Міжнародне приватне право – Фединяк Г. С. – 1. Загальна характеристика спадкового права держав
1. Загальна характеристика спадкового права держав
Спадкове право, як інститут цивільного права, охоплює норми, що регулюють відносини, пов’язані з переходом прав і обов’язків від померлої особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). У юридичній літературі справедливо проводиться поділ правовідносин у сфері спадкування на такі, що: 1) пов’язані з набуттям спадкових прав; 2) виникають в момент здійснення спадкових прав; 3) зумовлені процесом управління спадковим майном1. Саме ці правовідносини стануть предметом розгляду з точки зору матеріально-правових та колізійних норм у цьому розділі.
Спадкування є одним із важливих способів набуття права власності у всіх державах. У багатьох з них поєднуються два найважливіші принципи спадкового права: свобода заповіту та охорона інтересів сім “і. Перший випливає з принципу свободи договору. Проте він обмежується на користь сім’ї спадкодавця, за якою резервується частка спадкового майна. Будучи завжди консервативним, сьогодні спадкове право характеризується новими тенденціями, а саме: розширенням прав пережившого подружжя, усиновлених і позашлюбних дітей, участю держави у розподілі спадкового майна з допомогою системи оподаткування, обмеженням кола осіб, які спадкують за законом. Остання тенденція розширює можливості держави у набутті виморочного (безхазяйного) майна.
Тенденцію розширення прав пережившого подружжя можна спостерігати, порівнюючи законодавство Франції. Якщо традиційно переживше подружжя закликалося до спадкування тільки за відсутності кровних родичів (у тому числі й родичів по бічній лінії до 12 ступеня), то Закони від 26 березня 1957 р. та 3 січня 1972 р. надали пережившому подружжю широкі можливості для отримання спадку. Водночас слушно зауважити, що сьогодні переживше подружжя в більшості випадків отримує не право власності на частку в спадковому майні, а тільки узуфрукт.
Законодавство Англії хоч і надавало переваги у разі спадкування пережившому подружжю перед іншими спадкоємцями, все ж Законом про спадкування (про забезпечення сім’ї та утриманців) 1975 р. було розширено його можливості на “розумне утримання” із спадкового майна. Цим же законом було розширено й права позашлюбних дітей спадкодавця.
Серед важливих законів, якими вносилися зміни до норм, що регулювали питання спадкування, були, наприклад, у Франції – закон від 31 грудня 1976 р., який передбачив новий режим спадкування майна, у ФРН – 28 серпня 1969 р.- передбачив нові правила оформлення заповідальних розпоряджень, а Закон від 14 червня 1976 р. запровадив реформу шлюбно-сімейного права, яка вплинула на права спадкоємців. Зокрема, визначалося коло спадкоємців, які мають обов’язкову частку в спадщині.
Інша тенденція – розширення прав усиновлених та позашлюбних дітей – підтверджується відповідними нормами Закону Франції від 11 липня 1966 р., ФРН – 2 липня 1977 р.; Швейцарії – 30 червня 1972 р., Англії – 1958 р., законами окремих штатів США. Позашлюбні діти, спадкові права яких на початку XX ст. повністю заперечувалися, з середини XX ст. майже в усіх правових системах отримують рівні права із закононародженими дітьми. їхні батьки можуть спадкувати після них (Закон Франції від 3 січня 1972 р., ФРН – 19 серпня 1969 р., Англії – 1969 р., Швейцарії – 15 вересня 1975 р., закони окремих штатів США). Необхідною умовою такого спадкування є визнання позашлюбної дитини батьком чи встановлення її походження за рішенням суду. Ці зміни у законодавстві європейських держав значною мірою пов’язані з прийняттям Конвенції про усиновлення дітей від 24 квітня 1967 р. та Конвенції про правовий статус позашлюбних дітей від 15 вересня 1975 р.
У зв’язку з тим, що вирішення колізій законодавства, які часто виникають у разі спадкування, може призвести до різних результатів (наприклад, внаслідок прийняття чи неприйняття зворотного відсилання або відсилання до закону третьої держави), доцільно мати хоч би найзагальніше уявлення про спадкове право у різних державах. Наприклад, поняття спадкування у країнах “континентального” та “загального” права тлумачиться по-різному. У державах континентальної Європи спадкуванням вважається універсальне правонаступництво, за яким права та обов’язки померлого переходять безпосередньо до спадкоємців. У країнах “загального права”, зокрема в Англії та США, майно спочатку переходить за правом довірчої власності до так званого “особистого представника” померлого, який передає спадкоємцям тільки ту частку майна, що залишилася після розрахунків з кредиторами.
Найпоширенішими правовими підставами спадкування в усіх правових системах вважаються заповіт і закон. Заповіт має переважаюче значення, а закон – субсидіарне, оскільки він застосовується у разі відсутності юридично дійсного заповіту, або коли заповітом охоплюється тільки частина спадкового майна чи якщо заповітом не охоплено інтереси осіб, які мають обов’язкову частку в спадковому майні. У деяких правових системах допускається укладення спадкового договору.
В Україні спадкоємство здійснюється за законом, заповітом та спадковим договором. Заповіту в Україні надається переважаюче значення. Чинні в Україні норми спадкового права відображають зазначені тенденції спадкового права. Наприклад, ст. 1261 Цивільного кодексу України передбачає, що при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є діти спадкодавця, у т. ч. зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та його батьки.
Згідно зі ст. 1260 Цивільного кодексу України у разі спадкування за законом усиновлений та його нащадки, з одного боку, та усиновлювач і його родичі – з другого прирівнюються до родичів за походженням.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)