Право – Оуенз К. – 1.3.8. Як працює прецедент
На практиці доктрина зобов’язувального прецеденту не така заскорузла, як у теорії. Це пов’язано з двома основними причинами. По-перше, якщо суд, котрий розглядає справу, бажає прийняти рішення, що відрізняється від очевидно зобов’язувального рішення, він досить легко може “відрізнити” даний випадок від попереднього, постановивши, що факти відмінні в принципі, а тому слід застосувати іншу норму права. Нині досить поширене використання дуже незначних відмінностей з метою звільнення від необхідності застосовувати норми права, сформульовані в минулому, в інших соціально-політичних чи економічних умовах.
Приклад “відрізнених”
У справі Балфор проти Балфора (1919 р.) чоловік обіцяв видавати на утримання своїй дружині ЗО фунтів стерлінгів на місяць протягом вимушеного роздільного проживання. Він не зміг цього зробити, і дружина подала позов, звинувативши його в порушенні контракту. Було ухвалено рішення, що звинувачення не має підстав, оскільки домовленості між подружжям не мають такої позовної сили, як контракти, тому що для таких домовленостей не передбачено правових наслідків.
Згодом у справі Меррітт проти Меррітта (1970 р.) чоловік і дружина жили окремо, і чоловік зобов’язався платити своїй дружині 40 фунтів стерлінгів на місяць, з яких вона мала робити виплати, щоб погасити іпотечний кредит, за яким було придбано будинок подружжя. Крім того, він підписав письмову угоду про те, що після виплати іпотеки передасть будинок у її володіння. Він справді давав їй ці гроші, але відмовився виконати свою обіцянку передати будинок після виплати іпотеки. Дружина подала позов, звинувативши його в порушенні контракту. З боку чоловіка було висунуто аргумент, що її позов не має підстав, бо це домовленість між подружжям, тому, йдучи за прецедентом Балфор проти Балфора, не могло існувати наміру, щоб його обіцянку можна було примусово виконати в судовому порядку. Однак було ухвалено, що домовленість може розглядатись як контракт і бути примусово виконаною в судовому порядку. Справа Балфор проти Балфора відрізняється від даної справи тим, що в першому випадку сторони перебували в дружніх стосунках між собою на час укладення угоди, а тут угоду було укладено після того, як вони стали жити нарізно.
По-друге, у переважній більшості випадків йдеться про факти, а не про право. Перше завдання будь-якого суду полягає у визначенні фактів даної спірної справи, а вже потім у застосуванні до цих фактів прав.
Більшість цивільних справ розглядаються суддею одноосібно або у випадку певних судів – журі, очолюваним правомочною особою. У такому разі суддя або журі встановлює та оцінює факти. Якщо справу розглядає журі, саме воно займається процесом встановлення та оцінки фактів після відповідних роз’яснень судді щодо права.
Важливо розрізняти питання права та питання факту. Це пов’язано з трьома причинами.
По-перше, є загальне правило, що результати встановлення та оцінки фактів апеляційний суд може спростувати лише в разі, якщо вони були цілковито хибними в тому розумінні, що жоден розсудливий суд не міг би встановити та оцінити факти на основі представлених йому доказів у такий самий спосіб. Апеляційний суд ніколи не спростує факти, встановлені судом або трибуналом нижчої інстанції, та їхню оцінку просто через те, що він дійшов би на основі представлених доказів до іншого рішення.
По-друге, оскарження певних апеляційних рішень можливе лише тоді, коли йдеться про питання права. Наприклад, до Палати лордів і до Апеляційного суду у трудових справах (поряд з іншими) апеляції можуть подаватися лише щодо питань права.
По-третє, лише рішення з питання права є правовим прецедентом.
Отже, як би ви визначили різницю між питанням факту і питанням права? Відповідь, яку дали автори відомих посібників, полягає в тому, що питання факту – це питання, яке в разі, якби справу слухало журі (але не забувайте, що переважну більшість цивільних позовів журі не слухає), було б питанням саме для вирішення журі. Складність тут полягає в тому, що тепер треба перейти до питання про те, які питання віднесені до вирішення журі. Пропонована нами відповідь яка є, можливо, надто широкою та загальною, але годиться для більшості випадків, полягає в тому, що питання права – це справа загального принципу. Питання факту – це питання того, як загальний принцип можна застосувати до конкретної справи.
Приклад
Кетрін відповідає в суді за порушення контракту. У понеділок вона запропонувала Лену певну кількість будівельної цегли за дуже привабливою ціною, давши йому час до п’ятниці на роздуми, чи прийняти пропозицію. У вівторок вона зняла пропозицію і твердить, що зателефонувала Лену, щоб сказати про це. У середу Лен відправив листа з повідомленням, що згоден на пропозицію Кетрін, якого вона одержала в четвер. Лен тепер стверджує, що Кетрін йому не телефонувала, щоб зняти свою пропозицію, і що, навіть якби вона це зробила, вона не могла б зняти пропозицію, оскільки спершу вона сказала йому, що пропозиція буде в силі до п’ятниці. Тут є два запитання, на які необхідно дати відповідь.
1. Чи телефонувала Кетрін, щоб зняти свою пропозицію?
2. Чи можна зняти пропозицію, перш ніж її було прийнято, навіть якщо було визначено термін дії пропозиції і він не закінчився?
Перше питання – питання факту, оскільки воно стосується виключно справи Кетрін та Лена. Друге питання – питання права, оскільки воно стосується загального принципу, який можна застосовувати в аналогічних випадках. (Відповідь, яку право дало на друге питання, – “так”.)
(2 votes, average: 5,00 out of 5)