Профілактика злочинів – Джужа О. М. – Розділ 12. Профілактика професійної злочинності
12.1. Сутність і тенденції професійної злочинності
Зауважимо зразу: професійна злочинність існує не одне століття. Вона тісно пов’язана із діяльністю людей, обміном досвідом поколінь злочинців, ствердженням специфічної субкультури, закономірним прагненням її носіїв до виживання в конкретних соціальних умовах. Проблему професійної злочинності можна віднести до числа малодосліджених та недостатньо науково розроблених.
Уперше термін “професійний злочинець” пролунав у 1897 р. на Гейдельберзькому міжнародному з’їзді союзу криміналістів. Під ним розумілась людина, яка постійно вчиняє злочини.
У практиці боротьби зі злочинністю тип професійного злочинця і сам термін з’явилися значно раніше. Вже наприкінці XVIII ст. начальник Паризької таємної поліції Ф. Е. Відок називав професійними злочинцями тих, хто систематично вчиняв крадіжки, шахрайства та інші злочини проти власності, і при цьому досягнув досить високої “майстерності”.
З початку 30-х років професійна злочинність в СРСР не досліджувалась, згадувалось про неї лише при характеристиці злочинності в капіталістичних країнах. У Радянському Союзі заперечували існування даної проблеми, і взагалі ця тема вважалася забороненою.
Історія генезису професійної злочинності в Україні є яскравим підтвердженням залежності характеру злочинності від конкретних соціальних умов. Одними з перших професійних злочинців були так звані “злодії з великої дороги”, тобто розбійники, для яких грабіж був не просто злочинним заняттям, а способом життя. Виникнення цієї професії стало наслідком історичного парадоксу.
Київська Русь спромоглася проминути рабовласницький лад, але монголо-татарська навала відкинула її розвиток далеко назад. На теренах Київської Русі було утворене Московське князівство, а згодом Російська імперія, в якій узаконене кріпацтво існувало аж до 1861 р. Тяжкі умови життя змушували селян тікати від своїх гнобителів, а оскільки легалізація на іншій території була неможлива (крім козацьких земель), розбій ставав єдиним засобом до існування.
Що стосується крадіїв, то до початку індустріалізації ця професія не могла набути значного поширення. Це пояснюється тим, що не було таких міст, де мешканці не знали б один одного в обличчя. Цей фактор унеможливлював злодійство як основне джерело доходів, оскільки про нього одразу дізнавалися сусіди. До того ж, як відомо, тоді застосовувались такі санкції, як відтинання руки, таврування на лобі, виривання ніздрів або страта. Тому крадії не могли вести осідлий спосіб життя. Для того періоду характерне вчинення злочинів у нічний час на постоялих дворах, поштових станціях, тобто в місцях, де люди зупинялися ненадовго.
Мабуть, чи не найдавнішою спеціалізацією крадіїв було конокрадство. Великі масиви лісостепу та степу протягом тривалого часу залишалися порубіжжям між поселеннями ще праукраїнського етносу і різними кочовими племенами. Для останніх викрадення табуна не лише у супротивника, а й у сусіда не вважалося ганебним заняттям. Більш того, це було ознакою воїнської доблесті.
Ще з історії Київської Русі відомі випадки, коли князі, дізнавшись про наміри кочових племен здійснити набіг, набирали невеличкі загони волонтерів із власної дружини для крадіжки на привалах коней супротивника, що іноді призводило не лише до обмеження маневреності, а й до відмови кочівників продовжувати набіг.
Конокрадство залишалося досить поширеним явищем навіть за часів капіталістичного розвитку Російської імперії. Дослідники цієї проблеми констатують: серед конокрадів було значне подрібнення спеціалізації, а також високий рівень організованості поширення – від Таврійського степу до Далекого Сходу фіксувалися непоодинокі випадки затримання на кордоні з Маньчжурією табунів коней, викрадених у конезаводчиків Причорномор’я. Практично в кожному регіоні були спеціалісти, які докорінно змінювали зовнішній вигляд коней – перефарбовували шкіру, змінювали форму копит, зубів, підков, підстригали гриви чи хвости. Проводячи аналогію з сучасними викрадачами автомобілів, переконуємося, що у методах їх злочинної діяльності мало що змінилося. Іншим став лише предмет злочину.
