Правознавство – Олійник А. Ю. – § 10. Час відпочинку

Кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45 Конституції України 1996 р.). Це право забезпечується різними засобами, найголовніші з яких: а) надання днів щотижневого відпочинку; 6) щорічна оплачувана відпустка; в) встановлення скороченого робочого дня.

Час відпочинку – частина календарного часу, коли працівник вільний від виконання трудової функції й має право використовувати його за власним розсудом. До видів часу відпочинку належать:

– перерви протягом робочого дня чи зміни;

– щоденний відпочинок між робочими днями (змінами);

– щотижневі вихідні дні;

– щорічні святкові та неробочі дні;

– щорічні відпустки.

Найтривалішою та найпоширенішою е щорічна відпустка, до якої належать: а) основна; б) додаткова за роботу в шкідливих та важких умовах праці та за особливий характер праці; в) інші додаткові, передбачені законодавством.

Основна щорічна відпустка не може тривати менше 24 календарних днів. Надається вона працівникові за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Право на основну чи додаткову відпустку в перший рік роботи працівник має після шести місяців безперервної праці на даному підприємстві, а за другий і наступні роки щорічні відпустки надаються в будь-який час відповідно до графіка черговості надання відпусток. Виняток із цього правила становлять такі працівники: молодші 18 років; інваліди; жінки у зв’язку з вагітністю та пологами та ін.

§ 11. Правове регулювання оплати праці

Заробітна плата – це винагорода (обчислена, як правило, у грошовому вираженні), яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу (ст. 1 Закону України “Про оплату праці”). Важливими положеннями цього Закону є те” що він містить визначення додаткової та основної заробітної плати, а також інших заохочувальних та компенсаційних виплат і чітко визначає основні правові принципи організації винагороди за працю.

На відміну від загального поняття заробітної плати Основна заробітна плата – це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування) і посадових обов’язків, тобто у вигляді тарифної ставки (окладу), відрядних розцінок для робітників чи посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата – винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці (доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати тощо). Інші заохочувальні та компенсаційні виплати включають винагороду за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами чи положеннями тощо. Саме основна, додаткова заробітні плати та інші заохочувальні виплати й становлять структуру заробітної плати.

До основних принципів правової організації винагороди за працю належать:

А) заборона дискримінації в оплаті;

Б) визначення державного мінімального розміру оплати праці;

В) визначення винагороди за працю з урахуванням особливостей умов праці, її складності, шкідливості, значення для народного господарства та інших чинників;

Г) оплата праці конкретного працівника, що встановлюється за угодою з роботодавцем;

Г) конкретні форми, системи й тарифи оплати праці, що визначаються колективними договорами та угодами.

Головні відмінності винагороди за працю за трудовим договором від оплати за працю за цивільним договором полягають у тому, що виплата за трудовим договором:

– здійснюється систематично за виконану роботу (за цивільним договором – одноразово);

– поділяється на основну та додаткову частини (надбавки, доплати, премії тощо);

– має встановлений державою мінімальний розмір.

У контексті економічно-правових і організаційних заходів окреме місце займають форми та системи виплати заробітної плати. У ст. 23 Закону України “Про оплату праці” від 24 березня 1995 р. визначено три форми виплати заробітної плати. За першою формою заробітна плата виплачується працівникам у грошових знаках, що мають законний обіг на території України. Другою формою є можливість її виплати банківськими чеками. Третя форма, як виняток, припускає можливість виплати заробітної плати натурою, але вона має реалізуватися через колективні договори й лише частково, а не в повному розмірі.

Системи оплати праці поділяються на види залежно від того, що береться за основу виміру праці. Так, якщо оплата праці нараховується за встановлений відпрацьований час, то це погодинна система оплати праці. Нарахування ж заробітної плати за кількість виробленої продукції належної якості називають відрядною системою заробітної плати. Обидві системи мають певні різновиди. Наприклад, відрядна система поділяється на пряму відрядну, відрядно-прогресивну, відрядно-преміальну та акордну. Погодинна ж система оплати праці поділяється на погодинну, поденну і помісячну.

Правове регулювання оплати праці поряд Із зазначеним охоплює гарантійні та компенсаційні виплати. Гарантійними називають виплати, коли працівник не виконує трудових обов’язків із поважних причин, передбачених законодавством. До таких виплат належать;

А) оплата простою не з вини працівника в розмірі середнього заробітку;

Б) оплата праці жінки в розмірі середнього заробітку в разі переведення її на іншу роботу у зв’язку з вагітністю відповідно до медичного висновку;

В) виплата вихідної допомоги в разі звільнення на підставах, передбачених п. б ст. 36, п, 1,2, б ст. 40 КЗпП України, у розмірі не менше середнього місячного заробітку та в інших визначених законом випадках.

Компенсаційні виплати – відшкодування витрат працівника, пов’язаних із виконанням трудових обов’язків: на відрядження, переїзд на роботу до іншої місцевості, за використання власного інструменту, транспортних засобів тощо.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Правознавство – Олійник А. Ю. – § 10. Час відпочинку