Правознавство – Олійник А. Ю. – § 2. Держава і право на території Північного Причорномор’я І Приазов’я

Процес виникнення і розвитку державності на території нинішньої України має давню історію. Перші державні утворення на цій території з’явилися в степах північного Причорномор’я. За типом це були держави з рабовласницьким способом виробництва. Найдавнішим народом на території нинішньої України, що створили потужну державну структуру були кіммерійці. Вони займали великі простори північного Причорномор’я, а також Приазов’я і Криму. На початку VII століття кіммерійців винищили скіфи.

Територію Причорномор’я і Приазов’я, де сьогодні розташована Автономна Республіка Крим та Херсонська, Миколаївська і Одеська області незалежної України, тоді населяли різні племена скотарів, землеробів, ремісників. Серед скотарів слід звернути увагу на кіммерійців, скіфів, сарматів та кочівників тюркських народів. Вони мешкали на території Північного Причорномор’я. Держави в них у той час ще не було. Грецькими містами-державами античного світу, які виникли на території сучасної України були міста північного Причорномор’я. Вони мали безпосередній вплив на східнослов’янські племена, які пізніше утворили Давньоруську феодальну державу. Для класифікації рабовласницьких держав північного Причорномор’я і Приазов’я за видами потрібно провести аналіз міст полісів та державних утворень кочових народів вищезгаданих територій. Звідси можна говорити про два основні види рабовласницьких держав: а) античні міста-держави північного Причорномор’я; б) державні утворення кочових народів на території України. Античні міста і поселення зосереджувалися на таких територіях: а) узбережжя Дніпровсько-Бузького та Бережанського лиманів із найвизначнішим центром Ольвією; б) Південний Крим з основним центром Херсонесом; в) Боспор Кіммерійський з найбільшими містами Пантікапеєм, Гермессою, Торгіпнією та Феодосією.

Ольвію заснували в другій половині VII ст. до н. е. вихідці з Іонії. Найбільшого розквіту Ольвія досягла в V – першій половині IV ст. до н. е. Місто було незалежною республікою. Безпосередньою формою демократії було народне віче, а представницькою – сенат. У народному віче юридично могли брати участь усі повноправні громадяни Ольвії. До його компетенції відносилися питання: а) зовнішньої політики; б) оборони держави; в) ухвалення законів про грошовий обіг (бюджет); г) вирішення питань про забезпечення населення продовольством у неврожайні роки. До функцій сенату входило: а) попереднє обговорення всіх найважливіших питань державного життя; б) винесення обговорених питань на розгляд народного віча. Виконавчу владу в Ольвії мали архонти і стратиги, які обиралися народними зборами на один рік.

Другим осередком цивілізації в північному Причорномор’ї було західне узбережжя Криму з найбільшим містом Херсонесом Таврійським. Він був грецькою колонією, заснованою в 422-421 рр. до н. е. вихідцями з Гераклєї Понтійської, що знаходилася на малоазійському узбережжі Чорного моря. Розташований Херсонес був у південно-західній частині Криму, біля бухти, яка в теперішній час називається Карантинною. Через сто з невеликим років після заснування територія Херсонеса вже займала весь простір півострова, що лежить між Карантинною і Пісочною бухтами (у перекладі з грецької “Херсонес” і означає півострів). Тут жили землероби і ремісники, лікарі і скульптори, архітектори і художники, історики і поети. За державним ладом Херсонес на ранніх етапах історичного розвитку був рабовласницьким демократичним полісом, а згодом набув деяких рис елліністичної централізованої держави. Народні збори і сенат, як верховні органи міста-держави, вирішували всі питання внутрішнього і зовнішнього життя. Особливістю Херсонесу серед держав північного Причорномор’я була наявність службової особи, яку називали царем. Цар був особою, ім’ям якої при датуванні державних документів називався рік. На нього покладалися обов’язки здійснювати релігійні справи. Це фактично були єдині функції царя. Виконавчу владу в Херсонесі здійснювали різноманітні колегії.

