Теорія нотаріального процесу – Фурса С. Я. – 6.9. Доказування та доведення в нотаріальному процесі: сутність та співвідношення
Якщо коротко повторити основні положення раніше висвітленого у п. 6.1 матеріалу, то доказування зводитиметься до збирання і надання нотаріусу доказів, а також до прийняття їх нотаріусом. У той же час, коли відбувається спілкування нотаріуса із заявником або декількома заявниками, то, як правило, здійснюється обмін інформацією, яка також дуже важлива для посвідчення заповіту або договору тощо. Питання тут полягає в тому, як можна охарактеризувати таке спілкування, яке не фіксується за допомогою аудіо чи відео запису. Наприклад, як реагувати нотаріусу, коли нотаріус роз’яснюватиме наслідки посвідчуваного заявником правочину, останній неадекватно реагує на ті застереження, які були зроблені спеціально для нього? Як надійно застерегти права особи, допомогти правильно здійснити вибір між декількома видами договорів, про які особа чує вперше? Наприклад, як роз’яснити пересічному громадянину основний зміст договору ренти в декількох фразах, якщо навіть не всі фахівці здатні сприйняти зміст цього договору?
При цьому, для діяльності нотаріуса не властивий термін “переконати”, оскільки нотаріус не вправі здійснювати вплив на свідомість заявника, але вправі надати консультацію, за допомогою якої особи здатна зробити правильний вибір між декількома видами угод. Наприклад, коли особа похилого віку нормальна себе почуває, але їй не вистачає грошей для проживання, нормального харчування тощо, вона може посвідчити договір ренти, у відповідності до якого вона здатна буде отримувати ренту по-життєво. Платник ренти фактично буде зобов’язаний лише виплачувати встановлену у договорі суму, що представляється для такої особи ліпшим варіантом, ніж договір довічного утримання (догляду). У зв’язку з цим, знайти платника ренти буде простіше, ніж особу, яка погодиться укладати договір довічного утримання (догляду) і виконуватиме його сумлінно. Ось приклад, коли були висловлені декілька доводів щодо перспективності укладання договору ренти. Отже, доводи можна сприймати як міркування, обгрунтування тієї чи іншої пропозиції тощо, які стосуються юридично вагомих обставин нотаріального провадження.
У той же час, під доказуванням у нотаріальному процесі слід розуміти врегульований законом процесуальний порядок збирання, витребування (згідно принципу сприяння фізичним та юридичним особам у здійсненні їх прав та охоронюваних законом інтересів у нотаріальному порядку) та надання нотаріусу доказів сторонами правочину чи іншими заінтересованими та компетентними особами з метою доведення фактів, необхідних для вчинення нотаріальної дії. Але цей порядок не враховує суб’єктивних факторів, коли пересічному громадянину надають проект договору, який він просив посвідчити, не розуміючи, що, припустимо, договір купівлі-продажу квартири не складається з однієї фрази “Сидоров передає квартиру у власність Петрову, а останній передає 80 000 доларів СІПА”.
Громадяни, які у своєму житті не тримали таких грошей, ще й дивляться телевізор, де за значно менші кошти вчиняються злочини, будуть налякані і не знатимуть як найліпше реалізувати свої права. Вони не знають про можливість передачі коштів через банк, щоб не виходити з нотаріальної контори з великою ” купою” грошей, які вони і перерахувати уважно не здатні. Тому вони будуть схвильовані, а це неодмінно буде пов’язане з виникненням конфліктів, суперечок щодо умов договору тощо. Тому саме нотаріус має “розряджати” напружену ситуацію, пропонувати доводи, які мусять бути об’єктивними і задовольнятимуть інтереси обох сторін, усувати ті умови з договору, проти яких заперечують обидві сторони або редагувати їх так, щоб вони не здавалися спрямованими на користь однієї із сторін.
