Підприємництво – Гой І. В. – 2.4 Фінансове підприємництво

Фінансове підприємництво – Це діяльність, де об’єктом кулівлі-продажу є специфічний товар – гроші, іноземна валюта, цінні папери.

Сутність фінансово-кредитного підприємництва полягає в тому, що підприємець придбаває головний фактор підприємництва у вигляді різних грошових коштів (грошей, валюти, цінних паперів) за грошову суму у власників грошових коштів. Придбані грошові кошти потім продаються покупцям за плату, що перевищує попередню грошову суму, у результаті чого утворюється підприємницький прибуток

Фінансове підприємництво належить до найскладніших видів підприємницької діяльності, воно сягає корінням у лихварство, відоме ще за часів Стародавньої Греції. Фінансове підприємництво здатне приносити не менші доходи, ніж комерційне, але вимагає більш високих вимог до знань і досвіду підприємців, продавців і покупців грошових коштів. В Україні спостерігається широке розповсюдження купівлі-продажу акцій, облігацій, кредитних відносин, розширення кола валютних операцій, розвинута система комерційних банків. Досвід фінансово-кредитного підприємництва в Україні свідчить про значний ризик всіх учасників цього виду підприємницької діяльності.

Агентами фінансового підприємництва є комерційні банки, фондові біржі, окремі фірми, навіть громадяни-підприємці [107].

Основним полем діяльності фінансового підприємництва є комерційні банки і фондові біржі.

Комерційний банк – Це фінансово-кредитна установа акціонерного типу, що кредитує на платній основі переважно комерційні організації, що здійснює прийом грошових внесків (депозитів) і інші розрахункові операції з доручення клієнтів. Джерелом доходів комерційного банку є різниця між процентними ставками депозитних (притягнутих) і позичкових засобів.

Операції комерційних банків поділяються на три групи: пасивні (залучення засобів); активні (розміщення засобів); комісійно-посередницькі (виконання різних операцій з доручення клієнтів зі сплатою комісії).

Банки можуть функціонувати як універсальні, або як спеціалізовані – ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові).

Суб’єкт господарювання не має права у своїй назві використовувати слово “банк” без реєстрації цього суб’єкта як банку в Національному банку України, крім випадків, передбачених законом.

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків.

Банки створюються у формі публічного акціонерного товариства або кооперативного банку. Учасниками банку можуть бути юридичні особи та громадяни, резиденти і нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації. Банки мають право створювати банківські об’єднання. Умови та порядок створення, державної реєстрації, ліцензування діяльності та реорганізації банків, вимоги щодо статуту, формування статутного та інших фондів, а також здійснення функцій банків встановлюються законом “Про банки і банківську діяльність”.

Фінансове посередництво здійснюється банками у формі банківських операцій. Основними видами банківських операцій є депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові та лізингові операції.

Депозитні операції банків полягають у залученні коштів у вклади та розміщення ощадних (депозитних) сертифікатів. Депозити утворюються за рахунок коштів у готівковій або у безготівковій формі, у гривнях або в іноземній валюті, що розміщені юридичними особами чи громадянами (клієнтами) на їх рахунках у банку на договірних засадах на певний строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства та умов договору.

Розрахункові операції банків спрямовані на забезпечення взаємних розрахунків між учасниками господарських відносин, а також інших розрахунків у фінансовій сфері. Для здійснення розрахунків суб’єкти господарювання зберігають грошові кошти в установах банків на відповідних рахунках. Безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у формі платіжних доручень, платіжних вимог, вимог-доручень, векселів, чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосовуються у міжнародній банківській практиці. При безготівкових розрахунках усі платежі провадяться через установи банків шляхом перерахування належних сум з рахунку платника на рахунок одержувача або шляхом заліку взаємних зобов’язань і грошових претензій. Платежі здійснюються у межах наявних коштів на рахунку платника. У разі потреби банк може надати платникові кредит для здійснення розрахунків. Установи банків забезпечують розрахунки відповідно до законодавства та вимог клієнта, на умовах договору на розрахункове обслуговування. Суб’єктам господарювання, які мають самостійний баланс, рахунки відкриваються для розрахунків за продукцію, виконані роботи, надані послуги, для виплати заробітної плати, сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), а також інших розрахунків, пов’язаних з фінансовим забезпеченням їх діяльності [92].

Суб’єкт підприємництва має право відкривати рахунки для зберігання грошових коштів, здійснення всіх видів операцій у будь-яких банках України та інших держав за своїм вибором і за згодою цих банків у порядку, встановленому Національним банком України.