Однією з рабовласницьких держав Причорномор’я була Боспорська держава. Вважають, що вона виникла близько 480 р. до н. е. Найбільшого розквіту Боспорське царство досягло в IV-III ст. до н. е. Але в III ст. до н. е. внаслідок кризи всієї рабовласницької системи Боспор поступово занепадає, відбуваються фінансово-економічні й соціальні катаклізми. За формою правління це був один із різновидів деспотичної монархії. Боспорська держава охоплювала територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Центром і столицею царства було місто Пантікапей (сучасна Керч). Цю державу створили не лише грецькі поселенці” до неї входила територія місцевих племен, які не мали власної державності. На першому етапі міста Боспорської держави зберігали певну самостійність. Вони мали власні органи самоуправління (народні збори, ради міст, виборні посади). Але вже на межі нової ери боспорські царі стають одноосібними правителями, володарями, які називають себе “царями царів” (із приєднанням до держави нових племен до титулу глави держави – цар – долучалася їхня етнічна назва). В І-III ст. н. е. в Боспорі посилилась тенденція до централізації влади, що супроводжувалось формуванням складної державно-бюрократичної структури з царською адміністрацією на чолі. Зовнішньополітичні, воєнні та інші важливі питання перебували під контролем голови держави (монарха). Вища законодавча, виконавча й судова влада зосереджувалася в руках царя. Він був верховним власником і розпорядником земель, міст і поселень, призначав на посади державних службовців, йому підкорялися судові органи. Функції виконавчої влади виконували придворні чиновники: міністр двору, особистий секретар царя, охоронець царської скарбниці, спальник, управитель сіл тощо. До центрального апарату управління входили начальник двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, управляючий справами релігійних культів та ін. Зв’язок із місцевими племенами й сусідніми державами здійснювався через спеціальний штат на чолі з головним перекладачем. Численні функції виконавчої влади доручалися придворній знаті з родичів і наближених осіб. Полісні форми управління – народні збори, рада, магістратури згодом були обмежені та втратили своє реальне значення. За римських часів Боспор становив васальну державу.

Отже, у найдавніші часи на території північного Причорномор’я і Приазов’я виникли і певний час існували рабовласницькі держави у вигляді античних міст-полісів, а також державних утворень кочових народів. Це були Ольвія, Херсонес, Боспорське царство. Тип названих держав був рабовласницький. Формами правління були аристократична республіка і деспотична монархія.

Іншим різновидом держав північного Причорномор’я та Приазов’я були державні утворення іранських племен скіфів, сарматів, аланів, роксоланів. Починаючи із VII ст. до н. е. вони заселяли сучасну територію українських степів. Скіфи – давній народ, що в VII – III ст. до н. е. заселяв північне Причорномор’я. У VI – V ст. до н. е. вони створили велику державу від Дністра до Дону. На ранніх етапах своєї історії скіфи становили союз племен, куди входили три племінні підрозділи, кожен з яких мав власну територію і перебував під владою свого вождя. У скіфів існувало рабство, чисельність рабів поповнювалася за рахунок полонених. Також у них була деспотична царська влада. Царі виконували судові, а частково і жрецькі функції. Однак кандидатура царя і його наступників затверджувалася народними зборами. Вони, а також Рада старійшин і племінних вождів розв’язували важливі державні питання. Територія держави поділялася на адміністративні одиниці, що були племінними територіями, які населяли різні кочові й осілі скіфські та інші племена. Правова система грунтувалася головним чином на звичаях, рішеннях народних зборів, а також постанов царів. Наприкінці II – початку III ст. н. е. Скіфія як політичне об’єднання перестала існувати.

У II-IV ст. на півдні України проживали германські готи. Вони прийняли християнство. Здійснювали походи на Балканський півострів та Малу Азію. Проіснувала держава готів до 376 р. Наприкінці IV ст. відкрився вільний шлях на південь для предків слов’ян.

Надзвичайно швидко слов’яни почали завойовувати південь України. До VI ст. вони розселилися майже на всій території сучасної України. Давніх слов’ян, які заселяли західну частину території, іменували словенами, а тих, котрі жили на сході, тобто на території сучасної України – антами. Громадський лад антів, як і всіх слов’ян, греки називали демократією. Але це не була демократія грецького типу. Влада в державі антів належала талановитим полководцям чи князям, авторитет яких був визнаний народом. Антські князі мали при собі раду племінних старшин, а при розв’язанні найважливіших питань скликали віче усіх антів. Проіснувала держава антів близько трьох століть – від кінця IV до початку VII ст. Це була могутня держава, яку можна вважати праслов’янською і попередницею наступної Української держави – Київської Русі.

