Міжнародне право – Тимченко Л. Д. – 6.5. Стадії укладення міжнародних договорів
Укладення міжнародного договору – складний, тривалий процес, який складається із взаємопов’язаних стадій.
У радянській науці міжнародного права була поширена розроблена відомим юристом-міжнародником професором Г. І. Тункіним концепція узгодження воль, що лежить в основі права міжнародних договорів.
Її прихильники вважають, що процес створення норм міжнародного права може бути теоретично розчленований на дві стадії:
1) узгодження волі держав щодо змісту правила поведінки;
2) узгодження волі щодо визнання цього правила як юридично обов’язкового.
Австрійський юрист Ф. Ліст свого часу також писав про те, що міжнародний договір є “згода волі, що відбулася між двома або декількома державами щодо державних верховних прав”1. Цю думку поділяли Ф. Ф. Мартене і Д. Анцилотті. Останній, зокрема, відзначав: “Двосторонній юридичний акт у міжнародному праві є будь-яким узгодженням волі двох або декількох суб’єктів…”.
У філософському словнику наводиться таке визначення поняття “воля”: “Свідома цілеспрямованість людини на виконання тих або інших дій”8. Стосовно міжнародного права державна воля – це свідома цілеспрямованість держави на виконання певних дій. У зв’язку з цим виникає питання, а чи можна погоджувати свідому цілеспрямованість держав або інших суб’єктів міжнародного права? Ні, не можна, оскільки через об’єктивні властивості воля одного суб’єкта не може узгоджуватися, збігатися, зливатися з волею іншого (інших) суб’єктів. Тому погоджуємося з українським юристом-міжнародником професором В. А. Василенком, який пише: “У реальній дійсності процес міжнародного нормо-творення, хоча і здійснюється за допомогою вольових зусиль взаємодіючих держав, є узгодженням не їх волі, а їх позицій”. Воля і позиція держави пов’язані між собою, але не тотожні. Позиція держави – це вироблена нею установка щодо вирішення певних міжнародних проблем, зумовлена її потребами, інтересами і метою. При виробленні своєї позиції держава враховує потреби, інтереси і мету інших суб’єктів міжнародного права. У процесі міжнародного нормотворення держави та інші суб’єкти міжнародного права погоджують саме свої позиції щодо питання, яке становить взаємний інтерес, і досягають якогось компромісу, що і втілюється врешті-решт у тексті міжнародного договору. А воля держави при цьому виявляється в її свідомій цілеспрямованості виробити свою позицію і погодити її з іншими суб’єктами міжнародного права з метою досягнення взаємовигідного результату”.
На практиці першою стадією процесу укладення договору є обмін повноваженнями для двосторонніх договорів і перевірка повноважень особливим комітетом для багатосторонніх договорів. Повноваження – це спеціальний документ, видаваний державним органом, від імені якого укладається договір, уповноваженим на ведення переговорів і підписання договору особам. Відповідно до п. 2 ст. 6 Закону України “Про міжнародні договори України” Президент України, глава Кабінету Міністрів України і міністр закордонних справ України ведуть від імені Української держави переговори і мають право підписувати міжнародні договори, не потребуючи повноважень, тобто ex officio (згідно з посадою). Інші офіційні особи, які беруть участь у розробці й ухваленні міждержавних договорів, мають повноваження, видані Президентом України; міжурядових договорів – Прем’єр-міністром України; міжвідомчих угод – керівником відповідного відомства і Міністерством закордонних справ України (ст. 6 Закону України “Про міжнародні договори України”).
Уповноважені особи зобов’язані діяти в договірному процесі чітко на підставі повноважень, перевищення яких позбавляє договір юридичного значення (ст. 8 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.).
Зазначені особи, крім повноважень, одержують також від відповідних органів держави інструкції, в яких висловлена позиція держави з предмета переговорів. Уповноважені повинні неухильно дотримуватися в договірному процесі отриманих інструкцій. Проте договір, укладений з порушенням інструкцій, не втрачає юридичного значення, оскільки інструкції – це сфера внутрішньої компетенції держав.
Після закінчення переговорів, коли текст договору узгоджений і встановлена його автентичність, уповноважені особи парафують договір. Парафування міжнародного договору означає підтвердження автентичності його тексту ініціалами уповноважених осіб договірних держав, що свідчить, що цей узгоджений текст договору є остаточним. Сам термін походить від французького слова paraphe – короткий підпис. Значення цієї стадії полягає в тому, що вона дає можливість уникнути суперечок щодо остаточних формулювань положень договору. Відповідно до чинних міжнародно-правових норм керівники дипломатичних представництв мають право вести переговори з урядом держави перебування і парафувати узгоджені тексти договорів ex officio.
