Правознавство – Олійник А. Ю. – § 8. Ідеї розвитку концепції громадянського суспільства і правової держави
Концепція правової держави має довгу і повчальну історію. Ще в давні часи почався пошук справедливості, принципів, форм і конструкцій взаємозв’язку, взаємодії та взаємодоповнення влади і права. Погляди на державу і право, на їх місце і роль у суспільстві поступово викристалізували ідею розумності й справедливості такої форми політичної влади, за якої життя людей регулюється правом, яке за підтримки державної влади стає самостійною владною силою. Держава, її державні структури та посадові особи з допомогою права упорядковуються процедурно. Діяльність державного апарату чітко регламентується правом; навіть структури, від яких залежить прийняття тих чи інших законів, не мають права самочинно, без певних процедур змінювати закони.
Розуміння держави як організації на основі права публічної влади є основною ідеєю правової держави. Такі ідеї вже в античний період розвитку державності висловлювалися філософами та юристами. Теоретично в концепцію правової держави ці ідеї було оформлено значно пізніше, під час боротьби проти феодального свавілля, а також початку і розвитку буржуазних революцій та становлення нового ладу.
Отже, ідеї панування права в суспільстві, пов’язаності держави, її органів і посадових осіб правом, виникли за античних часів, розвивались і доповнювались вченнями про демократію, республіканську форму правління, конституціоналізм, права і свободи людини, народний суверенітет, панування права і закону та рівноправність усіх перед ними, поділ влади і незалежність суду. Як результат об’єднання цих ідей у певну конструкцію, було сформульовано теорію правової держави.
Як уже зазначалося, основні принципи правової держави було сформульовано за часів античності. Уособленням цих ідей була богиня правосуддя Феміда з пов’язкою на очах, з мечем і терезами правосуддя в руках. Солон своїми реформами в VI ст. до н. е. намагався об’єднати силу і право, проголосивши: “Всіх я звільнив. А цього досягнув владою закону, силу з правом об’єднавши”. Як підкреслював потім Аристотель, з часів Солона в Афінах почалася демократія. Принцип верховенства права сформулював Геракліт у безсмертному афоризмі: ” Народ повинен битися за закон, як за свої стіни “.
Платон (427-347 до н. е.) наполягав на тому, що державність можлива лише там, де панують справедливі закони. У його творі “Закони” підкреслювалося: “Ми визнаємо, що там, де закони встановлено в інтересах кількох людей, йдеться не про державний устрій, а лише про внутрішні сварки, і те, що вважається там справедливістю, не має цього ймення. Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під будь-чиєю владою. Там же, де закон – володар над правителями, а вони – його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, що їх можуть дарувати державам боги”.
Аристотель (384-322 до н. е.) – як “батько” античної політичної науки – обгрунтовував правління розумних законів. Він писав: “Отже, хто вимагає, щоб закон панував, вимагає, здається, того, щоб панували тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб панувала людина, привносить у цю свою вимогу такий собі тваринний елемент, оскільки пристрасть є дещо тваринне, та й злість штовхає на лиху стежку правителів, хоч би вони були найкращими людьми; навпаки, закон – це врівноважений розум”. Внутрішній взаємозв’язок права і держави Аристотель сформулював так: “Поняття справедливості пов’язане з уявленням про державу, оскільки право, що служить критерієм справедливості, є регуляційною нормою політичного спілкування”.
Отже, античні філософи та правознавці зв’язували державу з правом і показували необхідність існування в державі правових законів, що панували б над державними структурами, були б мірилом справедливості дій держави та ЇЇ чиновників і регулювали політичні відносини.
Ідеї про правову державу античних класиків розвинули й доповнили мислителі Середньовіччя і Нового часу. Вони помітно вплинули на становлення і розвиток таких прогресивних теорій, як поділ влади, конституціоналізм, правова державність; відіграли значну роль у критиці феодальної нерівності, привілеїв і беззаконня, у подоланні середньовічних теологічних концепцій про державу і право, у ствердженні ідей формальної рівності та свободи людей.