У 40-ві роки XIX століття відбувся подальший розподіл злочинців за видами діяльності, що сприяло підвищенню їх професіоналізму. Жебраки трималися окремо, крадії – у злодійському середовищі, грабіжники – у розбійницькому. Таким чином концентрувалася відповідна кримінальна еліта і було в кого вчитися. Створювалися підпільні школи для малолітніх злодіїв, найбільш обдаровані направлялися за кордон для удосконалення кваліфікації. Навчання проводили “професори” злочинного світу. Так, в Одесі з’явилися злодійські професії, що поділялися на вісім розрядів, а грабіжники мали один розряд. їх називали “щипачами”. Злодійська “шпана” поділялася на “марвіхерів” (карманників), “кватирників” (крали через кватирки), “майданщиків” (крали у людей, що спали на вокзалах) тощо. Деякі з цих професій існують і в наш час.
Варто вказати на циклічність структури і динаміки професійної злочинності в Україні від початку XVIII до кінця XIX століття. Циклічність була зумовлена бурхливим економічним розвитком, передусім у зоні Причорномор’я, і розростанням портових міст та індустріальних центрів. Це супроводжувалося збільшенням числа корисливих злочинів, їх інтелектуалізацією і виходом професійних злочинців на міжнародний рівень. Так, розглянута у 1870 р. Одеським окружним судом справа групи фальшивомонетників на чолі з Терновим свідчить про наявність у них фабрик для підробки казначейських паперів у Лондоні, Гамбурзі та інших містах Західної Європи1.
Наприкінці XIX – початку XX століття на півдні України сталися неврожаї, і розорені селяни подалися до міста. Це істотно поповнило армію злочинців. Яскравим прикладом злочинця-професіонала того часу був легендарний розбійник Василь Чумак. У 15 років він став на злочинний шлях, викрадав цілі обози, грабував маєтки поміщиків, займався контрабандою. Його дев’ять разів арештовували, але він щоразу втікав з тюрем чи каторги. У 1892 р. Чумака засудили до страти за конокрадство. Тоді йому було понад 100 років. Відомі й інші імена, такі, як “Мішка Я пончик”, Сонька “Золота Ручка”, міжнародний злодій “доктор Слонімський” та інші.
На початку XX століття вперше в історії вітчизняного бандитизму в Одесі з’явився рекет, почали створюватися так звані “криті”. Скажімо, Гольченко торгівцям, які сплачували йому данину, видавав записки-індульгенції з таким текстом: “Не чіпати. Богун”. У 1915 р. була виявлена група жінок-вимагательок. Тоді ж спіймали банду Антона Мальованого, яка вчинила дев’ять убивств на замовлення.
Після Жовтневого перевороту 1917 р. і громадянської війни різко зросла корисливо-насильницька злочинність. Але треба віддати належне більшовицькій владі, яка досить швидко змогла її приборкати. Правда, це було зроблено ціною жорстких репресій та запровадження тотального нагляду всіх за всіма. Однак професійна злочинність, усупереч радянській пропаганді, викорінена не була.
Теза відомого західного кримінолога Дюркгейма (ХІХ-ХХ ст.) про зневіру пересічного громадянина в нормативні системи, що не відображають реалій життя, дістала своє підтвердження і в СРСР. У кінці 70-х років наявність на споживчому ринку величезного дефіциту товарів зумовила появу мережі підпільних цехів, які виробляли продукцію підвищеного попиту. З’явилася нова кримінальна спеціальність – “цеховик”. Упродовж короткого строку “цеховики” зуміли акумулювати гігантські фінансові ресурси незаконними на той час способами. Саме ці ресурси стали зоною підвищеної уваги злочинців. “Цеховики” були ідеальним об’єктом для шантажу та здирництва і незабаром підпали під контроль криміналісту.
Сьогодні можна стверджувати, що отримання злочинним світом вказаного матеріального підгрунтя зумовило закономірне зростання організованої та професійної злочинності наприкінці 80-х – на початку 90-х років. На цей же період припали радикальні реформування в українському суспільстві та початок розбудови незалежної держави.