Розглянемо і складний приклад, щодо якого важко до останнього часу знайти регламентацію у законодавстві. Так, на думку Лежух Ю. О., доказування у нотаріальному процесі в деяких випадках має двоступеневу структуру, якщо умовно розглядати нотаріальний процес в широкому його змісті, а не суто як нотаріальне провадження в одного нотаріуса. По-перше, це доказування, що передує безпосередньому вчиненню нотаріальної дії, тобто встановлення особи та її дієздатності, перевірка правовстановлюючих та інших документів, їх відповідність вимогам закону на стадії підготовки до вчинення нотаріального провадження тощо. По-друге, доказування, яке може мати місце після вчинення нотаріальної дії, коли нотаріальний акт реалізуватиметься для підтвердження повноважень відповідної особи в іншого нотаріуса (разова довіреність підтверджує право довіреної особи одноразово вчинити від імені довірителя визначену дію; договір купівлі-продажу земельної ділянки може підтверджувати факт її належності конкретній особі на праві приватної власності). Отже, виходить, що довіреність матиме правове значення щодо власника майна, але нотаріус, який посвідчуватиме договір купівлі-продажу такого об’єкту, має з’ясовувати у представника питання про стан довірителя (доручителя), оскільки для посвідчення такого договору має бути виражена передбаченим законом способом згода іншого із подружжя. Однак, замість документів, які встановлюють особу власника, до нотаріуса надійде довіреність, з якої неможливо встановити цивільний стан власника. Виходить, щоб спростити діяльність другого нотаріуса і усунути можливість відмови у посвідченні договору представником можливими є варіанти виходу з такої ситуації:
1)одночасне посвідчення довіреності від імені власника та згоди іншого із подружжя на посвідчення договору купівлі-продажу;
2)більш оптимальним вираженням згоди обох з подружжя на посвідчення договору купівлі-продажу представляється посвідчення довіреності від імені обох з подружжя, оскільки таким чином їх волевиявлення підтверджуватиме не тільки згоду, а й повноваження обох співвласників на представництво їх інтересів одним представником.
Тобто раціонально як в інтересах власника майна, так і співвласника вирішити це питання при посвідченні довіреності, а також дана пропозиція дозволить істотно спростити повноваження другого нотаріуса, який зможе одразу пересвідчитися у волевиявленні обох співвласників майна.
Якщо положення стосовно доведення розглядати через призму нотаріального процесу, то його реалізацію можна спостерігати, наприклад, у процесі встановлення намірів сторін вчинити правочин. Відповідно до ч. 11 ст. 44 Закону, встановлення дійсних намірів сторін кожного із учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення умов правочину та його правових наслідків для кожної зі сторін. При цьому, сторони висловлюються та аргументують свою позицію, що за своєю сутністю є доведенням до нотаріуса свого бажання – настання тих чи інших наслідків, які випливають із договору66. Крім того, якщо нотаріусом будуть роз’яснені наслідки вчинюваного правочину і сторони підтвердять своє бажання його посвідчити, то воля осіб буде перевірена. Тобто доказування і доведення співіснують в нотаріальному провадженні.
Отже, доведення відрізняється від доказування тим, що процесуальна діяльність складається не тільки з “операцій” із доказами, а й включає інші дії. Варто зауважити, що доказування деяких фактів доводить правомірність тієї чи іншої дії. Наприклад, щоб посвідчити договір іпотеки земельної ділянки, нотаріус має, зокрема, впевнитися, що ніхто не буде заперечувати проти реалізації даного правочину. Для цього йому необхідно перевірити крім згоди іншого із подружжя відсутність таких фактів, як заборона відчуження або арешту за даними Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна; податкової застави та інших застав за даними Державного реєстру обтяжень рухомого майна; обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути тощо); прав третіх осіб на земельну ділянку. В сукупності доказові факти доводять, що іпотекодавець не порушує права інших осіб, передаючи земельну ділянку в іпотеку.
Отже, доказування і доведення співвідносяться як частина й ціле. Доказування слід сприймати як врегульований законом процесуальний порядок збирання, витребування та надання нотаріусу доказів сторонами правочину чи іншими заінтересованими та компетентними особами з метою доведення необхідних фактів для вчинення нотаріальної дії, а також прийняття таких доказів нотаріусом. Під доведенням пропонується розуміти розумову та пізнавальну діяльність нотаріуса та осіб, які беруть участь у нотаріальному провадженні.
Отже, на сьогодні результатом тривалих дискусій з приводу доказування стало виокремлення більш широкого поняття – “доведення”, що потребує подальшого розвитку і закріплення на законодавчому рівні.
