Міжнародне приватне право – Фединяк Г. С. – 8. Норми з питань спадкування, що містяться у міжнародних договорах про надання правової допомоги у цивільних справах за участю України
Серед міжнародних договорів, норми яких стосуються спадкових відносин, слід звернути увагу на договори про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах. Норми цих договорів встановлюють принцип рівності громадян договірних держав з питань спадкування. Договори містять колізійні норми з питань спадкування рухомого й нерухомого майна, заповідального розпорядження, зокрема його форми, провадження у справах про спадкування. Регулюється можливість переходу майна до договірної держави та умови спадкування. У зазначених міжнародних договорах передбачено компетенцію дипломатичних представництв та консульських установ у справах про спадкування, а також компетенцію державних установ по охороні спадкового майна чи управління ним.
Принцип рівності проголошений майже в усіх міжнародних договорах про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах за участю України. Відповідно до нього громадяни однієї договірної держави прирівнюються в правах до громадян іншої договірної держави” якщо вони проживають на території цих держав. Рівність прав стосується, наприклад, складання або скасування заповіту, предметом якого є майно, що знаходиться на території іншої держави, їх здійснення, здатності набуття спадкового майна. Спадкові майно та права переходять до цих осіб за умов, встановлених для громадян договірної держави, котрі проживають на її території. Це, наприклад, норми договорів про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах за участю України й Литви (ст. 34); Естонії (ч. З ст. 34), Грузії (ч. З ст. 34), Фінляндії (ст. 24), Румунії (ст. 36), Монголії (ст. 35), Куби (ст. 30), Корейської НДР (ст. 35).
У деяких міжнародних двосторонніх договорах принцип рівності прав сформульований таким чином: громадяни однієї договірної держави можуть набувати на території іншої договірної держави право на майно та інші права, одержувати спадщину за законом або розпорядженням у випадку смерті на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що й громадяни іншої договірної держави. Громадяни однієї договірної держави можуть робити розпорядження на випадок смерті стосовно майна, яке знаходиться на території іншої договірної держави ст. 36 відповідного Договору за участю Молдови, ст. 36 – Польщі, ст. 36 – Югославії). Принцип рівності громадян договірних держав передбачений також ст. 44 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р.
Майже усі міжнародні двосторонні договори про правову допомогу у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах мають колізійні норми, що вказують на право, за яким здійснюватиметься спадкування. Проте, оскільки в усіх договорах, де вирішується це питання, розрізняється рухоме й нерухоме майно, то відбулося “розщеплення” колізійної прив’язки. Воно отримало назву “дуалістичного принципу”.
У міжнародних договорах про надання правової допомоги до правових відносин по спадкуванню рухомого майна застосовують або колізійну прив’язку до законодавства тієї держави, громадянином якої був заповідач в момент смерті (ч. 1 ст. 37 – Договору з Молдовою, ч. 1 ст. 37 – з Польщею, ч. 1 ст. 37 – з Югославією, ч. 1 ст. 37 – з Румунією, ч. 1 ст. 36 – з Монголією, ч. 1 ст. 36 – з Корейською НДР та інші), або принцип останнього постійного місця проживання спадкодавця (наприклад, ч. 1 ст. 34 – Договору з Естонією, ч. 1 ст. 35 – з Литвою; ч. 1 ст. 34 – з Грузією, ч. 1 ст. 31 – з Кубою, ч. 1 ст. 45 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р.).
Право спадкування нерухомого майна в усіх міжнародних двосторонніх договорах про надання правової допомоги визначається за законодавством держави – місця його знаходження (наприклад, п. 2 ст. 32 – Договору з Болгарією, п. 2 ст. 36 – з Корейською НДР, п. 2 ст. 37 – з Румунією, п. 2 ст. 34 – з Грузією, п. 2 ст. 35 – з Литвою, п. 2 ст. 45 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р.).
Позитивно характеризує міжнародні двосторонні договори передбачений у деяких з них колізійний принцип – місце знаходження спадкового майна, який застосовується до визначення складу спадщини (з огляду на рухоме чи нерухоме майно) (наприклад, ч. З ст. 37 – Договору з Молдовою, ч. З ст. 37 – з Польщею, ч. З ст. 35 – з В’єтнамом).
Норми міжнародних договорів часто вирішують колізійні питання, які виникають у разі визначення юридичної долі виморочного або безхазяйного майна. З вирішенням цих питань пов’язане визнання прав держави на виморочне майно, яке залишилося за кордоном після смерті громадянина цієї держави. Якщо колізійна норма відсилає до матеріального права певної держави і внаслідок цього майно залишається без спадкоємців, то виникає питання про те, чи слід вважати державу спадкоємницею, чи, можливо, майно переходить до неї як безхазяйне. У міжнародних договорах про правову допомогу у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах передбачено, що рухоме майно переходить у власність тієї договірної держави, громадянином якої був спадкодавець в момент смерті. Нерухоме майно переходить у власність тієї договірної держави, на території якої воно знаходиться (ст. 38 Договору з Польщею, ст. 35 – з Естонією, ст. 38 – з Молдовою, ст. 36 – з Литвою, ст. 46 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р. та інші).
