Національна економіка – Старостенко Г. Г. – 3.4. Характеристика виробничого та науково-технічного потенціалу національної економіки
Виробничий потенціал-це система економічних відносин, що виникають між господарюючими суб’єктами на макро – та мікрорівнях з приводу отримання максимально можливого виробничого результату, який може бути одержаний за умови найбільш вигідного використання виробничих ресурсів, за умови наявного рівня техніки та технологій, передових форм організації виробництва.
Виробничий потенціал постійно змінюється в часі як унаслідок саморозвитку, так І під впливом результатів власного перетворення. Механізм зміни характеристик виробничого потенціалу в ході власного перетворення можна представити таким чином. Використовувані ресурси (матеріальні. Інформаційні, інтелектуальні і т. д). будучи одночасно складовою частиною потенціалу, перетворюються у певний результат (продукція промисловості). змінюючись та набуваючи нових якісних і кількісних характеристик. При цьому початкові характеристики потенціалу відрізняються від його ж характеристик після закінчення перетворень настільки, наскільки глибоким було дане перетворення. Перетворення може відбуватися в результаті різних дій. зокрема таких тривалих, як економічні реформи в країні.
Основні виробничі фонди є частиною виробничого потенціалу господарства. До них належать засоби праці, що функціонують у сфері матеріального виробництва I багаторазово використовуються у виробництві матеріальних благ, але при цьому зберігають натуральну форму, зношуються поступово І переносять свою вартість на створений продукт частинами у вигляді амортизаційних відрахувань. Кількісний і якісний рівні основних виробничих фондів І. передусім. їх активної частини – машин і обладнання – характеризують виробничий потенціал народного господарства. Виробничі фонди становлять 2/3 вартості всіх основних фондів І майже половину національного багатства. Одним з основних показників, що характеризують основні виробничі фонди, є виробнича потужність – здатність засобів праці виробляти максимальну кількість продукції.
Територіальний розподіл виробничого потенціалу – заводів, фабрик, сільськогосподарських підприємств, транспортних засобів – є найважливішою умовою розвитку і розміщення продуктивних сил. Високий рівень розвитку виробничого потенціалу може розглядатися як основа подальшого розвитку і розміщення виробництва електроенергії, металу, машин тощо. Реконструкція та розширення виробничого потенціалу, а також нове будівництво означають конкретні зрушення в розвитку і розміщенні продуктивних сил.
Господарство України характеризується великим виробничим потенціалом. У структурі основних виробничих фондів майже 50 % припадає на промисловість, 23,5 % – на сільське господарство, 16 % – на транспорт і зв’язок. 3,9 % – на будівництво.
Рівень використання основних виробничих фондів і фондооснащеність зайнятих у матеріальному виробництві – найважливіші фактори, що впливають на територіальні показники продуктивності праці. Відносне забезпечення виробничого персоналу основними виробничими фондами характеризується істотною територіальною диференціацією.
Основною складовою виробничого потенціалу є промисловий потенціал. Промисловий потенціал України є одним із фундаментальних системоутворюючих елементів національної економічної системи та суспільства загалом. Вітчизняна промисловість безпосередньо забезпечує в українській економіці 45 % валового випуску продукції та 25 % робочих місць. 1к не менш важливо, що вона лежить в основі відтворювального циклу національної економіки, є базисом, на який спирається діяльність решти секторів економіки: сільське господарство, енергетика, будівництво, торгівля, фінансова діяльність, сфера послуг тощо, є рушієм соціально-економічного розвитку країни.
Промислові підприємства забезпечують значну частку доходів державного бюджету та соціальних фондів, заробітної плати працюючої частини населення, формують інвестиційний потенціал країни, визначають спрямованість її науково-технологічного розвитку.
На жаль, у період економічних перетворень 1991-2008 рр. відбулося фактичне марнування промислового потенціалу України, якому не завадив навіть період економічного зростання, що розпочався з 1999 р. Ознаками цього є погіршення структури промисловості, сповільнення темпів її зростання у 2008 р. та різке падіння приросту інвестицій, втрата українськими підприємствами внутрішніх ринків.
Відповідно до даних Держкомстату, обсяги виробленої промислової продукції за січень-травень 2009 р. порівняно з відповідним періодом попереднього року скоротились на 31,9 %. Випуск промислової продукції на підприємствах переробної промисловості зменшився на 37,6 %. добувної промисловості – на 18,5 %, з виробництва та розподілену електроенергії, газута води – на 17,1 %. У травні 2009 р. порівняно з квітнем 2009 р. загальний обсяг випуску промислової продукції зріс на 1,3 %. У переробній промисловості обсяги виробництва збільшились на 2,4 %, найсуттєвіше на підприємствах з виробництва іншої неметалевої мінеральної продукції (на 10.2 %), металургійного виробництва та виробництва готових металевих виробів (на 7,2 %). з виробництва харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів (на 5,7 %). Водночас було зафіксовано зменшення обсягів випуску продукції хімічної та нафтохімічної промисловості (на 6,5 %), целюлозно-паперовому виробництві; видавничій діяльності (на 5,3 %), легкій промисловості (на 3,2 %), машинобудуванні (на 3,1 %), обробці деревини та виготовленні виробів з деревини, крім меблів (на 3,1 %).