Парафування міжнародного договору не означає ще згоди держав на його обов’язковість для них і не породжує взаємних прав і обов’язків, визначених у статтях угоди. Найпоширенішими формами вираження згоди на обов’язковість міжнародного договору є підписання договору, ратифікація, затвердження, ухвалення і приєднання.
Підписання міжнародного договору означає згоду на його обов’язковість тільки в тому випадку, якщо договір не підлягає ратифікації або затвердженню. Як правило, в такому договорі є чітке положення про вступ його в силу з моменту підписання. Підписання договору, що підлягає ратифікації або затвердженню, є формою встановлення автентичності тексту. Разом з тим із підписання таких договорів випливають певні правові наслідки: держава зобов’язана утримуватися від дій, які б позбавили договір, що підписаний, але ще не набув чинності, його об’єкта і мети доти, поки вона не виразить ясно свого наміру не ставати учасником цього договору (ст. 18 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).
Ратифікація (лат. ratificado від ratus – вирішений, затверджений + facere – робити) – це затвердження договору вищим органом державної влади. Відповідно до п. 32 ст. 85 Конституції України тільки Верховна Рада України правомочна давати згоду на міжнародні договори України (ратифікувати їх). Зазначена процедура втілюється у двох документах: законі про ратифікацію (внутрішньодержавний акт) і ратифікаційній грамоті (міжнародно-правовий акт). У ст. 9 Закону України “Про міжнародні договори України” наведений перелік договорів, що укладаються Українською державою і підлягають ратифікації: політичні, загальноекономічні, із загальних фінансових питань, територіальні, мирні, що стосуються прав та свобод людини і громадянина, про громадянство, про участь у міжнародних союзах і системах колективної безпеки, про військову допомогу і направлення контингентів Збройних Сил України в інші країни, про дозвіл перебування іноземних військ на території України, про історичне і культурне надбання народу України. Цей перелік не є вичерпним, оскільки міжнародне право не встановлює фіксованого переліку міжнародних угод, що підлягають обов’язковій ратифікації. Тому договірні сторони можуть у будь-якому договорі передбачити необхідність його ратифікації.
Для вступу двостороннього договору в силу необхідний обмін ратифікаційними грамотами державами, що домовляються. У багатосторонніх договорах ратифікаційні грамоти здаються на зберігання депозитарію і набувають чинності після здачі визначеної договором кількості таких грамот.
Міжнародні організації як суб’єкти міжнародного права, що мають правоздатність укладати договори, замість ратифікації використовують на практиці акт офіційного підтвердження договору.
Формою визнання обов’язкової сили міжнародних договорів, в основному міжвідомчого або міжурядового характеру, є їх затвердження (конфірмація) відповідним міністерством (відомством) або урядом.
Коли держава через якісь причини не брала участі в розробці й ухваленні будь-якого договору, вона може згодом приєднатися до нього на умовах, визначених у самому договорі. Як правило, приєднання до багатостороннього договору здійснюється шляхом здачі депозитарію спеціального акта або підписання спеціального протоколу. Іноді формою приєднання до багатостороннього договору є прийняття цього договору. У такому разі слід не плутати цю форму приєднання до договору з ухваленням тексту договору – початковою стадією договірного процесу.
У договірному процесі не останню роль відіграє депозитарій, чиї функції зводяться до зберігання справжнього тексту багатостороннього міжнародного договору і документів, що його стосуються (ратифікаційних грамот, застережень, денонсацій і т. ін.). Функції депозитарію можуть виконувати одна або декілька держав, міжнародна організація або її вищий посадовець. Так, Генеральний секретар ООН виконує функції депозитарію у багатьох багатосторонніх договорах, укладених під егідою ООН. Учасницями Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. державами-депозитаріями були визначені Велика Британія, СРСР (Росія) і США. У таких обставинах достатньо здати документ, що стосується договору, уряду однієї з трьох держав-депозитаріїв.
Основні функції депозитарію – зберігання справжнього тексту договору і зданих йому на зберігання повноважень, підготовка завірених копій договору і направлення їх зацікавленим державам, отримання і зберігання ратифікаційних грамот та інших документів, що стосуються договору, й інформування про це учасників, реєстрація міжнародного договору.
Функції депозитарію за характером є міжнародними і повинні виконуватися ним неупереджено.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)