Термін “правова держава” набув поширення після видання праць німецького державознавця р. Моля в 30-х роках XIX ст. Теорія правової держави стала підсумком багатовікового розвитку політичного життя і правової думки цивілізованих країн.
Початок утвердження концепції правової держави пов’язаний з боротьбою народів Європи за їхні права і свободи проти свавілля феодалів в умовах абсолютної монархії. Тлумаченню і втіленню ідей правової держави в суспільне життя сприяли політико-юридичні вчення Джона Локка (1632-1704). Він виступав ідеологом соціального компромісу, виразником правових уявлень буржуазного суспільства, на противагу феодальному. Свої політико-юридичні ідеї він виклав у праці “Два трактати про правління”. Ці ідеї Дж. Локка лягли в основу буржуазного конституціоналізму, що виник у ХVII ст.
Ідею поділу влади як один з принципів теорії правової держави систематизував і розвинув у своїх працях французький юрист Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755). Він вважав,.що свобода – це розумна організація державної влади і додержання режиму законності. Свобода, за Монтеск’є, – це право людини робити все, що дозволено законом. Повної свободи людина не може мати в тій державі, де не існує поділу влади. Спираючись на вчення Локка, Монтеск’є обгрунтував необхідність поділу влади у демократичній державі на законодавчу, виконавчу та судову гілки, які повинні бути незалежними одна від одної.
Обгрунтування теорії правової держави дали німецькі філософи І. Кант і Г. В. Ф. Гегель.
Іммануїл Кант (1724-1804) був професором філософії Кенігсберзького університету. Політико-юридичні погляди вченого викладено в його працях: “Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору”, “До вічного миру”, “Метафізичні засади вчення про право”. Державу Кант визначав як об’єднання багатьох людей, підпорядкованих правовому закону. Учення цього мислителя навіяне духом просвітництва з використанням ідей індивідуалістичної школи природного права. Особа ним розглядається як абсолютна цінність із висуванням апріорного закону, абстрактно-обов’язкового та формального “категоричного імперативу”. Правова держава, за Кантом, характеризується не як емпірична реальність, а як ідеальна теоретична модель, що нею слід керуватися як вимогою розуму і метою наших зусиль у практичній організації державно-правового життя.
Практичне втілення в суспільному житті ідей правової державності пов’язане із творчістю Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831). Державно-правові вчення мислителя викладено в головній його праці “Філософія права”. Якщо у Канта правові закони і правова держава є лише необхідністю, у Гегеля вони є дійсністю, тобто практичною реалізованістю розуму в певних формах буденного існування людей. Не погоджуючись з Ж.-Ж. Руссо, Гегель вважав, що людина не народжується від природи вільною, вона здобуває свободу як духовна істота. Розумне призначення людини він вбачав у тому, щоб вона жила в державі. Індивід настільки моральний та істинний, наскільки він є членом держави. Право, за Гегелем, – це дійсна свобода. Держава – теж право в його найбільш абстрактному розумінні, а саме: права особистості, сім’ї та суспільства. Абстрактне право філософ формулював так: “Будь особистістю і поважай інших як особистостей!” Конкретне право виявляється у формальній свободі, передусім у свободі приватної власності.
Отже, Гегель: а) вихваляв державу як найрозвиненішу дійсну свободу; б) належний поділ влади в державі вважав гарантією свободи особистості; в) критикував деспотизм, вважаючи, що “… стан беззаконня, в якому особлива воля як така, чи то воля монарха, чи народу (охлократії), має силу закону, чи, точніше, заступає закон”; г) визначив свою конструкцію правової держави як таку, що однозначно спрямована проти свавілля, безправ’я та проти всіх не-правових форм застосування сили, як з боку приватних осіб, так і з боку держави.
