Міжнародне приватне право – Фединяк Г. С. – 3. Спадкування за заповітом (національні матеріально-правові норми)
Норми, які регулюють відносини по спадкуванню, у державах “сім’ї континентального права” містять, як правило, цивільні кодекси. В Україні спадкові правовідносини регулюють норми Книги шостої Цивільного кодексу за назвою “Спадкове право”. Тут велика кількість норм пропонує врегулювати питання, пов’язані з загальними положеннями про спадкування (види спадкування, склад спадщини, відкриття спадщини тощо), спадкування за заповітом та за законом, здійснення права на спадкування, виконання заповіту, оформлення права на спадщину та спадковий договір. Загалом сьогодні значно оновлене спадкове право України.
У Франції книга III Цивільного кодексу “Про різні способи, якими набувається власність” має ст. 711, відповідно до якої власність на майно набувається внаслідок спадкування, дарування між живими, за заповітом і внаслідок зобов’язань. Титул І цієї книги, який називається “Про спадкування”, містить норми про відкриття спадщини й перехід спадку до спадкоємців, про умови, необхідні для здійснення спадкування та порядок спадкування, про права держави, про прийняття спадку та відмову від нього, поділ майна та його повернення. Титул П: “Про дарування між живими та про заповіти” має норми, що застосовуються як для спадкування за заповітом, так і для дарування за життя особи.
Книга п’ята німецького Цивільного уложення 1896 р. регулює порядок спадкування, прийняття спадку та відмову від нього, відповідальність спадкоємця за спадковими боргами. Тут же встановлено коло спадкоємців та врегульовано їх відносини з кредиторами спадкодавця. Регламентуються питання, пов’язані з заповітом, договором спадкування, обов’язковою часткою майна в разі відкриття спадщини, підстави позбавлення осіб права на спадок, відмови від спадку, його купівля. Відносини по спадкуванню у Німеччині регулюють й інші акти, наприклад Закон про упорядкування заповітів і договорів про спадщину, введений у дію з 1 липня 1938 р., постанова “Про застосування § 23 Закону про упорядкування заповітів і договорів про спадщину” від 12 грудня 1946 р.
Цивільний кодекс Швейцарії в книзі Ш за назвою “Про спадки” має досить загальні норми з питань спадкування. Водночас компетенцією щодо регулювання багатьох питань, зокрема пов’язаних зі складанням заповіту, Кодекс наділяє кантони.
У державах “сім’ї загального права” основними джерелами регулювання спадкових відносин є судовий прецедент та закон. Зокрема, в Англії це Закон про заповіти 1837 р., Закон про адміністрування спадків 1925 р., Закон про спадок осіб, що не залишили заповіту 1952 р., згадуваний Закон про спадкування (про забезпечення сім’ї та утриманців) 1975 р.
У США відносини по спадкуванню регулює законодавство штатів. Тільки у Луїзіані діє французький Цивільний кодекс. Тому в цьому штаті існує французька система спадкового права.
Сьогодні у США розроблено Єдиний закон про спадкування (Uniform Probate Code), що вже прийнятий у деяких штатах, наприклад Алясці, Айдахо.
3. Спадкування за заповітом (національні матеріально-правові норми)
Заповіт (testament, will) – цс волевиявлення спадкодавця, спрямоване на визначення юридичної долі його майна після смерті, виражене у встановленій законом формі. Як правило, заповіт є одностороннім та відкличним. Таким він є за законодавством більшості держав, у тому числі й України. Право деяких держав допускає складення спільних заповітів, у яких відображена воля двох чи більше осіб (Україна, Німеччина, Англія, США). Англо-американському праву відомі взаємні заповіти, тобто заповіти кількох осіб, складених взаємно одна одній. Стаття 968 Цивільного кодексу Франції забороняє і спільні, і взаємні заповіти. Спільні заповіти заборонено також в Іспанії. Тому, якщо такий документ складено громадянином Іспанії за кордоном, навіть якщо спільний заповіт дозволено в іноземній державі,- місці його вчинення,- в Іспанії він вважається недійсним (ст. 783 Цивільного кодексу Іспанії 1889 p.). Швейцарське законодавство не має норм щодо зазначених заповітів, однак судова практика визнає їх недійсними. Негативне ставлення до таких актів пояснюється прагненням забезпечити принцип відкличності заповітів.
Цивільний кодекс України регулює укладення заповітів подружжям, називаючи їх спільними заповітами. Відповідно до ст. 1243 Цивільного кодексу України подружжя може скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до пережившого подружжя. Якщо помре й переживше подружжя, право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. Допускатиметься відмова від заповіту кожним з подружжя за його життя. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.