Міжнародні розрахункові операції провадяться за грошовими вимогами і зобов’язаннями, що виникають при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності між державами, суб’єктами господарювання, іншими юридичними особами та громадянами, які перебувають на території різних країн. Суб’єктами міжнародних розрахунків є експортери, імпортери і банки, які вступають у відносини, пов’язані з рухом товаророзпорядчих документів та операційним оформленням платежів. Міжнародні розрахунки регулюються нормами міжнародного права, банківськими звичками і правилами, умовами зовнішньоекономічних контрактів, валютним законодавством країн – учасниць розрахунків.

Загальні умови розрахункових відносин з іноземними державами визначаються міжнародними договорами. Міжнародні розрахунки здійснюються через установи банків, між якими є кореспондентські відносини (банки, що мають домовленість про проведення платежів та розрахунків за взаємним дорученням). Для здійснення міжнародних розрахунків використовуються комерційні документи: коносамент, накладна, рахунок-фактура, страхові документи (страховий поліс, сертифікат), документ про право власності та інші комерційні документи. Фінансовими документами, що використовуються для здійснення міжнародних розрахунків, є простий вексель, переказний вексель, боргова розписка, чек та інші документи, що використовуються для одержання платежу.

Кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов’язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов’язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту. Для одержання банківського кредиту позичальник надає банкові такі документи:

– клопотання (заяву), в якому зазначаються характер кредитної угоди, мета використання кредиту, сума позички і строк користування нею;

– техніко-економічне обгрунтування кредитного заходу та розрахунок економічного ефекту від його реалізації;

– інші необхідні документи.

Для зниження ступеня ризику банк надає кредит позичальникові за наявності гарантії платоспроможного суб’єкта господарювання чи поручництва іншого банку, під заставу належного позичальникові майна, під інші гарантії, прийняті у банківській практиці. З цією метою банк має право попередньо вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспроможність та спрогнозувати ризик непогашення кредиту.

Кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах. Надання безвідсоткових кредитів забороняється, крім випадків, передбачених законом.

У сфері господарювання можуть використовуватися банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний та інші форми кредиту [107].

Кредити, які надаються банками, розрізняються за:

– строками користування (короткострокові – до одного року, середньострокові – до трьох років, довгострокові – понад три роки);

– способом забезпечення;

– ступенем ризику;

– методами надання;

– строками погашення;

– іншими умовами надання, користування або погашення.

Банк здійснює контроль за виконанням умов кредитного договору, цільовим використанням,

Банки здійснюють кредитні операції в межах кредитних ресурсів, які вони утворюють у процесі своєї діяльності. Вони можуть позичати один в одного на договірних засадах ресурси, залучати та розмішувати кошти у формі депозитів, вкладів і здійснювати взаємні операції, передбачені їх статутами. У разі недостатності коштів для здійснення кредитних операцій і виконання взятих на себе зобов’язань банки можуть одержувати позички у Національного банку України.

Банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження іншої сторони за плату, а інша сторона відступає або зобов’язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи. Банки мають право придбавати за власні кошти засоби виробництва для передачі їх у лізинг

Особливою формою фінансового підприємництва є страхове підприємництво. Кожен підприємець діє на свій страх і ризик і не може обійтися без надійного страхування на випадок небезпеки.

Страхування – це діяльність спеціально уповноважених державних організацій та суб’єктів господарювання (страховиків), пов’язана з наданням страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування подій (страхових випадків), за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів.

Страхування може здійснюватися на основі договору між страхувальником і страховиком (добровільне страхування) або на основі закону (обов’язкове страхування).

Суб’єкти господарювання з метою страхового захисту їх майнових інтересів можуть створювати товариства взаємного страхування в порядку і на умовах, визначених законодавством.

Суб’єкти господарювання – страховики здійснюють страхову діяльність за умови одержання ліцензії на право проведення певного виду страхування. Страховик має право займатися лише тими видами страхування, які визначені в ліцензії.

Найбільш відомі три види страхування: страхування життя і здоров’я, майна, відповідальності.

При страхуванні життя і здоров’я страховик зобов’язується видати страхувальнику відповідну суму коштів залежно від втрати здоров’я, зумовленої нещасним випадком. За умови втрати життя сума коштів, зазначена в угоді, надається спадкоємцям страхувальника.

При страхуванні майна здійснюється його оцінка, і в страховому контракті встановлюється частка компенсації вартості втраченого майна (наприклад, від пожежі, аварії або викрадення автомобіля тощо), залежно від завданого збитку.

Страхування відповідальності – це страхування заборгованості, тобто відповідальності боржників. Припустимо, що банк надав позичальнику кредит. Існує ризик, що позичальник виявиться безвідповідальною особою і не сплатить кредит у певний строк, не сплатить проценти за кредит. Щоб підстрахуватися на такий випадок, банк укладає зі страховою компанією угоду, в якій визначаються умови відшкодування втрат у зв’язку з несплатою кредитів.