Варто відзначити, що зародження професійної злочинності відбувалося саме у 20-30-ті роки XX ст. За даними кримінологічних досліджень, на території колишнього СРСР у 1990 р. уже діяло близько одного мільйона професіональних злочинців. Щоправда, на думку А. Ф. Зелінського, цей показник був занадто завищений у зв’язку із неоднозначним розумінням професійної злочинної діяльності1.
На сьогодні соціально-економічна ситуація складається так, що постійно змінюються якісні характеристики злочинців-професіоналів. З’являються різного виду рейдери, хакери, работоргівці, наркодилери та ін.
Професійну злочинність часто ототожнюють з рецидивною та організованою, але це не зовсім правильно, оскільки професіонал часто не мас судимостей та діє сам-на-сам, а рецидивіст далеко не завжди перетворюється на професійного злочинця.
Етимологічно слово “професійний” означає не лише “належність до професії”, але й “займатися чимось як професією”. Взагалі, під професією розуміють вид трудової діяльності (заняття), що вимагає певної підготовки і є, як правило, джерелом існування.
Злочинна ж діяльність – це особливий різновид людської діяльності. Вона володіє всіма загальними соціально-психологічними властивостями. Тож першою ознакою злочинної діяльності варто вважати не однократність, а, точніше, систематичність учинення тих чи інших видів злочинів.
Професійне заняття будь-якою діяльністю передбачає використання спеціальних засобів, інструментів, знаряддя праці. Ця ознака притаманна і злочинній діяльності, яка здійснюється на професійному рівні. Злочинці-професіонали завжди підтримують корпоративні зв’язки між собою, іноді – міжнародні. З корпоративністю пов’язано і виникнення особливої ненормованої субкультури – блатного жаргону (арго), фольклору, татуювань.
На сьогодні існує кілька пропозицій щодо визначення професійної злочинності. Так, А. Ф. Зелінський під нею розуміє злочинну діяльність, незаконну діяльність особи, яка володіє відповідними вміннями, навичками, прийомами та знаряддями та вважає цю діяльність своїм основним заняттям, яке є головним чи додатковим джерелом існування, інше визначення: це різновид злочинного заняття, яке є для суб’єкта джерелом існування та потребує необхідних знань і навичок для досягнення мсти та підтримання визначених контактів з антисуспільним середовищем ; є й такс: це відносно самостійний різновид злочинності, є сукупністю злочинів, які вчиняються злочинцями-професіоналами з мстою отримання основного чи додаткового джерела прибутків. З урахуванням зазначеного, можна виділити основні ознаки злочинного професіоналізму, зокрема:
– це стійкий вид злочинного заняття (спеціалізація);
– передбачає наявність навичок (кваліфікація);
– злочини як основне джерело для існування;
– зв’язок з антисоціальним середовищем. Розгляньмо їх більш детально.
Постійний і стійкий характер. Професійні злочинці протягом тривалого часу неодноразово вчиняють злочини. Це виробляє в них певну звичку, яка переростає потім у норму поведінки. В їхньому середовищі є значна кількість осіб, які систематично вчиняли злочини – як промисел, але не були притягнуті до кримінальної відповідальності. Як правило, їх виявляють через кілька років. Утім, відбувши покарання, злочинці знову повертаються до свого заняття. Інтенсивність злочинних проявів з їхнього боку – надто висока. Наприклад, як вважають окремі дослідники, кишенькові злодії вчиняють приблизно 25 крадіжок на місяць. У цьому їм не поступаються шахраї та інші кримінальні професіонали.
Професійним злочинцям притаманна певна спеціалізація: у кожного з них є чітка настанова на певний вид злочинних занять – на вчинення однакових або однорідних злочинів, їх злочинний контингент різноманітний. Одні займаються квартирними крадіжками, другі – викраданням автомобілів, треті – контрабандою та реалізацією наркотиків, четверті – шахрайством і т. ін.
Напевно, ні в одному колективі не існує такої чітко вираженої ієрархічної структури, як у кримінальному світі. Особливо чітко це виявляється, звичайно, не на волі, а в умовах ізоляції – в місцях позбавлення волі.
На найвищому щаблі тут – “злодії в законі”, трохи нижчий щабель у цій ієрархії посідають “авторитети”, які також мають досить вагомий статус у злочинному світі. Як правило, їм доручають виконувати адміністративні функції в межах якогось виду кримінальної діяльності. Вони відносно автономні і мають підпорядковані їм злочинні групи. Саме із середовища “авторитетів” рекрутуються нові “злодії в законі” .