Від заповітів слід відрізняти договори про спадкування. Вони укладаються між спадкодавцем та однією чи кількома особами, уповноваженими на отримання певного майна спадкодавця після його смерті. Якщо заповіт вступає в силу з моменту смерті спадкодавця, то договір про спадкування – з моменту його укладення. Заповіт може бути замінений заповідачем, а договір не можна розірвати в односторонньому порядку. Незважаючи на те, що в сучасних правових системах договір про спадкування не є поширений, все ж пов’язані з ним питання детально регулює законодавство Німеччини, Швейцари та деяких інших держав. У Франції такі договори є винятком. Вони укладаються зрідка хіба що між подружжям.
Донедавна цивільному законодавству України договори про спадкування не були відомі. Проте Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. передбачив главу 90 за назвою: “Спадковий договір”. Спадковим пропонується вважати такий договір, відповідно до якого одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. Передбачається, що відчужувачем за спадковим договором може бути подружжя, один з подружжя або інша особа. Набувачем – фізична Чи юридична особа. Окремі норми пропонуються для врегулювання особливостей спадкового договору за участю подружжя (ст. 1306 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р.). Допускається розірвання спадкового договору судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень, а також на вимогу набувача в разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.
Заповіт можна характеризувати, беручи до уваги його форму та зміст. Недотримання законодавчо встановленої форми заповіту зумовлює визнання його недійсним. Законодавство різних держав встановлює декілька основних форм заповіту: публічний акт, таємний (секретний, закритий) і власноручний заповіти.
Заповіт у формі публічного акта вчиняється у встановленій законом процедурі за участю офіційної особи, як правило, нотаріуса. Наприклад, у Франції заповіт у формі публічного акта складається у присутності двох нотаріусів або одного нотаріуса й двох свідків. У Швейцарії – за участю нотаріуса та двох свідків. Відповідно до Цивільного закону Латвії 1937 р. заповіти у формі публічного акта складаються у нотаріуса, у волосному суді або у консула Латвії у присутності заповідача та за участю двох свідків, офіційно депонується у нотаріуса чи іншої особи, уповноваженої законодавством. Переважно він не викликає сумніву в його справжності. Зміст такого акта відповідає дійсній волі заповідача.
Таємний заповіт складає заповідач і в закритому виді, як правило, у присутності свідків, передає на зберігання нотаріусу. Використання цієї форми заповіту сприяє збереженню його таємниці та неможливості легкої втрати документа. Таємні заповіти передбачено статтями 969, 1007 Цивільного кодексу Франції, § 2239 німецького Цивільного уложення. Вчинення таємних заповітів допускає й ч. 2 ст. 505 Цивільного кодексу Швейцарії, а питання, пов’язані з ними, регулюють норми права кантонів. Цивільне законодавство України донедавна не передбачало складення таємних заповітів. Проте нині можливість існування таких заповітів передбачено статтями 1249, 1250 Цивільного кодексу, відповідно до норм якого секретним вважається заповіт, посвідчений нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Заповіт повинен міститися в заклеєному конверті з підписом заповідача на конверті та посвідчувальним написом нотаріуса, скріпленим його печаткою. У присутності заповідача цей конверт поміщається в інший і опечатується. Нотаріус та інші особи, крім заповідача не ознайомлюються під час цієї процедури зі змістом заповіту. Відповідно до Цивільного кодексу Російської Федерації такий вид заповітів іменується закритим заповітом.
Законодавство однієї держави може допускати існування декількох форм заповітів. Наприклад, усі перелічені форми заповітів передбачає законодавство Франції. Проте залишає заповідачу свободи вибору Закон Англії 1837 р., який передбачає тільки одну форму заповіту. Відповідно до ст. 9 Закону заповіт складається у письмовій формі, підписується заповідачем чи іншою особою за його вказівкою, засвідчується не менш ніж двома свідками у його присутності.
Власноручний заповіт є найпоширенішою формою заповіту. Ним вважається документ, текст якого складає, підписує та датує заповідач. Машинописний текст не є власноручним заповітом. Найпростіший у складанні й такий, що дає змогу зберегти таємницю волі заповідача, власноручний заповіт має деякі недоліки. Наприклад, його легко втратити або він може бути складений під впливом інших осіб на волю заповідача. Власноручна форма заповіту передбачена, наприклад, законодавством Російської Федерації. Так, згідно зі ст. 1124 Цивільного кодексу Російської Федерації (Частина З Кодексу від 26 листопада 2011 р.) заповіт складається у письмовій формі й нотаріально посвідчується. Якщо заповідач внаслідок хвороби чи з інших причин не може підписати заповіт, його підписує інша особа, уповноважена законом.
