Теорія держави та права – Гіда Є. O. – 4.1.3.4. Основні напрями розвитку сучасної правової системи України
Правова система сучасної України знаходиться на стадії формування, у перехідному стані від командно-адміністративних методів управління до процесів саморегуляції та самоорганізації. Діставши у спадок від Радянського Союзу заідеологізовану концепцію розвитку державно-правових явищ зокрема та суспільних взагалі, Україна “намагається” поступово відкидати соціалістичні методи регуляції суспільних відносин. Даний процес позитивно підкріплюється тим, що сьогодні свідомо обрано курс на європейську інтеграцію, зокрема всі погляди спрямовані на Європейський
Союз, який повинен стати запорукою розвитку та становлення України як дійсно демократичної держави, де є місце ринковій економіці, в повній мірі забезпечується охорона та належне регулювання суспільних відносин, забезпечення прав, свобод і та законних інтересів громадян завдяки ефективному функціонуванню правової системи.
Формування сучасної правової системи України у відповідності з міжнародними, зокрема – європейськими правовими стандартами, є процесом складним та багатофункціональним, атому потребує як глибокого науково-теоретичного аналізу правової дійсності, так і визначення основних напрямів її розвитку.
Перш за все слід відзначити, що сучасна правова система України складається, і в цьому ми погоджуємося з думкою Л. А. Луць, з трьох основних частин: інституційної, функціональної та нормативної, хоча на нинішньому етапі розвитку вона все ще знаходиться у стані формування1.
До інституційної частини входять суб’єкти права (фізичні та юридичні особи та їх об’єднання), що є її елементами. Складно організованим суб’єктом, що покликаний виражати інтереси всього суспільства, є держава. Реалізація правового статусу держави здійснюється через утворювані нею органи, що втілюють в життя правотворчі, правотлумачні та правореалізаційні функції. Саме такі види діяльності відповідних органів держави є засобом досягнення правопорядку – основної мети функціонування правової системи суспільства.
Інституційна частина тісно взаємодіє з функціональною частиною правової системи України. Визначені вище Л. А. Луць функції реалізації правового статусу держави є не тільки засобом досягнення правопорядку, але й способом виразу зв’язків між елементами правової системи суспільства. Ці зв’язки виникають як результат діяльності суб’єктів права та знаходять свій вияв у правових відносинах. Останні, в залежності від суб’єктів цих зв’язків, можуть бути владними (субординаційними) та позавладними (координаційними).
Владні відносини притаманні органам держави, органам місцевого самоврядування, саморегулюючим організаціям, посадовим особам, тобто всім тим суб’єктам, щодо яких діє спеціально дозвільний принцип правового регулювання; там же, де застосовується загальнодозвільний принцип, – між фізичними та юридичними особами виникають позавладні відносини.
До інституційної частини правової системи України входить також глава держави – Президент України, уряд – Кабінет Міністрів України,
Рада Міністрів Автономної республіки Крим, центральні та місцеві органи виконавчої влади, судові органи та органи місцевого самоврядування.
Перейдемо до розгляду третьої складової правової системи України – тобто її нормативної частини. Вона відіграє основну роль у виникненні зв’язків між суб’єктами права. Об’єктивною основою її реформування є, насамперед, розвиток системи права, від стану якої залежить не тільки стан системи законодавства, але и забезпечення зв’язків між усіма елементами правової системи суспільства, а також зв’язків між правовою системою суспільства, з одного боку, та іншими підсистемами (економічною політичною, культурною соціальної тощо).
Система права України нині перебуває на стадії еволюційної трансформації: відбувається вдосконалення існуючих та формування нових галузей та інститутів права. Так, відносно недавно виникли інститути кредитних спілок, земельного сервітуту, самоорганізації населення, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, гарантування банківських вкладів фізичних осіб, біржове, інвестиційне та інше право. Система права характеризується зменшенням рівня його формалізації, що проявляється у розширенні сфери приватноправового регулювання, використання загальнодозвільного принципу правового регулювання.