Найнижчу сходинку в цій ієрархії займають “шестірки”, “бики”, “громовідводи”, які покликані виконувати доручення авторитетів. На волі “шестірки” можуть очолювати невеликі групи, але зобов’язані підкорятись “бригадиру”. У місцях позбавлення волі вони становлять безпосередню свиту “злодіїв у законі”. Тут же перебувають і “мужики”, – основний контингент засуджених. Для “мужиків” характерними є такі риси, як прагнення бути незалежними, підтримання неформальних норм поведінки, що склалися у колонії, звернення до “злодіїв у законі” в разі порушення їх прав іншими засудженими, ухилення від прибирання місць загального користування, володіння недозволеними режимом предметами.
Розподіл професійних злочинців, зокрема засуджених, відбувається за “мастями”. “Масть” – це та або інша група, каста, співтовариство в неформальній ієрархії засуджених і ув’язнених. Деякі автори, зокрема А. Максімов, пропонують різний стратифікаційний розподіл засуджених за місцем, яке вони посідають в ієрархічній системі: дво-, три – і навіть шестисхідчасте.
Такий автор, як Гуров А. І., розділяв засуджених на певні “масті” залежно від історичного періоду. Так, на кінець XIX ст. всіх злочинців він поділяв на такі категорії: в умовах свободи (“урки”, “оребурки”); в місцях позбавлення волі (“Івани”, “храпи”, “асмодеї”, і “гравці”). У 30-ті роки XX ст.: в умовах свободи – “жигани”, “урки”, “шпана”; в місцях позбавлення волі – “урки”, “злодії в законі”, “шестірки”, “пацани”. На кінець 80-х років він дає уже іншу класифікацію злочинців: на волі – “авторитети”, “злодії в законі”, “шестірки”; в умовах ізоляції – “злодії”, “босяки”, “пахани”, “підпаханники”, “солдати”, “обіжені”, “опущені” і т. ін. .
Є й інші погляди: засуджених розподіляють на чотири основні групи, всередині кожної з яких є свої підгрупи: “блатні” або “чорні” (“злодії в законі”, “авторитети”, “козирні”, “фраєри”, “босяки”, “положенні”, “правильні”, “смотрящі”, “арештанти”); “мужики” або “сірі”: (“авторитетні мужики”, “роботяги”); “козли” або “червоні”: (“активісти”, “позитивні”, “помічники адміністрації”); “опущені” або “голубі”: (“обіжені”, “пєтухи”, “чорти”, “диряві”). Така класифікація є досить вдалою.
Реальна (тіньова) влада в установах виконання покарань належить “блатним”. Зони, де “блатні” є господарями становища, називаються “чорними зонами”, де вони влади не мають (таких меншість) – “червоними”. Влада “блатних” може бути і не яскраво виражена, ззовні зона може здаватися благополучною – дотримується розпорядок дня, виконуються планові виробничі завдання, відсутні грубі порушення режиму. Але це – тільки ззовні. А насправді влада в зоні належить “блатним”. Часто це вигідно адміністрації, і вона сама йде на це.
“Блатний” – це представник верхнього ступеня ієрархічних сходів кримінального співтовариства. Як правило, “блатний” є професійним злочинцем.
“Блатні” зобов’язані визнавати “тюремний закон”, а ті, хто претендує на звання “злодія в законі”, – і “злодійський”. “Блатний” не повинен мати у своїй біографії “чорних” плям, він зобов’язаний наслідувати “правильні поняття”. За можливості, “блатний” не повинен в зоні працювати. З числа “блатних”, за відсутності в зоні “злодія в законі”, призначаються “положенці”, ті, що покликані здійснювати загальний контроль над зоною, вирішувати конфлікти, які виникають, стежити за тим, щоб не пригноблювалися “мужики”. “Блатні” зобов’язані стежити за тим, щоб в зону постійно потрапляв “підігрів” – чай, продукти харчування, сигарети, спиртне, наркотики. Все це повинно справедливо розподілятися між усіма засудженими, чого на практиці, звичайно, не буває.
