Теорія нотаріального процесу – Фурса С. Я. – 6.10. Етапи процесу доказування та доведення
Відповідно до запропонованої Фурса СЯ. теоретичної моделі нотаріального процесу нотаріус має вирішувати значну кількість питань і узгоджувати нотаріальні провадження між собою. Доволі часто такі питання виникатимуть поза межами правовідносин, які врегульовані законом.
Так, ні в Законі, ні в Порядку відкриття спадкової справи не розглядається як самостійне нотаріальне провадження, але з цим важко погодитися. Зокрема, для визнання судом спадщини відумерлою, коли видачі свідоцтва про право на спадщину не відбулося, все одно спадкова справа має бути відкритою і нотаріус має з’ясувати належність спадкодавцю на праві власності певного майна. Отже, дане положення будь-яким чином не входить до передбачених Законом нотаріальних проваджень, а випливає із суті діяльності нотаріуса та діяльності суду з визнанню спадщини відумерлою. Як наслідок, рішення суду про визнання спадщини відумерлою може слугувати підставою для закриття спадкової справи.
Тому необхідно визначити той мінімальний обсяг доказів, які можуть свідчити про необхідність нотаріусу відкрити спадкову справу. Уявляється, що для відкриття спадкової справи достатніми можуть вважатися два докази, які свідчать:
– про смерть громадянина;
– про належність цьому громадянину майна.
Традиційно, для підтвердження відповідних фактів вимагаються оригінали свідоцтва про смерть та правовстановлюючих документів на майно. Але згідно ст. 60 Закону нотаріальна дія може вчинятися навіть за повідомленням підприємств, установ, організацій, громадян і не вимагається встановлювати факт смерті та надавати правовстановлюючі документи на майно, тому, на наш погляд, допустимим буде відкривати спадкову справу тільки за повідомленням вказаних осіб. У наступному відповідні докази мають бути отримані і включені до спадкової справи.
У разі ж звернення до нотаріуса спадкоємців має вирішуватися питання про вжиття заходів до охорони спадкового майна, а також їх родинних зв’язків із спадкодавцем чи наявність заповіту тощо, але в даному випадку нотаріальна дія має вчинятися при наявності зазначених вище доказів.
На підставі наведеного можна стверджувати, що діяльність нотаріуса об’єктивно буде залежати від етапу нотаріального провадження, попередньо вчинених та необхідних нотаріальних проваджень, а також наявності оригіналів правовстановлюючих документів, наявності у спадкоємців відомостей про місцезнаходження іншого майна спадкодавця та спадкоємців тощо.
Отже, тут пропонується брати за основу взаємозв’язок між окремими нотаріальними провадженнями, які вважаються умовно самостійними, але в силу правоохоронної діяльності нотаріуса можуть і повинні вчинятися узгоджено. Крім того, доцільно враховувати теоретичну модель нотаріального процесу, де встановлюється необхідність умовного роз’єднання нотаріального провадження на етапи та стадії. Зокрема, відкриття спадкової справи має обумовлювати перевірку наявності заповіту, щоб виникла додаткова можливість встановити належне спадкодавцю майно, а також заінтересованих осіб тощо.
Автори вважають, що на кожному етапі нотаріального процесу має встановлюватися пакет необхідних доказів, але предмет доказування має бути властивий для всього нотаріального провадження. Тобто, відкриваючи спадкову справу нотаріус не має певної уяви про те, кому відійде спадкове майно і не обов’язково, що половину майна отримає інший із подружжя тощо. Тому поняття “пакет необхідних доказів” – це умовний термін, який передбачає мінімально необхідну кількість доказів, які необхідні для вчинення певного етапу нотаріального провадження.
В цивільному процесі була запропонована концепція щодо складових процесу доказування, сутність якої полягає у:
1) формуванні предмета доказування(доведення);
2) збиранні доказів;
3) процедурі їх надання;
4) аналізі доказів на предмет їх: належності до справи; допустимості як доказу в конкретній справі; достатності доказів у сукупності для доведення певної обставини; значимості як доказу в конкретній справі99.