На відміну від власноручних заповітів, передбачених законодавством держав “сім’ї континентального права”, англійське законодавство, як вказувалося, не вимагає виконання заповіту рукою самого заповідача. Заповіт може бути написано іншою особою, виконаний машинописним способом або у вигляді криптограми. Допускається поєднання рукописного та машинописного текстів.
Англійська форма заповіту в загальних рисах сприйнята у США, за винятком штату Луїзіани, у якому, як зазначалося, діє французьке право. У решті штатів окремі розбіжності норм щодо форми заповіту не є принциповими. Хоча не можна стверджувати й про їх уніфікованість. Так, законодавство штатів Массачусетс, Мен та деяких інших передбачає засвідчення заповіту трьома свідками. В інших, як то Арізона, Арканзас, Каліфорнія, немає єдиної форми заповіту.
Відповідно до Закону Канади “Про реформування спадкового права” 1994 р. заповіт повинен бути складений тільки у письмовій формі (ст. 4) і підписаний спадкодавцем. Інша особа підписати заповіт не може ні за яких умов. На дійсність заповіту місце розміщення підпису не впливає.
Цивільний закон Латвії 1937 р. передбачає складання приватних заповітів. Ці акти вчиняються, як правило, письмово та в присутності хоч би двох довірених свідків.
За-виняткових обставин, передбачених законодавством держав, допускається спрощений порядок вчинення заповітів. До таких обставин належать епідемія (§ 2250 Цивільного уложення Німеччини), перебування особи, яка складає заповіт, на дійсній військовій службі, складання заповіту моряком, який перебуває у плаванні (ст. 11 англійського Закону 1837 р.). У першому випадку заповіт може бути вчинено в усній формі у присутності трьох свідків. У другому – також в усній та в присутності свідків, або у письмовій, але без його підписання чи засвідчення свідками. Вчинення привілейованих заповітів передбачено й Цивільним законом Латвії 1937 р. у разі, якщо заповідач через надзвичайні обставини не мас можливості скласти письмовий приватний чи публічний заповіт. У такому разі спадкодавець висловлює свою останню волю усно. Вона виголошується у присутності свідків. Якщо надзвичайні обставини припиняють свою дію і у спадкодавця є можливість скласти письмовий заповіт, тоді усний заповіт втрачає силу протягом трьох місяців після припинення зазначених обставин.
Якщо за загальним правилом, що міститься у законодавстві Латвії, свідки, які запрошуються у разі вчинення заповіту, повинні володіти певними якостями, наприклад бути повнолітніми, вміти читати й писати, то коли йдеться про привілейований заповіт, вимога стосовно їх писемності відсутня. Водночас письмовий заповіт, вчинений без свідків, має юридичне значення, якщо його складено: 1) особою за таких обставин, які не дозволяють запросити свідків; 2) особою, яка перебуває на військовій службі у воєнний час; 3) одним з батьків на користь дітей; 4) одним з подружжя на користь іншого.
Серед питань спадкування за заповітом важливе практичне значення має питання здатності осіб складати заповідальне розпорядження. Ця здатність залежить від досягнення особою певного віку й можливості усвідомлення значення своїх дій та їх наслідків. Правова оцінка дієздатності особи стосовно вчинення заповіту, як правило, дається після відкриття спадщини.
В Україні, Франції, Швейцарії, Англії, більшості штатів США здатність до складання заповітів у повному обсязі виникає з досягненням повноліття, тобто 18 років. Законодавство багатьох держав не передбачає можливості укладення заповітів неповнолітніми особами. Проте є й альтернатива. Наприклад, § 2229 Цивільного уложення Німеччини допускає складення заповіту неповнолітньою особою, яка досягла 16 років. У цьому разі згоди законного представника на такі дії неповнолітнього не вимагається. Відповідно до ст. 904 Цивільного кодексу Франції неповнолітня особа, яка досягла 16 років, може складати заповіт стосовно половини належного їй майна, а за відсутності родичів до шостого ступеня родинності – нарівні з повнолітньою особою.
У деяких штатах США здатність до вчинення заповіту виникає у особи в більш ранньому віці. Наприклад, у штаті Джорджія – з 14 років. З такого ж віку здатними до складання заповіту за правом Англії є військовослужбовці та моряки, які перебувають у плаванні.