На підприємствах добувної промисловості обсяги виробництва зросли порівняно з квітнем 2009 р. на 1,7 %, у тому числі у добуванні корисних копалин, крім паливно-енергетичних, – на 7,8 %, ау добуванні паливно-енергетичних корисних копалин зменшились на 1,7 %.
У виробництві та розподілі електроенергії, газута води обсяги випуску продукції зменшились на 6,1 %.
У зв’язку з таким становищем промисловий потенціал Україна у світовому поділі праці закріплюється як сировинний та ресурсний придаток, зростаючий ринок збуту продукції іноземного походження. При цьому вітчизняна економіка втрачає продуктивні робочі місця, новостворену додану вартість, на території України розміщуються ресурсо-, енерго – та екологоємні виробництва. У 2008 році, згідно з рейтингом конкурентоспроможності, опублікованим Всесвітнім економічним форумом, Україна посіла 54 місце серед 55 країн світу. Світовий рейтинг конкурентоспроможності вже 15 років поспіль очолює США. Крім того, до першої п’ятірки найбільш конкурентоздатних країн увійшли Сингапур, Гонконг, Швейцарія і Люксембург. До першої десятки входять Данія. Австралія, Канада, Швеція та Нідерланди. Нинішній рейтинг Росії впав на 4 позначки – до 49 місця.
Обов’язковою умовою всебічного розвитку українського суспільства, економічного й соціального добробуту нації є відродження вітчизняного промислового потенціалу через здійснення цілеспрямованої державної промислової політики, яка має реалізувати нагромаджений потенціал інституційних змін, спрямувати технічні, фінансові, людські, організаційні ресурси, набуті протягом періоду економічного зростання, на завдання якісної структурної перебудови.
Стратегічним завданням такої перебудови є забезпечення системної модернізації промислового виробництва, його відповідності сучасним вимогам науково-технологічного прогресу та постіндустріального розвитку. Галузева структура промисловості має наблизитися до пропорцій, які притаманні економічно розвиненим країнам світу.
Стратегічною метою відродження промислового потенціалу є побудова високоефективної конкурентоспроможної економіки, яка здатна забезпечити громадянам України фундаментальні права і свободи людини, першість загальнолюдських цінностей, пріоритет національних інтересів суспільного розвитку.
Запропонована Концепція відродження промислового потенціалу є базисним документом, виявом політичної волі до якісних позитивних зрушень. Концепція має лягти в основу відповідної державної Програми відродження промислового потенціалу, а також низки цільових міжвідомчих та міжгалузевих програм. Отже, відродження промислового потенціалу України – це не лише розвиток вітчизняної промисловості, це передумова конкурентоспроможності економіки України.
Економічна криза 2008-2009 рр., яка охопила все народне господарство, вкрай негативно позначилася на розвитку науки і техніки. Скорочення виробництва валової та товарної продукції, валового внутрішнього продукту і національного доходу створили несприятливі умови і для розвитку науки й техніки.
Науково-технічний потенціал є важливою складовою сукупного економічного потенціалу, що являє собою сукупність усіх її наукових засобів та ресурсів. В свою чергу, науково-технічний потенціал грунтується на науково-технічному прогресі, який визначається як безперервний і довготривалий процес докорінних якісних і кількісних змін у техніці й технології виробництва, енергетиці, знаряддях та предметах праці, в організації планування, виробництва й управління в характері трудової діяльності людей. Базується він на розвитку науки і техніки, розширенні масштабів наукових досліджень та використанні їх результатів у практиці народного господарства. Для того, щоб дати грунтовну характеристику такого комплексного процесу, як науково-технічний прогрес, необхідно вивчати і використовувати досвід економічного й технічного розвитку зарубіжних країн. Зміна структури виробництва, впровадження наукомістких технологій та Інші чинники інноваційної стратегії, регулювання економіки впродовж тривалого післявоєнного періоду визначили динамічний розвиток найбільш промислово розвинених країн світу, сприяючи поглибленню технологічних та економічних зв’язків між ними. Значний розвиток науки й освіти, підвищення їх ролі у розвитку наукомістких технологій і науково-технічного прогресу та інформаційної індустрії, що в сукупності називають сферою виробництва нових технологій, зумовлює великі якісні й кількісні зміни співвідношень у структурі інноваційного процесу, від якого залежить економічне зростання і розвиток продуктивних сил.