“Блатних” можна умовно розділити на дві великі групи: наближених до “злодіїв в законі” і відносно незалежних злочинців, які можуть собі дозволити вести досить незалежний спосіб життя, маючи чималу кількість грошей, могутню охорону і прикриття. На цю категорію вимушені зважати навіть “злодії в законі”.
У цілому, “блатні” повинні дотримуватися “злодійського” (“тюремного”) закону, поводитися як “злодії в законі”, але на відміну від останніх їм заборонено: скликати злодійські зібрання; організовувати і розпоряджатися “общаком”; брати участь у злодійських зібраннях з правом вирішального голосу; будучи “положеннями”, вони не можуть ухвалювати рішення, що належать до компетенції “злодія в законі” (наприклад, рішення про вбивство кого-небудь); здійснювати функції арбітра (окрім “положенців”, які можуть і повинні здійснювати ці функції в тій установі виконання покарань, регіоні, де вони поставлені на цю “посаду”).
Другою і найчисленнішою групою є “мужики”. їх становище стосовно інших категорій (“мастей”) засуджених – відособлене. Відмінність “мужиків” від “блатних” у тому, що вони можуть і повинні працювати (правда, не на всяких посадах; призначення “мужика”, з його, звичайно, власного бажання, наприклад, на посаду завгоспом автоматично переводить його в категорію “червоних” (“козлів”) зі всіма наслідками, що з цього випливають. Від “червоних” же “мужики” відрізняються тим, що вони не співпрацюють з адміністрацією. Серед “мужиків” є невеликий прошарок “авторитетних мужиків”, або “бродячих мужиків”, до думки яких інколи прислухаються навіть “блатні”. Взагалі ж, на жодну владу в зоні “мужики” не претендують, у різноманітні “розборки” не втручаються, їх кредо – жити тихо, якнайшвидше звільнитися, вони, як правило, дотримуються “правильних понять”.
Дещо відрізняється від “мужиків” становище, що його посідають “пацани”. Якщо у виховних колоніях для неповнолітніх статус “пацанів” наближений до статусу “мужиків” на дорослих видах режиму, то “пацан” на дорослому режимі – це не зовсім те ж, що “мужик”. “Пацани” (а це засуджені молодіжного віку) на дорослому виді режиму належать до категорії наближених до “блатних”. Вони виконують “злодійський” закон і є кандидатами в “положенні”, “бродяги”, “арештанти” і т. ін. Для “пацанів”, що опиняються на дорослих видах режиму, характерні такі особливості поведінки: прагнення мати заборонені предмети; демонстративно-незалежна поведінка; грубе ставлення до адміністрації; схвалення і виконання “злодійського” (“тюремного”) закону; підкреслено презирливе ставлення до “засуджених – активістів”; у разі утиску їх прав з боку інших засуджених – звертаються зі скаргами не до адміністрації установи виконання покарань, а до “злодіїв в законі” або до інших авторитетів; ухилення від робіт по впорядкуванню; прагнення порушувати форму одягу (носіння одягу яскравих тонів або, навпаки, виключно чорного кольору), залишаючись при цьому дуже акуратними.
Підвищення статусу, тобто перехід з однієї “масті” в іншу, надзвичайно рідкісне і ускладнене, а для деяких категорій (“обіжені”, “опущені”, “пєтухи”, “козли”) взагалі неможливе. Однак пониження статусу в ієрархічній драбині – явище для кримінального співтовариства звичайне. Пониження відбувається в основному через порушення тим або іншим засудженим (ув’язненим, членом злочинної групи) якихось норм і правил “злодійського” або “тюремного” закону.
Найпоширенішим покаранням є пониження в системі кримінальної ієрархії (“дати по вухах”), тобто перевід з категорії “блатних” в категорію “мужиків” і т. ін. Досить часто пониження відбувається шляхом здійснення акту насильного мужолозтва (особливо це поширено серед неповнолітніх). Якщо переведений з категорії “блатних” у категорію “мужиків” з часом ще може знову зайняти більш високий ступінь, то з категорії “обіжених” (“опущених”) піднятися вже неможливо. Статус “обіженого” (“опущеного”, “пєтуха” і т. ін.) – вічний і визначає все подальше життя підданого такому покаранню. Навіть у тому випадку, коли “опущення” сталося в результаті беззаконня і визнано, що воно вчинено з порушенням “злодійського” (“тюремного”) закону, то і тоді підданий цьому покаранню не може повернутися до свого попереднього становища. Щоправда, особи, що припустилися беззаконня, можуть бути самі піддані такому ж покаранню.