Уявляється, що дана концепція має досить важливе теоретичне значення й для нотаріального процесу. Але ця концепція не стосується пересічних громадян, які, за звичай, звертаються до нотаріусів без адвокатів і самотужки не здатні вирішити складні правові питання. Тому тут мова не може йти про формування предмету доведення. Нотаріуси роз’яснюють таким громадянам, які докази необхідно надати для вчинення того чи іншого нотаріального провадження і, залежно від етапу нотаріального процесу, такі докази надаються громадянами пакетом, тобто одночасно.
Отже, візьмемо запропоновану концепцію за основу нашого дослідження, проаналізуємо і покажемо, як вона може застосовуватися у нотаріальній практиці доказування.
Припустимо, що особа звернулася до нотаріуса для посвідчення договору про відчуження житлового будинку або іншого нерухомого майна, що підлягає державній реєстрації. При цьому, саме нотаріус формуватиме предмет доказування (доведення) в цьому нотаріальному провадженні. А саме нотаріус має встановити і дослідити факт наявності права власності на вказане майно та осіб, які його відчужують. Він повинен також вирішити, якими засобами доказування можна довести наявність або відсутність цих юридичних фактів, тобто з’ясувати коло доказів у справі. В нотаріальному процесі це, як правило, письмові докази. Наприклад, при посвідченні договорів про відчуження нерухомого майна доказами права власності на таке майно відчужувача можуть бути: нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, довічного утримання (догляду), дарування, міни; свідоцтво про придбання житлового будинку з прилюдних торгів; свідоцтво про право приватної власності на будинок, а також доцільно з’ясувати права на земельну ділянку, на якій він розташований тощо. Навіть податки, які має сплатити відчужувач майна, визначає нотаріус.
При цьому, коли наданих документів не вистачає для вчинення нотаріального провадження нотаріус не може залишати їх в себе, а має відмовити у вчиненні нотаріального провадження і на наступний раз принести всі необхідні документи одночасно, тобто пакетом.
Таким чином, можна стверджувати, що формування предмета доказування (доведення) є однією із складових доказової діяльності і в нотаріальному процесі. Однак слід наголосити, що, формуючи предмет доказування (доведення), нотаріус з’ясовує, які факти необхідно довести чи спростувати, що в свою чергу свідчить про охоплення доказової діяльності доведенням. Тому, на нашу думку, доречно розглянути дану ситуацію саме в аспекті доведення.
Формування предмета доведення полягає у тому, що нотаріус, спілкуючись з клієнтом при першій розмові, має кваліфікувати правовідносини відповідно до чинного законодавства та встановити обставини, які мають значення для вчинення нотаріальної дії, а також особливості умов посвідчуваного договору: чи буде посвідчуватися попередній договір і чи узгоджені його основні умови, при посвідченні основного договору чи будуть передані всі кошти одночасно або договір матиме умови розстрочки тощо.
Фурса СЯ. пропонує типову схему формування предмету доведення, характерну для цивільного процесу. Розглянемо та проаналізуємо можливість її застосування у нотаріальному процесі.
До структури предмета доведення входить дві складові:
– юридичні обставини, які підлягають доведенню;
– юридичні обставини, які не підлягають доведенню.
Згідно зі ст. 61 ЦПК України до юридичних фактів, які не підлягають доведенню, належать:
1.Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
2.Загальновідомі факти.
З. Преюдиційні факти.
4.Законні презумпції.