Мета доказування і доведення спрямовані на встановлення достовірності фактів, необхідних для вчинення нотаріальної дії. Для цього нотаріусу слід дослідити усі факти, яких вимагає чинне законодавство та інтереси сторін, дати їм належну оцінку і прийняти істинно правильне рішення щодо можливості вчинення нотаріального провадження або відмови у його вчиненні.
Від того, як нотаріус встановить вірогідність усіх необхідних фактів, залежить правильність вчинюваної нотаріальної дії й забезпечення прав та інтересів заінтересованих осіб.
Отже, істина відіграє ключову роль у процесі доказування і є основною його цінністю.
Для того, щоб встановити істину і мати необхідні відомості для вчинення нотаріальної дії, нотаріус має отримати необхідні докази та проаналізувати їх, включаючи навіть поведінку суб’єктів, які до нього звернулися за її вчиненням. Процес пізнання є невід’ємною складовою процесу доведення і, по суті, тією ціллю, яка необхідна для реалізації основної мети. Пізнання – це сукупність процесів, процедур, прийомів і методів набуття знань про явища і закономірності об’єктивного світу07.
Якщо це визначення перенести у сферу доказування в нотаріальному процесі – отримаємо сукупність прийомів та методів, спрямованих на отримання нотаріусом достовірних (істинних) фактів, що безпосередньо стосуються вчинюваної нотаріальної дії.
Можна також погодитися з новітніми гіпотезами вчених, які пропонують виділяти тактику, методи, прийоми діяльності нотаріуса. Прийоми та методи тісно взаємопов’язані між собою і полягають у використанні нотаріусом засобів нематеріального (мова, якою ведеться діловодство та за допомогою якої встановлюється контакт з колегами й клієнтами, поведінка нотаріуса тощо) та матеріального характеру (нормативно-правові акти, реєстри, бланки тощо). Різниця між ними полягає лише у тому, що метод передбачений та чітко регламентований нотаріальним законодавством, а прийом може виникати, розвиватися і використовуватися несвідомо, випадково або за аналогією. Зрозуміло, що новітня термінологія завжди потребує критичного аналізу, наступного доопрацювання і лише потім загального визнання. Але нові галузі науки завжди переживають стадію становлення.
Тепер постає питання, які прийоми та методи може застосувати нотаріус для пізнання фактів при вчиненні нотаріальної дії. Що загалом можна назвати методом, а що прийомом. Традиційно, метод представляє собою послідовність дій для досягнення певної мети. Тому тактика діяльності нотаріуса має узгоджуватися з відповідними методами його діяльності та прийомами. Чи доцільно говорити про те, що нотаріус завжди має бути привітним і будь-яким чином не показувати свої сумніви в дійсності наданих документів, стані особи-заявника тощо. Уявляється, що така тактика не образить заявника і нотаріус не втратить клієнта навіть в тому випадку, коли нотаріусом буде здійснена перевірка дійсності документів.
Як правило, нотаріус керується своїми органами чуття (зір, слух, нюх, дотик)та інтуїцією. Наприклад, при виникненні припущення, що клієнт звернувся до нотаріуса в стані алкогольного або наркотичного сп’яніння можна тактично запропонувати йому прийти наступного дня. Не можна першу зустрічну особу, яка звернулася до нотаріуса в стані сп’яніння, вважати такою, що вона страждає на хронічний стійкий психічний розлад чи зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами чи токсичними речовинами і з цього приводу звертатися до органів опіки та піклування.
Не можна також вважати, що встановлення дійсності бланку шляхом натискання пальцем або нагріву іншим чином на розташовану на бланку смужку є методом. Уявляється, що це прийом, а методом можна вважати комплекс заходів, які спрямовані на встановлення дійсності бланку і усунення сумнівів в його достовірності, зокрема, шляхом перевірки відомостей в електронній базі даних та зовнішнім оглядом бланку. Отже, нотаріус має безпосередньо, повно, всебічно дослідити та оцінити отримані докази, щоб пізнання було цілісним та всеохоплюючим, тим самим виконуючи завдання, необхідні для досягнення цілі.
Отже, з’ясувавши сутність “трьох китів”, на яких формується мета (цінність, ціль, завдання), можна зробити висновок, що мета доказування і доведення у нотаріальному процесі – встановлення достовірності (істинності) фактів, що мають значення для вчинюваної нотаріальної дії, шляхом їх безпосереднього, повного, всебічного дослідження та оцінки (пізнання) на підставі доказів.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)