Поведінка членів ієрархічних груп регулюється сталими нормами, які мають заборонний і дозволяючий характер. Так, наприклад, стосовно “обіжених” (“опущених”, “пєтухів”) забороняється: подавати руку, приймати від них будь-які предмети, користуватися їх білизною, спати поряд і т. ін. Втім, можна давати їм якісь предмети, продукти харчування, не вступаючи при цьому в двосторонній контакт (тобто, пачку сигарет, наприклад, необхідно передавати не з рук в руки, а кинути на підлогу, на підвіконня і т. ін.). З представниками “голубих” заборонений будь-який двосторонній тілесний контакт; не рекомендується навіть просто розмовляти без потреби. Хоча гомосексуальний акт з представниками цієї групи до заборонних контактів не належить.
Найбільш яскраво ці норми виявляються серед неповнолітніх правопорушників. Так, представники касти “обіжених” у кримінально-виконавчих установах зобов’язані: користуватися лише своїм посудом (ця вимога стосується і засуджених, які перебувають в установах виконання покарань для дорослих); виконувати всю роботу за тих, хто перебуває вище на ієрархічних сходах; без нагадувань виконувати всю брудну роботу (прибирання камери, туалету); спати у відведеному для них місці; за вказівкою “еліти” групи вчиняти порушення режиму (бути “торпедою”, “громовідводом”, тобто все брати на себе, захищаючи цим самим “злодія в законі”); беззаперечно виконувати вимоги інших членів групи; бути об’єктом задоволення статевих потреб і ін.). їм забороняється: не підкорятися, оспорювати розпорядження неповнолітніх, які перебувають вище на ієрархічних сходах; брати участь у “прописці”; брати участь у групових іграх з метою уникнення тілесних контактів з іншими засудженими (ув’язненими); першими брати продукти; користуватися чужим одягом, посудом тощо.
Дослідники проблем професійної злочинності вважають, що в наш час в Україні та в сусідніх державах є понад 100 кримінальних спеціалізацій. У кожній з них трапляються різні категорії злочинців, котрі відрізняються особливостями способів (прийомів) злочинних дій або місцем їх вчинення. Так, серед шахраїв виокремлюються шахраї-картярі (шулери), “наперсточники” (ті, які грають у “наперсток”), “лялькарі”, які підмінюють гроші й речі на спеціально підготовлену їх імітацію (“ляльку”) та інші. Кишенькових злодіїв залежно від місця вчинення злочину поділяють на “риночників”, які вчиняють злочини на ринках і ярмарках, “кротів” – діють в метро, “гонщиків” – у наземному громадському транспорті.
Сучасний кримінальний професіоналізм має тенденцію до трансформації й універсальності злочинних дій, тобто злочинець не тільки має одну спеціалізацію, а й освоює додатковий вид злочинних занять. Наприклад, кишеньковий злодій може бути водночас гравцем у карти, рекетир у разі необхідності може бути кілером, злодій-домушник – грабіжником або розбійником. Це надає сучасній професійній злочинності підвищеної небезпеки й жорстокості.
Заняття професійною злочинною діяльністю передбачає наявність у її суб’єктів відповідної кримінальної кваліфікації, тобто необхідних знань, умінь та навичок, які забезпечують підготовку, вчинення і приховування злочинів; їх наявність гарантує впевнене досягнення мети за найменшого ризику бути викритим.
Злочинна “кваліфікація” набувається на підставі власного досвіду, а також у процесі постійного спілкування з професіоналами, які мають чималий злочинний стаж. Зрештою, ці навички і знання доводяться до автоматизму. Такі особи стають професіоналами у своїй справі. Іноді вони використовують як співучасників людей, які мають інші практичні павички та досвід, а іноді й наукові знання, адже окремі види злочинів узагалі не можуть бути вчинені без використання спеціальних знань.