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестраховування та фінансова діяльність, пов’язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та управлінням ними. Допускається здійснення вказаних видів діяльності у вигляді надання послуг для інших страховиків за договорами про спільну діяльність.

За договором страхування страховик зобов’язується у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній страхувальником у договорі страхування, а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

При укладенні договору страхування страховик має право вимагати у страхувальника довідку про його фінансовий стан, підтверджену аудитором (аудиторською організацією).

Укладення договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування.

Для забезпечення функціонування ринку цінних паперів утворюється фондова біржа. Фондова біржа створюється засновниками – торговцями цінними паперами в порядку, встановленому законом України “Про цінні папери і фондову біржу”.

Під фондовою біржею розуміється організаційно оформлений, регулярно функціонуючий ринок цінних паперів, що сприяє підвищенню мобільності капіталу і виявленню реальної вартості активів.

Діяльність фондової біржі спрямовується виключно на організацію укладання угод купівлі-продажу цінних паперів та їх похідних. Фондова біржа не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарію.

На фондовій біржі проводиться так зване котирування цінних паперів. Воно полягає в регулярній оцінці фахівцями котирувального відділу біржі курсів покупців і курсів продавців по всім цінним паперам, що проходять через біржу. При цьому поточні курси постійно демонструються на світловому табло і регулярно публікуються в спеціальних бюлетенях. Поточні курси показують, за якою ціною в даний момент на даній біржі можна купити визначені акції. Ці ціни, розраховані по спеціальній формулі, є основою для одержання індексів біржової активності – своєрідних барометрів економічної кон’юнктури.

Посередницькою діяльністю у сфері випуску та обігу цінних паперів Є підприємницька діяльність суб’єктів господарювання (далі – торговці цінними паперами), Для яких операції з цінними паперами становлять виключний вид їх діяльності або яким така діяльність дозволена законом.

Здійснення посередницької діяльності у сфері випуску та обігу цінних паперів допускається на основі ліцензії, що видається в порядку, встановленому законодавством.

Суб’єкти виключної посередницької діяльності у сфері випуску та обігу цінних паперів можуть здійснювати окремі види діяльності, пов’язані з обігом цінних паперів (надання консультацій власникам цінних паперів тощо).

Торговець цінними паперами, який має ліцензію на здійснення будь-якого виду посередницької діяльності у сфері випуску та обігу цінних паперів, не може безпосередньо або побічно володіти майном іншого торговця цінними паперами, вартість якого перевищує розмір, встановлений законом.

Торговець цінними паперами не може здійснювати торгівлю:

– цінними паперами власного випуску;

– акціями того емітента, у якого він безпосередньо або побічно володіє майном у розмірі понад п’ять відсотків статутного фонду.

У разі прийняття доручення на купівлю або продаж цінних паперів торговець цінними паперами зобов’язаний надавати особі, за дорученням і за рахунок якої він діє, інформацію про курс цінних паперів.

Торговець цінними паперами зобов’язаний надавати фондовій біржі інформацію щодо всіх укладених ним угод з цінними паперами в строки і порядку, що визначені правилами фондової біржі.

Суб’єкти господарювання в межах своєї компетенції та відповідно до встановленого законодавством порядку можуть випускати та реалізовувати цінні папери, а також придбавати цінні папери інших суб’єктів господарювання.

Порядок випуску та обігу цінних паперів визначається Законом України “Про цінні папери та фондовий ринок” та регулюється Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Емітент – юридична особа, яка випускає цінні папери.

Емісія – випуск цінних паперів, який повинен бути зареєстрований у Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб’єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. В Україні можуть випускатися і перебувати в обігу пайові, боргові та інші цінні папери. У сфері господарювання у випадках, передбачених законом, використовуються такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов’язання, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі, сертифікати фондів операцій з нерухомістю (сертифікати ФОН), іпотечні сертифікати (сертифікати з фіксованою дохідністю, сертифікати участі), інші види цінних паперів.

Цінні папери можуть бути іменними або на пред’явника. Іменні цінні папери передаються шляхом повного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи). Цінні папери на пред’явника обертаються вільно. Порядок іменної ідентифікації цінних паперів у бездокументарній формі встановлюється законом. Розглянемо особливості акцій та облігацій у порівнянні (табл. 2.10).