При адаптації запропонованої структури, слід звернути увагу на те, що в нотаріальному процесі не існує обставин, які не підлягають доказуванню і доведенню. Але в нотаріальному процесі можуть мати місце випадки, коли можна говорити про альтернативні способи доказування: рішення суду або згода заінтересованих осіб. Так, спадкоємці можуть визнати право на спадкування за фізичною особою, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані (ст. 1259 ЦК). Тобто в цьому випадку нотаріус фіксує таку волю спадкоємців, які були закликані до спадкування, в договорі і цей договір стає доказом права на спадкування конкретного суб’єкта.
У ст. 1272 ЦК допускається також спадкоємцям визнавати причини пропуску строку для прийняття спадщини поважними і допускати такого спадкоємця до спадкування, але в даному випадку допускається лише письмова згода спадкоємців, що є більш раціональним, оскільки договір має передбачати певні умови, а при спадкуванні за законом згода всіх спадкоємців має бути безумовною, що випливає з рівності їх спадкових прав.
Якщо ж такої згоди з боку спадкоємців не буде висловлено, то нотаріусу має надаватися рішення суду про встановлення певних юридичних обставин. Отже, преюдиційні факти, тобто обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, яке набрало законної сили, можуть бути прямим доказом, що підтверджує наявність чи відсутність тих чи інших прав та обов’язків, які необхідно встановити для вчинення нотаріальної дії70. Наприклад, рішення суду у цивільній справі підтверджує право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві.
Як бачимо, типову схему предмета доведення у цивільному процесі можна лише частково застосувати до нотаріального процесу, що вкотре доводить необхідність врегулювання цих відносин на законодавчому рівні та виокремлення нотаріального процесу як самостійної галузі правової науки.
Відносно етапності в процесі доказування, то розглянемо це положення на прикладі видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя. Так, згідно п. п. 2.1 п. 2 глави 11 Порядку у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видане на половину спільного майна.
Розкладемо це положення на складові частини і звернемо увагу на останнє речення, що нотаріус має встановити спільно набуте майно і видати свідоцтво лише на його половину. Як це питання здатен з’ясувати нотаріус?
Цілком зрозуміло, що нотаріус не може встановити згідно заяви другого з подружжя все спільне майно, оскільки в такій заяві, як правило, не зазначається майно, придбане в шлюбі і зареєстроване на ім’я другого з подружжя. При цьому, в законодавстві не встановлено будь-якої відповідальності за дачу неправдивих відомостей у відповідній заяві щодо спільно набутого майна. Тому нотаріальне провадження не можна вважати безспірним, а діяльність нотаріуса обгрунтованою.
Якщо ж взяти до уваги загальне правило, що кожному із подружжя кореспондується право висловлювати згоду щодо видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя (п. 1 гл. 11 Порядку, який залишився чинним, не зважаючи на зміни у ст. 34 Закону), то таким правом, згідно правонаступництва, мають наділятися спадкоємці, і нотаріус, відповідно до ст. 42 Закону, повинен впевнитись у відсутності у заінтересованих осіб заперечень проти вчинення цієї дії.
У зв’язку з цим, нотаріальне провадження щодо видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя має бути за загальним правилом багатоетапним:
– отримання заяви і всіх необхідних доказів від другого з подружжя,
– передання спадкоємцям відповідного повідомлення про вчинення нотаріального провадження зі встановленням строку для відповіді,
– отримання від спадкоємців заперечень щодо вчинення нотаріального провадження в тому змісті, як просив другий із подружжя, та доказів, які Свідчать про придбання і реєстрацію спільно набутого майна на ім’я другого з подружжя. Можливо, спадкоємці будуть просити нотаріуса витребувати правовстановлюючі документи саме нотаріуса,
– видача свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя на ім’я другого із подружжя та померлого.
Винятком з наведеного правила буде випадок, коли другий із подружжя звернеться до нотаріуса разом зі спадкоємцями, всіма необхідними доказами і нотаріус зафіксує згоду спадкоємців щодо видачі відповідних свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя. Тобто в даному випадку нотаріальне провадження буде одноетапним і всі необхідні докази мають бути надані нотаріусу одним пакетом.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)