Злочинці-професіонали мають на озброєнні відповідний злочинний інструментарій: універсальний набір ключів, спеціально розроблені відмички, які, на відміну від колишніх, є більш ефективними, сконструйовані особливим способом електродрилі, пристрої для зламування, вибивання дверей і дверних коробок; краплєні карти, верстати для виготовлення різних фальшивих документів, бланків, печаток; спеціальні хімічні препарати, вибухові пристрої, прилади для підслуховування й візуального спостереження, надійний транспорт тощо. Злочинний інструментарій постійно вдосконалюється, використовуються сучасні досягнення техніки й новітніх технологій.
Професійні злочинні заняття є для їх учасників джерелом здобуття засобів до існування. Злочини вчинюються ними з мстою отримання основного або додаткового прибутку (це гроші чи матеріальні цінності). Основний – це той, який передбачає матеріальні надходження від суспільно корисної праці, а додатковий – значна частина якого створюється за рахунок учинених злочинів. За матеріалами конкретних кримінальних справ було встановлено: приблизно 90% рекетирів, 70% шахраїв-картярів, 59% кишенькових і 39% квартирних злодіїв жили здебільшого за рахунок злочинних прибутків.
Як показує практика, протиправний дохід професійних злочинців у наші дні – чималий. Місячні суми, в окремих випадках, – від сотень до кількох тисяч гривень. Кримінальні авторитети за рік-два накопичують значні прибутки. Злочинний промисел не тільки забезпечує повсякденне існування, а й дозволяє створити первинний капітал для подальшого злочинного бізнесу.
Злочинці-професіонали змушені приховувати свою антисуспільну діяльність від сторонніх осіб і, маскуючись під законослухняних громадян, створюють видимість трудової діяльності, влаштовуються на тимчасову роботу, з неповним робочим днем (сторож, підсобний робітник тощо) та на інші посади, які не потребують великих витрат часу. Вдаються й до інших хитрощів, наприклад, симулюють яке-небудь захворювання, що дає право на оформлення інвалідності. Заробіток або пенсія, що їх вони при цьому отримують, не мають значення, адже в будь-якому разі ці особи надають перевагу злочинній діяльності.
Для злочинців-професіоналів характерне прагнення підтримувати зв’язок з антисоціальним середовищем, близьким до їхньої власної орієнтації та настанов. Найбільш міцні контакти вони встановлюють зі злочинцями тієї самої спеціалізації.
Традиційно професійного злочинця співвідносять із вчиненням таких злочинів, як: кишенькові і квартирні крадіжки, шахрайство, фальшивомонетництво, контрабанда, пограбування, розбої і вбивство. Останніми роками з’явилися й нові форми, зокрема: викрадення предметів культури і мистецтва; наркобізнес, нелегальне виготовлення і збут спиртних напоїв; крадіжки автомобілів; вимагання (рекет), крадіжки грошей і цінностей із сейфів і приміщень з електронною системою охорони; вбивства на замовлення (кілерство); викрадення вантажів із рухомого складу залізничного транспорту; розкрадання і продаж зброї (вибухових речовин), торгівля людьми, рейдерство, незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів) тощо.
При з’ясуванні фактичної картини професійної злочинності потрібно звертатися і до ознаки множинності злочинів, що вчиняються особами, встановлювати їх кримінальний “стаж”. Однак при цьому слід мати на увазі, що численними є випадки, коли велика кількість професійних злочинців, тривалий час вчиняючи однорідні злочини, не потрапляє у поле зору правоохоронних органів. Наприклад (у спеціально відібраній для аналізу групі злочинців) було встановлено, що 60% з них не були засуджені, хоча систематично вчиняли злочини протягом двох і більше років. Серед шахраїв більше половини не були засуджені, з кишенькових злодіїв – понад 15%. Серед інших категорій корисливих і корисливо-насильницьких злочинців, що тривалий час проявляли кримінальну активність, були також численні факти, коли їм вдавалося уникнути притягнення до кримінальної відповідальності.
На основі детального аналізу статистичних даних (про загальний і, особливо, про спеціальний рецидив, який є очевидною ознакою кримінального професіоналізму) можна дійти висновку: загальний рецидив корисливих злочинів досить високий від 15% до 20%.
