені передумови;
4) у процесі розвитку вроджені передумови є мінливими;
5) біологічні передумови визначають народження дитини з притаманними їй людськими особливостями;
6) біологічні передумови не зумовлюють остаточного розвитку психіки, а лише її природну основу.
Генна програма визначає ознаки організму з допомогою низки процесів, які можуть залежати від його хросомного апарату та від зовнішніх умов:
1) особливості будови нервової системи;
2) фізичні властивості, що є спільними для людей (прямоходіння, рука як орган пізнання тощо);
3) анатомо-фізіологічні властивості (задатки), на основі яких формуються і розвиваються людські якості.
Задатки визначають тип нервової системи (темперамент), пластичність кори головного мозку, чутливість аналізаторів.
Центральна нервова система опосередковує можливі впливи генотипу на становлення психічних особливостей і навпаки – вплив середовища на виявлення генетичної програми розвитку.
Вплив зовнішніх умов (алкоголь, нікотин, антибіотики, кисневе голодування, опромінення, недостатнє харчування, пологові травми тощо) визначає особливості розвитку організму в ембріональному періоді і може негативно вплинути на реалізацію генної програми, яка, у свою чергу, зумовлює особливості динаміки психіки.
31930-х років у радянській психології склалася стійка традиція недооцінювати значення генотипу, однак стрімке прогресування в кінці ХІХ-ХХ ст. психогенетики, зокрема використання популяційного, генеалогічного, близнюкового методів і методу прийнятих, або всиновлених, дітей, доводить протилежне: генотип є важливою домінантою психічного розвитку, який зберігає психологічні особливості попередніх поколінь у генеологічній лінії, часто є потенційною умовою мінімізації або унеможливлення необхідного навчально-виховного впливу.
2. Соціальні чинники:
1) людське середовище; .
2) людина як частина соціуму;
3) людина як частина природи.
Рівневий соціальний вплив:
1) макрорівень: вплив космосу, планети, світу, держави (система освіти, національні традиції навчання і виховання);
2) мезорівень: вторинні групи (шкільне середовище);
3) мікро рівень: первинні групи, наприклад, ровесники, сім’я.
3. Активність особистості (єдність біологічного та соціального чинників) – суб’єктивна детермінанта розвитку (поведінка, спілкування, пізнання, самопізнання, потреби, мотиви, рівень самооцінки, самосвідомості). Має полярні рівні: звичайна активність… – …творча активність.
Основою активності є дія (спланована, спорадична; результативна, випадкова).
4. Навчання і виховання – вирішальні чинники психічного розвитку. Актуалізують призначення навчально-виховного процесу як життєвого пізнавального феномену. Позиція заперечення цих чинників призводить до формулювання очевидного абсурду: навіщо тоді навчати і виховувати особистість? Причини нерівномірності психічного розвитку:
1) різнопланова взаємодія чинників розвитку;
2) сенсорні дефекти, хвороби;
3) педагогічна занедбаність;
4) сімейний мікроклімат, який зумовлюється типом сім’ї, стилем її внутрішніх і зовнішніх стосунків;
5) особливості спілкування дорослих на різних вікових етапах розвитку дитини;
6) перебіг кризових і сенситивних періодів тощо;
7) ставлення дорослих і дітей до навколишньої дійсності (споживацьке, споглядальне, творче тощо);
8) національні традиції навчання і виховання;
9) ставлення дорослих до дітей (авторитарне, партнерське тощо);
10) загальний рівень суспільної психологічної культури, який сьогодні залишається досить низьким.