Науково-технічний потенціал включає в себе:
– матеріально-технічну базу: сукупність засобів науково-дослідницької праці в тому числі наукові організації, наукове устаткуванні! і пристрої, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчислювальні бази інформаційного забезпечення та ін.:
– кадри наукової системи: вчені, дослідники, конструктори, винахідники, експериментатори, науково-технічний персонал, тобто національний науково-технічний Інтелект:
– інформаційну систему, яка забезпечує наявність і постійне вдосконалення банку наукових знань: наукові прогнози. Здатні до оперативної видачі інформації банку патентів, авторських свідоцтв, банку даних про світові досягнення в галузях конкретних наук та ін.:
– організаційно-управлінську підсистему, у тому числі систему планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), структуру управління НДДКР. організаційно-управлінські структури наукових підрозділів, методи управління НДДКР Сам процес науково-технічного розвитку має щонайменше три дещо відмінні ознаки: науково-технічну революцію;
– науково-технічний прогрес;
– технічний і організаційний розвиток.
Науковий потенціал, як визначальна складова науково-технічного потенціалу характеризується як сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), що дає змогу при наявних формах організації й управління ефективно вирішувати завдання господарства. Складовими наукового потенціалу є кадри, фінанси, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Поняття “науковий потенціал” можна поширити на будь-яку сукупність наукових організацій. у тому числі й на об’єднання в галузях господарства, в міністерствах, відомствах, а також на сукупність галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Отже, можна говорити про науковий потенціал держави, що об’єднує наукові організації різного підпорядкування.
Необхідно констатувати, що на сьогодні Україна має досить великий науковий потенціал. На її території працює 1378науково-дослідних, проектно-конструкторських і проектно-наукових установ, з них 660 самостійних науково-дослідних інститутів, 300 конструкторських і 57 проектних та проектно-наукових організацій. Крім того, значну науково-і дослідну роботу виконують вищі навчальні заклади, яких в Україні налічується 150. Експериментальна перевірка нових зразків техніки і технології здійснюється на 16 заводах, які не випускають продукції на сторону. Динаміку наукових кадрів та організацій відображає табл. 3.8.
Наукові установи України здатні розв’язувати найскладніші науково-технічні проблеми. Багато напрацювань 1 розробок, особливо в галузі фундаментальної науки, матеріалознавства, літакобудування, кораблебудування, середнього і точного машинобудування, приладобудування та інших, уже в недалекому майбутньому можуть вивести цілий ряд галузей економіки України на рівень світових досягнень науково-технічного прогресу. Отже, першочергове інвестування наукових досліджень, розробки прогресивних технологій І нових зразків техніки, розвитку Інформаційних систем і комп’ютеризації виробництва в найближчій перспективі зможуть забезпечити значне зростання виробництва, суттєве підвищення якості продукції та її конкурентоздатності на внутрішньому і зовнішньому ринках.
Таблиця 3.8
Наукові кадри та кількість організацій у 2000-2008 рр.
Кількість організації, які виконують наукові дослідження й розробки | Кількість науковців, осіб | Кількість докторів наук в економіці України, осіб | Кількість кандидатів Наук в економіці України, осіб | |
2000 | 1490 | 120773 | 10339 | 58741 |
2001 | 1479 | ІІ334І | 10603 | 60647 |
2002 | 1477 | 107447 | 11008 | 62673 |
2003 | 1487 | 104841 | 11259 | 64372 |
2004 | 1505 | 106603 | 11573 | 65839 |
2005 | 1510 | І055І2 | 12014 | 68291 |
2006 | 1452 | 100245 | 12488 | 71893 |
2007 | 1404 | 96820 | 12845 | 74191 |
2008 | 1378 | 94138 | 13423 | 77763 |
Дачі Держкомстату України
Науковий потенціал, безперечно, впливає на розміщення насамперед наукомістких галузей господарства І невиробничої сфери. Наукові заклади широко досліджують продуктивні сили в усіх регіонах країни. Водночас характер розвитку продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що дає змогу розв’язувати економічні й соціальні проблеми. Інакше кажучи, науковий потенціал слід розглядати як важливу передумову розміщення нових і реконструкції діючих підприємств, а також вищих навчальних закладів.
На сучасному етапі в Україні є об’єктивні умови для проведення в життя активної державної науково-технічної політики: функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, технічний і виробничий потенціал багатьох передових підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі, який дозволяє внаслідок конверсії виробляти і випускати конкурентоспроможну продукцію.