Відповідно до статей 6-8 Закону Канади “Про реформування спадкового права” неповнолітня особа може скласти заповіт, якщо вона уклала шлюб чи вступила на військову службу. У разі наміру укласти шлюб, у заповіті вказується особа, з якою шлюб укладатиметься.
За змістом заповіт переважно є розпорядженням майнового характеру. Проте у ньому може визнаватися позашлюбна дитина, призначатися опікун неповнолітньої особи чи виконавець заповіту. Об’єктом заповідального розпорядження є майно, яке належало померлому. Звичайно кожна держава у своєму законодавстві прагне окреслити коло питань, які становитимуть зміст заповіту. У Цивільному кодексі України 2003 р. передбачено, що заповідач може розпоряджатися належним йому майном, охоплювати права й обов’язки, належні йому на момент укладення заповіту та які можуть виникнути у майбутньому. Якщо розподілено лише права, то до визначених у заповіті спадкоємців переходить і частина обов’язків заповідача, що є пропорційною до одержуваних ними прав (частини 1,3 ст. 1236).
Заповіт повинен містити чітку вказівку про спадкоємців. їх поділяють на: 1) правонаступників, до яких переходять права й обов’язки спадкодавця (універсальні правонаступники) та 2) відказоодержувачів (легатаріїв), які мають право вимагати від спадкоємця виконання певного зобов’язання на користь однієї чи кількох осіб (сингулярні правонаступники). У другому випадку мова йде про заповідальний відказ. Наприклад, відповідно до ст. 1237 Цивільного кодексу України 2003 р. заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом. Спадкоємець, на якого покладено заповідачем виконання заповідального відказу, зобов’язаний виконати його лише у межах реальної вартості спадкового майна, що перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно (ч. З ст. 1238 Цивільного кодексу України).
Законодавство різних держав надає учасникам вказаних правовідносин неоднакове коло прав та покладає на них неоднакове коло обов’язків, розрізняючи при цьому декілька видів легатаріїв і відповідно легатів. Наприклад, ст. 1002 Цивільного кодексу Франції розрізняє універсальних легатаріїв, легатаріїв за універсальним титулом і сингулярних легатаріїв. Універсальний легат – це заповідальне розпорядження, яке передбачає перехід усієї сукупності прав і обов’язків заповідача до однієї чи кількох осіб. Відповідно до легата за універсальним титулом здійснюється перехід тільки певної частини спадкового майна. В обидвох випадках відказоодержувачі відповідають по боргах спадкодавця. Що ж до сингулярних легатів, то їх предметом є тільки майнові права.
У Великобританії легатарії за своєю компетенцією майже не відрізняються від спадкоємців. Спадкоємці не мають якихось особливих обов’язків, крім передбачених заповітом. Єдиний порядок спадкування діє й у США.
Закон ПАР “Про порядок складання заповіту” 1987 р. передбачає не тільки виконання спадкоємцями волі спадкодавця, але й зобов’язання надати звіт про прибутки, отримані від використання нерухомості у своїх цілях. Водночас для легатаріїв цього обов’язку не передбачено.
Правові системи різних держав часто допускають укладення заповітів під умовами. Цивільний кодекс України допускає укладення таких заповітів.
Класичним у цьому аспекті є випадок з практики Ін’юрколегії СРСР. Англійська громадянка склала в Англії заповіт, у якому заповіла майно своїй сестрі – радянській громадянці, з місцем проживання у м. Москві. У заповіті містилася умова приїзду спадкоємниці до Лондона не пізніше, ніж через десять років після смерті заповідачки. Виникли запитання: як слід розуміти умову про приїзд до Лондона? Чи зобов’язана радянська громадянка для отримання спадку приїхати до Англії на постійне місце проживання, як стверджували англійські юристи, чи тільки на нетривалий час для отримання спадкового майна? Суд, розглядаючи справу, вирішив, що у заповіті йшлося про приїзд спадкоємниці до Англії тільки для отримання майна, а не для проживання у цій країні.
Законодавство майже усіх держав допускає складення заповіту на користь будь-якої особи. Проте, як зазначалося, принцип свободи заповіту може бути обмежений на користь членів сім’ї. Наприклад, законодавство Франції встановлює так звану вільну частку. В її межах спадкодавець вправі вільно розпоряджатися своїм майном, складаючи заповіт або вчиняючи прижиттєве дарування. Вільна частка може становити від А до А від усього спадкового майна залежно від наявності висхідних родичів та дітей. Інша частина майна називається “резервом”. Вона призначена для найближчих родичів спадкодавця по прямій висхідній та низхідній лініях (ст. 914 Цивільного кодексу Франції). За законодавством Франції спадкове майно переходить безпосередньо до спадкоємців. Однак володіти ним можуть тільки ті особи, які володіють так званою сезиною. Інші вважаються введеними у володіння. Термін “сезина” (saisine) означає дозвіл поводити себе як володілець спадку і негайно вступати у володіння спадковим майном, управляти ним та вилучати з цього доходи1.