Вивчення професійної злочинності пов’язано з певними труднощами, що є наслідком поверхового характеру кримінально-правової статистики і недостатньої репрезентативності (показовості) вибіркових досліджень, що здійснюються. Втім, спираючись на відомі прийоми і методи, можна виділяти деякі тенденції професійної злочинності в Україні у період з 1986 по 2009 рр., зокрема:
1) відзначається значне зростання корисливих і корисливо-насильницьких посягань. За вибірковими даними і з урахуванням експертних оцінок, в останні шість-сім років зросла кількість кишенькових крадіжок (в основному у великих містах та південних зонах масового літнього відпочинку). Рівень шахрайства варіюється неістотно: у 2007 р. було зареєстровано 17 тис. таких злочинів, а у 2008 р.- 16 тис;
2) кожний п’ятий злочин в Україні вчиняється особами, які вже вчиняли їх раніше. У 2007 р. таких осіб налічувалося 49981, а в 2008 р. – 47 208. Питома вага неповнолітніх у вчиненні злочинів – близько 9%;
3) значного поширення набула злочинність, пов’язана з наркотиками. За офіційними даними, за останні десять років злочини цього різновиду зросли з 11 тис. до 50 тис. у рік. Прогнозується, що в наступні два роки криміногенна ситуація в країні істотно не зміниться;
4) відбуваються процеси омолодження професійних злочинців, із загостренням стосунків між “старими” кримінальними авторитетами і лідерами “нової хвилі” злочинного світу, зростанням пограбувань, розбоїв, вимагань, шахрайства, розкрадань грошових коштів за фальшивими кредитним картками, комп’ютерної злочинності.
За даними вибіркових досліджень, більшість сучасних професійних злочинців – це люди молодого і середнього віку. Найбільшу частку становлять особи віком 19-35 років (77%). У крадіжках з проникненням до житла питома вага цієї вікової групи дорівнює 70%, у викраденні антикваріату і культурних цінностей – 90%. Наведені цифри насторожують. Здавалося б, злочинний промисел має передбачати наявність широких і міцних знань, навичок і вмінь, чого досягають у зрілому віці. Однак сучасні професіонали помолодшали. Омолодження професійної злочинності свідчить про підвищення її суспільної небезпечності.
У складі професійних злочинних угруповань і кланів переважають чоловіки. Жінки виявляють себе в основному в таких формах кримінального професіоналізму, як шахрайство, наркобізнес, надання кримінальних послуг (придбання і збут викраденого, надання інформації для виконавців злочинних посягань тощо).
Раніше професійні злочинці найчастіше вчиняли конкретні злочини поодинці, покладаючись на власні сили і вміння. Професіонали “нової хвилі” віддають перевагу діям у складі групи з чітким розподілом ролей. У таких групах є особи, які мають військову, спортивну, економічну освіту. Вони іноді безпосередньо вчиняють злочини, а трапляється – виступають у ролі консультантів, додають у ті чи інші методи і способи вчинення злочинів певної новизни. Наприклад, деякі із грабіжників і розбійників служили свого часу в спецпідрозділах силових відомств; трапляються шахраї, які працювали в державній фінансово-банківській системі;
5) значну кількість серед злочинців-професіоналів становлять ті, хто в момент вчинення злочину не працював і не навчався. Таких засуджених в Україні за період 1986-2009 рр. збільшилося в шість разів. Зокрема, за даними вибіркових досліджень, серед злодіїв, які вчинили квартирні крадіжки, на час притягнення до кримінальної відповідальності не працювало 40%. Частка кишенькових злодіїв, які тривалий час не працювали 60%; карточних шахраїв – 70%.
Особи, які стали на шлях злочинного промислу, відмовляються від загальноприйнятих позитивних соціальних норм і набувають нових, властивих для певної антисоціальної групи, керуючись ними в задоволенні природної психологічної потреби в міжособистісному спілкуванні. Вони віддають перевагу злочинній діяльності перед будь-якою іншою; ділять учасників міжособистісного спілкування на “своїх” і “чужих”; виявляють відчуження і ворожість до оточуючих осіб з правомірною поведінкою; демонструють постійну готовність до створення або використання сприятливої ситуації для вчинення чергового злочину; постійно дбають про підтримання і підвищення злочинної “форми” як гарантії успіху у своєму промислі і безпеці; цінують відданість кримінальній общині і вірність своїм “товаришам”; беззаперечно додержуються традицій і норм кримінальної субкультури.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)