Однак нинішній господарський механізм не забезпечує необхідної сприйнятливості підприємств щодо науково-технічних досягнень, особливо стосовно створення і великого поширення принципово нової техніки, технології і матеріалів, конкурентоспроможних на світовому ринку. Наслідками негативних тенденцій у сфері розвитку науки і техніки є також стагнація та навіть зниження віддачі нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій. Відсутні чітка стратегія управління розвитку науки і техніки, чіткий механізм її реалізації. На даному перехідному етапі найважливішим завданням є знаходження оптимального співвідношення між централізацією та децентралізацією в управлінні НТП, міждержавним регулюванням і самоорганізацією ринкової системи.
Науково-технічний прогрес в Україні й технологічний розвиток її господарства дедалі більше починає залежати від інтелектуального і розумового потенціалу та розвитку науки і техніки в інших країнах світу. Але вони найменше зацікавлені у розвитку нашої економіки, оскільки хочуть мати великий ринок збуту для своїх товарів, а тому не дуже зацікавлені у передачі найновіших своїх технологій. І хоч наша держава дедалі більше закуповує у них обладнання, технології, матеріали і “ноу-хау”, значна частина із них уже не відзначається новизною.
В Україні затрати на науку з кожним роком скорочуються і дуже далеко відстають від зарубіжних країн. Кошти, що виділяються з бюджету на освіту вдвічі, а на науку в чотири рази менші, ніж задекларовані законодавством. У результаті зменшення фінансування за рахунок держбюджету і відсутності вільних коштів у самих наукових організацій і промислових підприємств стан матеріально-технічного та інформаційного забезпечення науки незадовільний. Як наслідок, загальний обсяг виконаних наукових і науково-технічних робіт скоротився з 1,38 % ВВП у 1996 році до 1,1 % ВВП у 2007 році. Зберігаються негативні тенденції у фінансуванні освіти. За рахунок держбюджету останніми роками на освіту виділялося близько 5 % ВВП, тоді як законодавством передбачено 10 % ВВП. У розвинених країнах на освіту витрачається значно більше, ніж в Україні. Наприклад, у Данії, Норвегії І США витрати на освіту становлять 7.10 %, 6,37 % і 7.34 % ВВП відповідно. В країнах, що недавно вступили в ЄС, витрати ще не такі значні, наприклад, у Чехії загальні витрати на освіту сягають лише 4.58 %. у Словаччині -4,1 % ВВП. Структура витрат на освіту в передових країнах відрізняється значно більшою часткою приватних інвестицій. Так. у США і Японії вони становлять 2,26 % і 1,15% ВВП відповідно і мають більшу питому вагу у структурі загальних витрат, ніж в інших країнах. Тоді яку тій самій Чехії витрати бізнесу на освіту сягають лише 0,38 % ВВП, а у Словаччині – 0.12 % ВВП.
Оцінюючи перспективи реформування зовнішньоекономічної діяльності всіх секторів економіки України (державного, приватного, змішаного), слід відзначити, що це реформування в своїй основі повинно базуватись на кількох незаперечних фактах. По-перше, основою відносних переваг однієї сучасної постіндустріальної економіки перед іншою є, передусім, наявність потужного наукового потенціалу, що за своєю структурою відповідає структурі національних економічних пріоритетів. По-друге, найбільш динамічно розвивається торгівля між високорозвинутими країнами І, перш за все, наукомісткою продукцією. По-третє, все більша частка міжнародного поділу праці припадає не на міжгалузеві, а на внутрішньогалузеві зв’язки.
Наука включається у сферу зовнішньоекономічних зв’язків, міжнародного поділу праці за кількома ключовими напрямами. По-перше, через той ефект, що матеріалізується в товарах та послугах І створює відносні переваги окремим галузям та виробництвам у конкурентній боротьбі. По-друге, через інтернаціоналізацію системи підготовки та перепідготовки наукових кадрів. По-третє, через інтернаціональну систему інтелектуальної власності, торгівлю нематеріальними результатами наукової праці. По-четверте, через іноземне фінансування НДДКР на території України та участь іноземних інвесторів у присвоєнні отриманих наукових результатів. По-п’яте, через систему кооперованих, спільних досліджень за участю вчених різних країн.
Особливо важливим наданий момент напрямом є заохочення Іноземних інвестицій для фінансування наукових досліджень на території України. З одного боку, це реальна альтернатива міграції найбільш кваліфікованих учених за кордон. З іншого, можливість зберегти наукові школи, готувати наукові кадри. Вирішальним фактором у розвитку національної економіки та інноваційної діяльності є управління цими процесами, що детальніше буде розглянуто у наступному параграфі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)