Формулювання, якими виражають перехід майна, може бути різним. Наприклад: “виморочне майно переходить в користь держави” (ст. 37 Договору з Корейською НДР, ст. 38 – з Румунією, ст. 33 – з Болгарією, ст. 37 – з Монголією та інші). Формулювання: “майно/спадщина переходить у власність держави” використано у ст. 38 Договору з Польщею, ст. 38 – з Молдовою, ст. 36 – з Литвою, ст. 35-з Естонією, ст. 35 – з Грузією, ст. 46 – Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р.
Деякі міжнародні договори можуть передбачати умови, за яких виморочне майно переходить у користь держави. Ними є відсутність спадкоємців, або відмова всіх спадкоємців від спадку чи втрата ними здатності спадкувати (ст. 38 Договору з Угорщиною). Проте таких норм не передбачають міжнародні договори з Естонією, з Польщею та деякі інші. З приводу встановлення умов, за яких здійснюється перехід спадщини у користь чи у власність держави, колізійні норми можуть відсилати до законодавства тієї договірної сторони, яка визначає застосування законодавства у разі спадкування рухомого й нерухомого майна. Тобто до закону держави місця громадянства заповідача в момент смерті чи місця його останнього постійного проживання (щодо рухомого майна) та закону місця знаходження майна (щодо нерухомого). Мова йде, наприклад, про статті 38, 37 Договору з Польщею. Проте, як зазначалося у Мінській конвенції 1993 р., право спадкування рухомого майна визначається законодавством держави – місця останнього постійного проживання спадкодавця. Якщо за законодавством договірної держави, яке підлягає застосуванню, спадкоємницею є держава, то рухоме майно переходить договірній державі, громадянином якої був спадкодавець на момент смерті (статті 45, 46). Право спадкування нерухомого майна за Мінською конвенцією про правову допомогу 1993 р. в усіх випадках визначається за законом його місцезнаходження (статті 45,46).
Часто у міжнародних договорах з надання правової допомоги колізійні норми стосуються питань спадкування за заповітом. Передбачається, наприклад, що здатність до складання або відміни заповіту, а також правові наслідки недоліків волевиявлення слід визначати за законодавством тієї держави, громадянином якої був заповідач у момент складення чи відміни заповіту (ч. 1 ст. 39 Договору з Польщею, ч. І ст. 34 – з Болгарією).
Форма заповіту та акта його скасування також визначається законом держави, громадянство якої особа мала на момент складення та скасування заповіту. Водночас може зазначатися про достатність дотримання законодавства тієї договірної держави, на території якої був складений чи скасований заповіт (ч. 2 ст. 39 Договору з Польщею, ст. 36 – з Естонією, ст. 37 – з Литвою, ст. 36 – з Грузією).
До заповідальної дієздатності та дієздатності скасовувати заповіт, а також до форми заповіту та форми акта його скасування може застосовуватися й інша колізійна прив’язка: законодавство держави – місця проживання заповідача в момент складення акта. Водночас заповіт чи його відміна не можуть бути визнані недійсними внаслідок недотримання форми, якщо остання задовольняє вимоги права місця його складення (ст. 47 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р.).
Іноді в міжнародних договорах вказують колізійні прив’язки, що допомагають визначити допустимі види заповітів (мова йде не про колізійні прив’язки, застосовувані до форми заповіту). Наприклад, згідно зі ст. 38 Договору з Корейською НДР до відносин по спадкуванню за заповітом слід застосовувати принцип громадянства заповідача. Цим же принципом треба керуватися й у разі визначення допустимих видів заповітів.
У міжнародних договорах містяться колізійні та матеріально-правові норми стосовно відкриття та оголошення заповіту. Відповідно до ст. 40 Договору з Польщею з питань відкриття та оголошення заповіту компетентним визнається орган тієї договірної держави, на території якої знаходиться заповіт. Засвідчена копія заповіту, а також копія протоколу його відкриття й оголошення пересилаються відповідному органу, до компетенції якого належить ведення спадкової справи. У ст. 38 Договору з Болгарією передбачено, що на вимогу, по можливості, пересилаються також оригінали заповіту та протоколу.
Міжнародні договори можуть вказувати на компетенцію органів у справах про спадкування. Як правило, колізійні прив’язки, які застосовуються до правових відносин у сфері успадкування рухомого майна (тобто закон громадянства чи закон останнього постійного місця проживання), використовуються й до визначення компетентних органів у справах про спадкування як основні. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 41 Договору з Польщею спадкові справи щодо рухомого майна належать до компетенції органів тієї договірної держави, громадянином якої був заповідач в момент смерті. А згідно з ч. 1 ст. 37 Договору з Грузією провадження у справах про успадкування рухомого майна провадять установи договірної держави, на території якої спадкодавець мав останнє постійне місце проживання.
Як правило, окрема колізійна прив’язка існує стосовно усього рухомого майна, залишеного після смерті громадянина однієї договірної держави на території іншої договірної держави. Це прив’язка до закону місцезнаходження майна. При цьому необхідною є заява спадкоємця та згода з нею всіх відомих спадкоємців (ч. З ст. 41 Договору з Польщею, ч. 2 ст. 37 – з Грузією).