На думку багатьох авторів, важливою ознакою демократичності Української держави є впровадження в її практику принципу верховенства закону, конкретним проявом якого є факт упорядкування системи нормативно-правових актів України завдяки такій властивості, як наявність вищої юридичної сили серед нормативно-правових актів. Забезпеченню дії цього принципу сприяє чітке визначення об’єкта правового регулювання. Новоприйнятий закон повинен мати відповідну фінансову, організаційно-технічну, інформаційну та іншу забезпеченість та відповідати об’єктивно існуючим умовам.
Так, підтверджуючи висловлену вище думку, слід навести міркування М. В. Савчина, який визначає, що у вітчизняній системі законодавства найважливіше положення посідає Конституція. Конституції України належить правове верховенство по відношенню до всіх інших нормативно-правових актів. Конституція визначає основи законності та правопорядку в країні. Верховенство Конституції проявляється в тому, що ніякий інший нормативно-правовий акт не може містити поправки чи доповнення до Конституції, вона створює такий порядок, коли право і закон не повинні розходитися; таким чином держава зв’язана правом, а органи державної влади і місцевого самоврядування – законом.
В самій Конституції України у ч. 1 ст. 8 закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Окрім вище досліджених (інституційної, нормативної та функціональної), неодмінно до складу правової системи суспільства мають бути включені – ідеологічна, організаційна та політична частини правової системи України.
Саме організаційна частина правової системи України, до якої відносяться юридичні установи, юридична техніка, юридичні терміни, є, відповідно, місцем, засобом та підгрунтям “народження” норми права. Сьогодні, як ніколи, вплив політики на всі сфери суспільного життя виражається в якості пріоритетної галузі. Не є винятком і правова політика держави щодо ключових питань життєдіяльності суспільства.
З точки зору О. В. Зайчука й Н. М. Оніщенко загальні параметри майбутньої цілісної й систематизованої концепції правового розвитку України полягають у такому:
– вітчизняна правова ідеологія не повинна будуватися на ідеї соціального й політичного розколу, протиставлення однієї соціальної групи іншій. Навпаки, вона мусить прагнути до максимального духовного об’єднання країни, досягненню нею стану моральної й духовної соборності, необхідного ступеня політичної консолідації. Країна вже пережила достатньо воєн, революцій, контрреволюцій, розколів та реформацій і тепер має потребу в об’єднанні своїх інтелектуальних і матеріальних сил для складної відбудовної і творчої роботи. Право має в максимальному ступені сприяти реалізації цього завдання;
– правовій ідеології належить бути досить відкритою для обліку і сприйняття історичного досвіду, яку б ідеологічну належність він не мав. Ідеологія, повинна ввібрати все конструктивне й корисне для України з теорії і практики минулого й сьогодення;
– ні принцип суверенізації особистості стосовно суспільства й держави в його індивідуалістичному варіанті, ні одержавлення людини й придушення її самостійності й ініціативи – жодна х цих крайностей не може стати методологічним підгрунтям правової ідеології в Україні. Індивідуальність можлива тільки через соціальність. Потрібне раціональне сполучення інтересів особи та суспільства, а не домінування одного над іншим. Повноцінний розвиток особистості, забезпечення гармонії прав та обов’язків реалізуються через інтеграцію людини в суспільство та його культуру. Отже, розвиток сучасної правової системи України характеризується:
– активним формуванням основних структурних частин, що сприяє правильному співвідношенню та взаємодії елементів;
– формуванню механізму самоорганізації, який концентрує зусилля суспільства на необхідному стані рівноваги;
– поступовим приведенням правової системи у відповідність з міжнародними стандартами, насамперед-європейськими, утвердженням під впливом цих вимог принципів правової, демократичної держави та громадянського суспільства;
– спрямованістю правового регулювання загальновизнаними нормами та принципами міжнародного права;
– урізноманітненістю в юридичній науці методологічних підходів до праворозуміння;
– створенням нових інститутів та галузей права і законодавства, виникненням міжгалузевих (комплексних) інститутів законодавства;
– урізноманітненням зовнішніх форм права, що забезпечує динамічність, гнучкість правової системи суспільства.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)