В рабовласницьких державах Причорномор’я і Приазов’я право було рабовласницьким. Воно мало такі джерела, як звичай, закон, декрети грецьких міст-полісів. Для характеристики рабовласницького права названих територій слід розглянути пам’ятки окремих античних держав (Ольвії, Херсонесу, Боспорського царства) та державних утворень скіфів, готів і антів. Основним джерелом права в Ольвії були закони про державне життя, які видавали народні збори. Попередньо закони обговорювалися і приймалися сенатом. Законами, що приймалися народними зборами регулювалося внутрішнє і зовнішнє життя Херсонесу. Крім законів в Ольвії і Херсонесі діяли звичаї та декрети грецьких міст. В істориків надто мало відомостей про боспорське право. Уявлення про його характерні особливості й джерела складається на основі характеристики права міст-колоній, частина територій яких увійшла до Боспорського царства, права скіфо-сарматської держави, а також римського права. Джерелами права були звичаї місцевих племен, закони й декрети грецьких міст-полісів, закони Боспорського царства. Найбільша кількість правових норм стосувалася регулювання майнових відносин, насамперед права державної і приватної власності на землю, рабів, основні знаряддя й засоби виробництва, а також захист цих норм. Право власності, право володіння, зобов’язальне право регламентувалися найчіткіше. Правовому регулюванню підлягала й регламентація повинностей вільних селян-общинників за користування землею, що була в державній власності, або належала на правах приватної власності місцевим аристократам чи храмам. Найтяжчими злочинами вважалися замах на життя царя, повстання, державна зрада, зносини з політичними емігрантами. За ці злочини присуджувалася смертна кара з конфіскацією майна. Існував слідчий порядок розгляду таких справ. Відомими були злочини проти особи та власності. Виконання судових рішень контролювалися судовими виконавцями. Право у Скіфії було звичаєвим. Регулювалися суспільні відносини, також, рішеннями народних зборів та постановами царів. Право і його норми у Скіфії захищали життя, майно і привілеї царів та чиновницької бюрократії.

Причинами занепаду рабовласницьких держав на території України були об’єктивні і суб’єктивні чинники. Вони були загальними і спеціальними. Серед них загальними причинами занепаду рабовласницьких держав на території північного Причорномор’я і Приазов’я за історико-матеріалістичною теорією є економічні, соціальні та політичні передумови. Всі ці передумови постійно супроводжувалися війнами та загарбанням територій різними племенами та народами. Спеціальні причини занепаду окремих держав Причорномор’я і Приазов’я слід пов’язувати з особливостями розвитку цих держав. Наприклад, Херсонес, як рабовласницька держава, припинив своє існування в результаті постійних захоплень більш сильним сусідом (спочатку Римом, потім Візантією). З початку V ст. н. е. Херсонес розвивається в складі Візантії вже як феодальна держава. Або, наприклад, Боспорське царство впродовж І ст. до н. е. потрапляло в залежність то від понтійського царя Мітридата IV, то від Риму. В IIІ ст. н. е. його територію розорили готи, а в IV ст. н. е. остаточно зруйнували гуни. З VI ст. Боспор, як самостійна держава перестав існувати і увійшов до складу Візантії.

Отже, проаналізовані передумови відносяться, як складові історико-матеріалістичної теорії зміни рабовласницької держави на феодальну. Розпад рабовласницького суспільства, розвиток феодальних засобів виробництва, зміна соціальної структури суспільства привели до зміни способу виробництва і споживання та до утворення політичної організації феодального суспільства і держави, що на той час, порівняно з рабовласницькою державою, була набагато прогресивніша.

Таким чином, до виникнення ранньофеодальної держави у східних слов’ян, якою була Київська Русь, на частині території нинішньої України виникли і розвивалися рабовласницькі держави як із республіканською, так і з монархічною формами правління. Це були два основні види рабовласницьких держав: а) античні міста-держави північного Причорномор’я; б) державні утворення кочових народів на території України. Суспільні відносини в них регулювалися звичаєвим правом, законами і декретами грецьких міст-полі-сів, релігійними нормами та іншими актами народу і царів. Раби не вважалися суб’єктами права, а саме право мало яскраво виражений класовий характер.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,50 out of 5)

Правознавство – Олійник А. Ю. – § 2. Держава і право на території Північного Причорномор’я І Приазов’я