Таблиця 2.10 – Порівняльна характеристика акції та облігації

Акціонер є співвласником частки майна товариства, покупець облігації дає гроші у позику (є кредитором). Акціонер не має права вимагати в акціонерного товариства повернення вартості акцій, він може їх перепродати на фондовому ринку. Строк обігу акції не обмежений, дивіденди по акціях не гарантовані та сплачуються за рахунок чистого прибутку акціонерного товариства, якщо він є в даному періоді. Власнику облігацій емітент зобов’язаний повернути гроші через визначений період часу, а також сплатити певний процент. Рівень ризику більший в акціонера. У випадку банкрутства він одержує свою частку вартості майна в останню чергу. Акції забезпечують в середньому більший процент доходу. Облігації забезпечують більш надійний але невеликий дохід. Так, в США дохід з державних облігацій – 4%, облігацій підприємств – 8%; з простих акцій – 7-12%; за спекулятивними (ризиковими) акціях – 15-20 %. Ці дані відображають правило інвестування: небезпека втрати капіталу прямо пропорційна доходу.

Розрізняють такі види акцій:

1) за характером розпорядження: іменні; на пред’явника.

2) за розміром дивіденду: привілейовані; прості.

За простими акціями сплачується дивіденд, який залежить від прибутку акціонерного товариства. За привілейованими акціями дивіденди сплачуються у першу чергу. Вони також дають право одержати частку майна у першу чергу (порівняно з власниками простих акцій) при ліквідації товариства. Але власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством. Привілейовані акції можуть випускатись з фіксованим дивідендом (в процентах до номінальної вартості) незалежно від розміру прибутку акціонерного товариства. Якщо прибутку не вистачає, дивіденди за цими акціями сплачуються за рахунок резервного фонду. Вартість привілейованих акцій може становити до 10% статутного фонду.

Ще існують засновницькі акції, якими звичайно володіють засновники або менеджери акціонерного товариства. За такими акціями дивіденди не нараховуються до тих пір, поки за простими акціями вони не сплачені до певної величини. Якщо ця умова виконана, то решта прибутку розподіляється між власниками засновницьких акцій. Такі акції є вигідними, коли акціонерне товариство отримує великі прибутки. Засновницькі акції можуть також надавати додаткові права з управління товариством.

Відомості про акціонерів і кількість акцій заносяться до реєстру, який веде незалежний реєстратор, що обслуговує це акціонерне товариство.

План розміщення акцій складається при первинному випуску акцій в процесі створення акціонерного товариства, а також при організації другої, третьої емісії акцій.

Розрізняють номінальну, емісійну та ринкову вартості акції.

Номінальна вартість вказується на акції та характеризує відповідну частину статутного фонду. Вона використовується для визначення дивідендів. При інфляції номінальна вартість повинна переоцінюватися. Номінальна вартість (Вн) акції може бути визначена за формулою:

Де Сф – статутний фонд товариства; Ка – кількість акцій.

Емісійна вартість – ціна, за якою акція продається на первісному ринку при заснуванні акціонерного товариства. Вона може відрізнятись від номіналу, тому що посередники можуть продавати акції емітента за більш високими цінами.

Ринкова вартість – це вартість, за якою акція оцінюється на вторинному ринку цінних паперів (коли акціонери продають акції іншим особам).

Курс акції (курсова вартість) – це її ціна на біржі у певний момент часу. Не всі акції котируються на біржах.

Визначення ринкової вартості акції базується на наступних міркуваннях. Покупець або продавець акції на вторинному ринку оцінює сплачену суму як один із можливих альтернативних варіантів доходу:

– купити акцію і отримувати дивіденди;

– покласти гроші у банк і мати проценти.

Як мінімум, варіанти мають бути рівноцінними. Продавець акції втрачає доходи (дивіденди), тому він хоче отримати таку суму грошей, яка у вигляді банківського депозиту принесе йому такий самий дохід.

Ринкова вартість акції (Вр) з постійним дивідендом визначається за формулою:

Де Вр – ринкова вартість акції;

Д – річна сума дивіденду на акцію;

Г – процентна ставка за банківськими депозитами і надбавка за ризик;

Вя – номінальна вартість акції; g – ставка дивіденду в процентах.

Наприклад, якщо акція щорічно приносить 36 грн дивіденду, а банківський процент по вкладах – 9 %, то ринкова вартість акції становить:

Цю акцію будуть продавати на біржі в середньому за 400 грн. У кожний окремий момент часу курс акції залежить також від співвідношення попиту та пропозиції акцій.

В загальному випадку, ринкова вартість будь-якого цінного папера визначається таким чином:

Де ГП{ – очікуваний грошовий потік в /-му періоді;

Г – мінімально допустима норма доходу в процентах.

За законодавством України ринкова вартість емісійних цінних паперів визначається:

1) для емісійних цінних паперів, які не перебувають в обігу на фондових біржах, – як вартість цінних паперів, визначена відповідно до законодавства про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність;

2) для емісійних цінних паперів, що перебувають в обігу на фондових біржах, – як вартість цінних паперів, визначена відповідно до законодавства про цінні папери та фондовий ринок.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)