Вчення про правову державу в Росії та Україні виникли у другій половині XIX ст., після проведення буржуазних реформ 60-70-х років. Вони знайшли відображення в документах російського лібералізму та опозиційного земства. Детальніше ця теорія почала розроблятися на початку XX ст., з переходом Російської імперії до конституційного самодержавства. Активно працювала в напрямі створення теорії правової держави вчені: О. С. Алексєєв, В. М. Гессен, Б. О. Кістяківський, М. М. Коркунов, С. О. Котляревський, І. М, Лазаревський, М. А. Рейснер, Г. Ф. Шершеневич та ін.
Одними з перших теоретиків, чиї розробки з проблем правової держави побачили світ, були М. А. Рейснер, який опублікував статтю “Що таке правова держава”, і В. М. Гессен, який видав працю “Теорія правової держави”. М. А. Рейснер, наприклад, кваліфікував правову державу як таку, де державний устрій, закон є “… нормою, обов’язковою для самої влади”, де кожний акт державної влади підкорений закону і цим же законом забезпечено недоторканність права особи і громадських корпорацій.
В. М. Гессен вважав, що правова держава в її діяльності, у здійсненні урядово-судових функцій зв’язана та обмежена правом, сто* їть під правом, а не зовні чи над ним.
В основу теорії правової держави російські вчені поклали теорію поділу влади III. Л. Монтеск’є, давши їй своєрідне тлумачення з урахуванням російської практики державно-правового будівництва. В їхньому розумінні державна влада – єдина, але поділяє функції між законодавчими, виконавчими та судовими органами. Але при цьому російські та українські вчені відкидали такі класичні елементи поділу влади, як стримування і противаги. Вони обгрунтовували зверхність законодавчої влади і підпорядкування їй виконавчої та судової. Наприклад, В. М. Гессен намагався розмежувати закон та урядове розпорядження за їхньою юридичною силою, доводячи зверхність закону як неодмінну ознаку правової держави.
О. С. Алексєєв вважав, що не може бути змін правового порядку без участі народного представництва. Зв’язаність державної влади правом, з якого законодавець бере законодавчі норми, спираючись на те, що не закон дає силу праву, а право дає силу закону, і е, на його думку, основою правової держави. Він, як і В. М. Гессен, стверджував, що дійсно демократична правова держава має бути тільки парламентарною.
Необхідність підкорення уряду та його діяльності правовим нормам визнавав і обгрунтовував Б. О. Кістяківський, критикуючи Л. Ф. Штейна, який допускав, що в певних межах уряд у конституційній державі не зв’язаний правом.
Критикуючи концепцію С. О. Котляревського, який вважав, що влада як сила, котра служить самозбереженню держави, може діяти за необхідністю, відступаючи від додержання принципів права, Б. О. Кістяківський писав, що в розвиненій правовій державі сильна влада і е владою чистого права; вона сильна тією міццю й рівновагою, які гарантують їй неухильне дотримання норм права як з боку можновладців, так і з боку підвладних. Він же критикував революційні теорії, що виправдовували насилля, вбачаючи в державному механізмі силу, а не право.
Важливим принципом теорії правової держави як тих часів, так і сьогодення було й залишається ефективне забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
Ці питання були предметом дослідження українських і російських учених 0. Ф. Кістяківського, Є. В. Васьковського, М. І. Палієнка, Ф. В. Тарановського, М. П. Драгоманова, М. С. Грушевського та ін.
Наприклад, О. Ф. Кістяківський обгрунтовував необхідність забезпечення незалежності суду від втручання адміністративної влади і запропонував для цього систему організаційно-правових заходів.
Є, В, Васьковський висвітлив основну роль і призначення адвокатури в механізмі захисту прав і свобод особистості. Він також наполягав на необхідності поширення прокурорського нагляду за судовою діяльністю.
М. І. Палієнко розглядав проблему суверенітету як одну з властивостей правової держави, що виявляється у спроможності держави мати власну конституцію, самостійно вирішувати питання економіки, політики, в тому числі й зовнішньої.
На думку В. М. Гессена, громадянин у взаємовідносинах з підзаконною урядовою владою повинен виступати як суб’єкт права, а не як об’єкт влади, її підданий, як це відбувається в умовах абсолютної монархії.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)