Міжнародне публічне право – Репецький В. М. – 7.1. Загальна характеристика міжнародно-правової відповідальності. Міжнародно-правові відносини відповідальності. Юридичні підстави міжнародно-правової відповідальності
7.1. Загальна характеристика міжнародно-правової відповідальності. Міжнародно-правові відносини відповідальності. Юридичні підстави міжнародно-правової відповідальності
Примус є елементом будь-якого правопорядку, в тому числі міжнародного. Міжнародно-правова відповідальність є одним із заходів такого примусу, спрямована на охорону та захист міжнародних правовідносин.
У міжнародному праві склався принцип, відповідно до якого будь-яке міжнародно-протиправне діяння суб’єкта міжнародного права тягне за собою його міжнародно-правову відповідальність. Цей принцип бере свій початок з природи системи міжнародного права та доктрини про суверенітет та рівність держав. Його наявність у міжнародному праві обумовлена постійною потребою всіх держав у підтримці та зміцненні міжнародного правопорядку. Також зміст цього принципу обумовлюється принципом “pacta sunt servanda”, яким встановлено обов’язок держав виконувати свої міжнародно-правові зобов’язання.
Міжнародно-правову відповідальність мають здатність нести виключно суб’єкти міжнародного права – держави, міжнародні організації. Хоча інколи існує тісний взаємозв’язок між відповідальністю фізичної особи та держави за скоєння міжнародного правопорушення) проте фізичні особи несуть індивідуальну (кримінальну) відповідальність за міжнародним правом, адже вони не мають здатності брати на себе міжнародно-правові зобов’язання перед іншими членами міжнародного співтовариства.
Термін “міжнародно-правова відповідальність” охоплює правовідносини, що виникають за міжнародним правом у зв’язку з міжнародно-протиправним діянням. Тому змістом міжнародно-правової відповідальності виступають ті негативні наслідки, які настають для держави в результаті порушення нею міжнародного права. Вказані правовідносини можуть бути як двосторонніми, так і багатосторонніми (у разі збільшення суб’єктного складу за рахунок участі в них інших суб’єктів, окрім потерпілої держави). Виникають як з приводу первинних зобов’язань за відповідальністю суб’єкта (йдеться про первинний обов’язок держави-порушниці припинити протиправну поведінку та відшкодувати завдану шкоду), так і з приводу застосування примусових заходів з боку потерпілої сторони (з метою примусу держави-порушниці до виконання первинних зобов’язань). Структуровано правовідносини відповідальності можна окреслити таким чином:
1. Держава порушник несе юридичний обов’язок щодо: припинення протиправного діяння; ліквідації наслідків; відшкодування шкоди.
2. Потерпіла держава має право вимагати вказаних дій з боку держави-порушниці.
Якщо держава-порушниця не виконує своїх зобов’язань за такими правовідносинами, відповідно вона скоює нове правопорушення, і виникають нові правовідносини, в яких потерпіла держава вже має право застосувати примусові заходи до держави-порушниці задля виконання її суб’єктивних зобов’язань.
У доктрині визначають юридичні та фактичні підстави міжнародно-правової відповідальності. Юридичними підставами є ті міжнародно-правові зобов’язання, які порушила держава. Фактичними підставами є міжнародно-протиправні-діяння держави.
У статті 12 Проекту статей про відповідальність держав зазначається, що “порушення державою міжнародно-правового зобов’язання має місце тоді, коли діяння цієї держави не відповідає тому, що вимагає від неї це зобов’язання, незалежно від походження чи характеру”. Необхідно зауважити” що норми права міжнародної відповідальності (ПМВ) не містять приписів щодо конкретної зобов’язуючої поведінки суб’єкта, адже в міжнародному праві, за деякими винятками, просто неможливо сформулювати абстрактне правопорушення. ПМВ встановлює лише “допоміжні норми” для визначення того, чи було порушення, часові рамки зобов’язання та момент його порушення.
У міжнародному праві, на противагу національному, не існує різних режимів відповідальності залежно від походження норми необхідної поведінки. Джерелами міжнародно-правових зобов’язань держав можуть бути міжнародний договір, міжнародний звичай, односторонні акти держав, постанови міжнародних судових органів, рішення міжнародних організацій. Як видно, поняття джерела міжнародно-правових зобов’язань є дещо ширшим, ніж поняття джерела міжнародного права, адже останні мають виключно нормативний, а не індивідуальний характер.
ПМВ регламентує загальні критерії визначення дійсності міжнародно-правових зобов’язань. Основоположним є те, що діяння держави кваліфікується як протиправне, якщо на момент його скоєння зобов’язання знаходилося в силі по відношенню до держави. Це вказує на те, що в ПМВ діє інтертемпоральний принцип, згідно з яким для виникнення відповідальності протиправна поведінка повинна відбутися в момент, коли держава пов’язана зобов’язанням. Міжнародна практика вирішення спорів уже давно використовує цей принцип. Це стосується навіть появи нової імперативної норми міжнародного права. Відповідно до ст. 64, ст. 71 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1966 p., поява такої норми не тягне за собою будь-якого подальшого визнання відповідальності за дії, що суперечили їй у минулому.
При визначенні необхідної поведінки держави розглядається питання джерела таких зобов’язань. Якщо це – міжнародний договір, він повинен бути правомірним та юридично дійсним (умови дійсності міжнародних договорів визначаються нормами Віденської конвенції 1969 р.). Для міжнародного звичаю практикою встановлено обов’язкові умови, за яких можна говорити, що певна норма є звичаєвим правилом поведінки: 1) коли має місце довга і стабільна практика держав у тій чи іншій сфері, в рамках якої вони діють однаково; 2) коли така поведінка супроводжується запевненням держав, що такі правила поведінки є юридично обов’язковими (“opinio juris”).
Міжнародний судовий розгляд знає випадки, коли джерелом міжнародно-правових зобов’язань були односторонні акти держави – різного роду декларації, заяви вищих посадових осіб, ноти (форма не має особливого значення). У таких актах держава визначає лінію поведінки у конкретних міжнародних правовідносинах, приймаючи на себе відповідні міжнародно-правові зобов’язання. Для набуття такими актами юридично обов’язкового характеру не вимагається ані особливої процедури прийняття, ані будь-якої згоди з їхнім змістом чи реакції з боку інших держав. Безумовний характер зобов’язань базується на добровільності їх прийняття. Відповідно, зацікавлена держава має право вимагати дотримання таких зобов’язань. Разом із тим держава вільна у своєму виборі переглянути власну позицію, тобто відмовитися від раніше прийнятих таким чином зобов’язань.
Постанови міжнародних судових органів не містять зобов’язання загального характеру, адже стосуються лише сторін спору та підлягають одноразовому виконанню. Як відомо, при зверненні до міжнародних судових органів сторони приймають на себе зобов’язання погодитися із позицією судового органу та виконати прийняте по справі рішення. Спори можуть стосуватися тлумачення договору, будь-якого питання міжнародного права, наявності факту, є порушенням міжнародно-правового зобов’язання, характеру та розмірів відшкодування за порушення міжнародно-правових зобов’язань. Таким чином, судовий орган встановлює індивідуальні правила поведінки для державі зобов’язання щодо яких є самостійною підставою міжнародно-правової відповідальності. Звичайно, підставою для неї можуть бути лише правомірні рішення судових органів – винесені відповідно до Статуту Міжнародного суду ООН чи до положень угоди-компромісу між сторонами про встановлення тимчасового арбітражного судового органу та із дотриманням загальновизнаних норм і принципів міжнародного права.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)