Правознавство – Олійник А. Ю. – § 5. Держава і право козацької доби і гетьманщини в Україні
Населення українських територій у литовсько-руську добу поділялося на різні стани. Найбільш пригніченими були селяни. їх становище постійно погіршувалося, що визивало протести з їх сторони і втечі від панів та повстання. У XIV ст. з Україні з’являються козаки, їх поява була результатом особливих умов життя українців у степу, по сусідству з татарським Кримом. Процес виникнення і формування стану козаків був досить довгим. Енергійні, сміливі люди вирушали в степ на полювання, рибалку, для збирання меду диких бджіл. Ці люди поступово об’єднувалися в групи і спільно полювали, а в разі необхідності нападали на татар. Походили ці люди із селян, бояр, міщан. З часом вони стають постійними захисниками України. У 1520 р. великий князь вперше навербував козаків для військової служби. У1572 р. було складено “реєстр” (список) із 300 козаків, які підлягали коронному гетьманові і які за свою службу одержували платню. Так з’явилося реєстрове козацтво, кількість якого постійно збільшувалася. Основну частину козацтва становили нереєстрові козаки. їх називали низові козаки. Вони в XVI ст. створили на Запоріжжі військову організацію. Ця організація проіснувала декілька століть. Козацьке населення мешкало у військовому таборі. Вони мали 38 куренів. На чолі кожного куреня стояли отамани. Вже в XVI ст. серед козаків почалася майнова диференціація. Серед них з’являються заможні козаки та бідні. Ті, що мали сім’ї, називалися городовими козаками. Вони мали свої господарства і мешкали на Київщині, Врацлавщині та Барщині.
Задовго до початку національно-визвольної війни в різних формах розпочалася боротьба за українську державу, мову, культуру та Церкву. Саме козацтво було організатором цієї боротьби. Уже за гетьмана Сагайдачного (1616-1622 рр.) окремі козацькі ватаги було об’єднано в регулярне військо з суворою дисципліною. Діяльність Сагайдачного відкрила шлях для повстання українського народу за свою незалежність у роки національно-визвольної війни. Національно-визвольна війна почалася з повстання козаків під проводом чигиринського сотника Б. Хмельницького. Він став гетьманом і поставив вимоги перед польським урядом: а) про амністію для всіх, хто брав участь у повстанні; б) залежність гетьмана тільки від короля; в) скасування церковної унії; г) гарантування козацьких прав; д) збільшення кількості реєстрових козаків; е) надання Україні територіальної автономії.
Влітку 1649 року, після невдачі війська Б. Хмельницького під Зборовом, був підписаний мирний договір, за яким у межах Речі Посполитої створювалась автономна область у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Керівництво автономною областю здійснював гетьман. Кількість реєстрових козаків мала становити 40 тисяч. Відновлювалася польська адміністрація. Польська шляхта могла повернутися до своїх маєтків. Церковна унія скасовувалась, єзуїтські школи закривались. Православна церква зрівнювалась у правах із римо-католицькою. Територія України поділялася на 16 полків. Гетьман отримав право здійснювати міжнародні зв’язки з іноземними державами.
Отже, у результаті визвольної війни українського народу проти польської шляхти було створено національно-територіальну автономію для козацького населення України. За формою правління Україна козацької доби була республікою. А за формою державного режиму – демократією.
Поляками було поновлено військові дії навесні 1651 р. Війна велася з перемінним успіхом. Кожна зі сторін шукала для себе сильного союзника. З ініціативи Б. Хмельницького було укладено Україною союз із Кримом, Молдавією, Туреччиною. Однак, укладені союзні угоди були мало ефективними. Щоб перемогти у війні з Польщею Б. Хмельницький вирішив звернутися за допомогою до Москви. Цар Московії довго вагався щодо укладання союзу з Б. Хмельницьким та врешті-решт на Земському соборі було ухвалено рішення прийняти Україну “під високу руку царя “. У січні 1654 р, нараді старшин та загальній Раді мешканців Переяслава, а також на переговорах із російським посольством було досягнуто угоди про: а) встановлення військового союзу України з Московською державою; б) гарантування захисту московським царем України; в) збереження всіх прав і вільностей Української держави. Українське посольство прибуло до Москви із проектом договору про військовий союз, який було укладено в березні 1654 р. Цей документ відомий під назвою “Березневі Статті” Богдана Хмельницького.
Отже, Україна уклала військовий союз із Москвою на рівноправних засадах. Цей договір звільняв Україну з-під підлеглості Польщі. У тогочасній Польщі, Швеції, Туреччині Україну розглядали як незалежну державу, а Б. Хмельницького вважали за її главу. Його в Україні називали “Гетьман з божої милості”, “Государ”, “Зверхній властитель”, “нашої землі Начальник і Повелитель”.
Але існування автономних прав України, закріплених політичними актами, підписаними гетьманом і царськими представниками (так звані “Березневі статті” 1654 р.), не могло бути ні тривалим, ні міцним. У складі монархічної, абсолютистської Росії Українська держава із притаманними їй демократичними, республіканськими традиціями була практично позбавлена перспектив розвитку. Рано чи пізно її суспільно-політичні інституції повинні були вступити в зіткнення із загальноімперськими нормами і порядками. Цей процес продовжувався багато десятиліть і завершився лише на початку 80-х років XVIII ст. Він охопив чотири періоди; перший – 1654-1708 рр.; другий – 1708-1727 рр.; третій – 1727-1764 рр.; четвертий – 1764-1786 рр. Найразючіші зміни відбулися в другому (петровському) періоді, коли в широких масштабах на Гетьманщині почали запроваджуватися самодержавні суспільно-політичні та господарські структури. Важливими напрямами політики обмеження і ліквідації автономії України були підпорядкування її фінансової системи, ліквідація права міжнародних зносин, заміна місцевих судово-адміністративного апарату, норм і порядків загальноімперськими. Помітними віхами цього процесу стали поступове запровадження на Лівобережжі воєводського правління, ліквідація урядом Катерини II інституту гетьманства (1764 р.), а згодом і знищення Запорозької Січі (1775 р.), перетворення козацьких полків на регулярні карабінерні полки царської армії (1783 р.). Централізаторську політику царизму в Україні здійснювали воєводи, а також Малоросійський приказ (1662-1722 рр.) та Малоросійська колегія (1722-1727,1764-1786 рр.)1.
Право на українських землях у добу козаччини і гетьманату мало різні джерела і характеризувалося тодішньою економічною ситуацією. З одного боку це поява дрібного власника, а з другого – зростання великої земельної власності. В політичній сфері, крім тенденцій централізації влади, мали місце і певні особливості регіональної політики, яку вели окремі землі: Київщини, Брацлавщини, Слобожанщини тощо. Особливо на нестабільність політичної ситуації впливали часті перевибори місцевої адміністрації. Значний політичний вплив на вибір форми права мав і той факт, що утворення сильної національної української влади не влаштовувало уряди Росії, Польщі” Туреччини, з якими в той час особливо тісно співіснувала Україна. Соціальний аспект права зводився до пошуку компромісу щодо пом’якшення різних видів покарання за вчинення злочинів і інших правопорушень. В цілому така ситуація впливала на вибір форми права на території України того часу. Як джерела права були звичаї, нормативні договори, нормативно-правові акти. Серед правових актів діяли Земські статути, Литовські статути, Судебник Великого князя Казимира, Магдебурзьке право, нормативні договори, наприклад, Березневі статті Б. Хмельницького та інші нормативні документи. Серед нормативних актів видавалися універсали гетьманів, унії, постанови, укази московського царя, збірники законів тощо.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)