Безумовно, компетентність органів щодо спадкових справ про нерухоме майно визначається місцем його знаходження (п. 2 ст. 41 Договору з Польщею, п. З ст. 37 – з Грузією та інші).
Норми деяких міжнародних договорів регулюють заходи щодо охорони спадщини, зокрема, компетенцію дипломатичного представництва чи консульської установи в справах про спадкування. Позитивно характеризують міжнародні договори про надання правової допомоги норми, які уповноважують установи договірних держав вживати, керуючись законодавством своєї держави, заходи, необхідні для збереження та охорони спадкового майна, залишеного на ЇЇ території громадянином іншої договірної держави (п. 1 ст. 39 Договору з Литвою, п. 1 ст. 45 – з Чехією).
Норми міжнародних договорів можуть зобов’язувати органи, які відповідають за вжиття заходів по охороні спадщини після смерті громадянина іншої договірної держави, негайно повідомляти консула цієї договірної держави про смерть спадкодавця й про осіб, які заявили свої права на спадщину, про відомі їм обставини, що стосуються осіб, які мають право на спадщину, про їх місцеперебування, про наявність заповіту, розмір і вартість спадщини, а також про заходи, вжиті до охорони спадщини (п. 2 ст. 39 Договору з Литвою, п. 2 ст. 38 – з Естонією). У Договорі, укладеному з Іраком, передбачено, що відповідні органи, крім вказаного, направляють схоже повідомлення й у випадку, якщо померлий залишив майно на території третьої держави (ст. 38).
На пропозицію дипломатичного представництва чи консульської установи заходи, вжиті відповідно до норм цього міжнародного договору, можуть бути змінені, відмінені чи відкладені (п. 2 ст. 45 Договору з Чехословаччиною). У деяких міжнародних договорах зазначають, що на вимогу дипломатичного представництва або консульської установи їм передаються спадкове рухоме майно та документи померлого (ч. З ст. 39 Договору з Литвою, ч. З ст. 38 – з Естонією).
Дипломатичне представництво або консульська установа однієї держави мають право представляти інтереси громадян цієї договірної держави у питаннях спадкування перед органами іншої договірної держави без особливого доручення, якщо ці громадяни через відсутність або з інших поважних причин не можуть своєчасно захищати свої права та інтереси І не призначили уповноваженого (п. 4 ст. 38 Договору з Естонією, п. 1 ст. 40 – з Литвою).
Якщо громадянин однієї договірної держави помер під час поїздки по території другої з них, де він не мав постійного місця проживання, тоді речі, що знаходилися при ньому, за описом передаються дипломатичному представництву або консульській установі договірної держави, громадянином якої був померлий (п. 5 ст. 38 Договору з Естонією, п. 2 ст. 40 – з Литвою, ст. 39 – з Іраком).
У багатьох міжнародних договорах передбачаються норми про передання (видачу) спадщини. Передання спадку відбувається тільки після закінчення спадкового провадження. Якщо рухоме спадкове майно або грошова сума, виручена від продажу рухомого чи нерухомого спадкового майна, підлягає після закінчення спадкового провадження передачі спадкоємцям, місце проживання або місце перебування яких знаходиться на території другої договірної держави, тоді спадкове майно чи виручена грошова сума передаються дипломатичному представництву або консульській установі цієї договірної держави (ч, 1 ст. 39 Договору з Естонією, п. 1 ст. 41 – з Литвою). Компетентна у справах про спадкування установа дає розпорядження про видачу спадкового майна дипломатичному представництву або консульській установі.
Норми міжнародних договорів встановлюють умови, за яких майно може бути передане спадкоємцям. Ними є, сплата чи забезпечення усіх вимог кредиторів спадкодавця, заявлених у строки, встановлені законодавством договірної держави місця знаходження спадкового майна; сплата чи забезпечення всіх пов’язаних із спадкуванням зборів; надання, у разі необхідності, компетентними установами дозволу на вивіз спадкового майна (п. З ст. 39 Договору з Естонією, п. З ст. 41-з Литвою), чи переказ грошових сум, виручених від продажу спадкового майна (п. 2 ст. 37 Договору з Кубою). їх переказ здійснюється відповідно до законодавства чинного на території договірних держав (п. 4 ст. 39 Договору з Естонією, п. 4 ст. 41-з Литвою). У деяких міжнародних договорах, як наприклад, за участю Тунісу, Фінляндії, норм про передання (видачу) спадщини взагалі не передбачено.
Оскільки у питаннях спадкування істотне значення мають строки, то позитивним є передбачення у міжнародних договорах про надання правової допомоги норм про них. Наприклад, у ч. 4 ст. 36 Договору з Кубою вказано, що строк для прийняття спадку, передбачений законодавством договірної держави, вираховується з дня повідомлення дипломатичного представництва чи консульської установи про смерть спадкодавця. Проте такі норми у міжнародних угодах трапляються не часто.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)