Подібним чином вирішується питання складення заповіту на користь будь-якої особи у Швейцарії. Відмінність полягає тільки у способі обчислення “часток резерву” майна та кола його спадкоємців (ст. 471 Цивільного кодексу Швейцарії).
Законодавство Німеччини також гарантує захист інтересів членів сім’ї, не забезпечених заповітом. Відповідно до § 2330 Цивільного уложення Німеччини розмір обов’язкової для них частки складає половину майна від того, що належало б їм за законом. Право на обов’язкову частку реалізується шляхом пред’явлення до спадкоємців вимоги про виплату ними грошового еквіваленту частки. У цьому полягає різниця права на обов’язкову частку від права на “резерв”, передбаченого законодавством Франції.
В Англії принцип свободи заповіту виражено послідовніше. Законодавству та судовій практиці не відомі поняття: “резерв” та “обов’язкова частка”. Закон про спадкування (про забезпечення сім’ї) 1938 р. вперше передбачив засоби захисту інтересів сім’ї спадкодавця. Він унеможливив ті ситуації, коли заповідач міг повністю позбавити сім’ю спадку. Цей закон надав пережившому подружжю, неповнолітнім та непрацездатним дітям право просити суд про призначення їм “розумного” утримання зі спадкового майна, якщо такс утримання не забезпечив заповіт. Законом про спадкування (про забезпечення сім’ї та утриманців) 1975 р. таке право було поширено й на інших осіб, наприклад на утриманців та осіб, кровно не пов’язаних зі спадкодавцем. Суд отримав також ширші повноваження щодо визначення розміру й способу обчислення призначуваного “розумного” утримання.
У США свобода заповіту обмежується, як правило, в інтересах пережившого подружжя. Законодавство багатьох штатів (Канзас, Нью-Йорк, інші) надає можливість пережившому подружжю (за його вибором) спадкувати за заповітом або за законом.
Обмеження свободи заповіту здійснюється й нормами Цивільного кодексу України. У Цивільному кодексі України 2003 р. серед осіб, яким надається право на обов’язкову частку у спадщині, передбачено малолітніх, неповнолітніх, повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця, непрацездатного пережившого подружжя та непрацездатних батьків. Ці особи спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка). Передбачено, що будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку в спадщині, є дійсними лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов’язкову частку (ч. З ст. 1241).
Законодавство держав допускає відкликання заповіту. Воно може здійснюватися в будь-який момент, а також повністю або частково. Відкликають заповіт, складаючи новий, що відміняє попередній чи суперечить йому, знищуючи заповіт, вилучаючи офіційно депонований тощо. Відкликання заповіту (його скасування та зміна) передбачено, наприклад, законодавством України (ст. 1254 Цивільного кодексу).
Взаємні заповіти, які допускає, наприклад, англо-американське право, також можуть бути відкликані односторонньо. Якщо внаслідок цього акта порушено інтереси іншої сторони, вони можуть захищатися засобами “права справедливості”.
Заповіт, складений на користь подружжя, відміняється у разі розірвання шлюбу. До того ж законодавство Англії та США передбачає відміну заповіту в разі укладення заповідачем нового шлюбу.
Заповіт втрачає силу, якщо особа, на користь якої зроблено розпорядження, помирає раніше заповідача; якщо об’єкт заповідального розпорядження втрачений за життя спадкодавця; якщо єдиний спадкоємець чи легатарій відмовився прийняти майно (країни континентальної Європи).
Законодавство держав часто передбачає умови визнання заповіту недійсним. Такими визнаються заповіти, складені особами в стані душевної хвороби чи недоумства, під впливом насильства, погрози, обману, помилки. Наприклад, відповідно до ч. 4 § 2229 німецького Цивільного уложення особа не може складати заповіт, якщо вона страждає на психічний розлад, недоумство чи розлад свідомості й з цієї причини не в стані усвідомлювати зміст свого волевиявлення та діяти відповідно до нього. Недійсним визнаються заповіти й у разі недотримання їх форми чи невизначення їх змісту.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)