Історія держави та права України – Трофанчук Г. І. – Суспільно-політичні процеси в умовах литовської експансії
У XIV-XVI ст. в українській Галичині відбулися значні зміни у правовому регулюванні суспільних відносин. Передусім це стосується співіснування на і? території правових систем колишньої Галицько-Волинської держави й Польського королівства.
Правова система Галицько-Волинської держави сформувалася під впливом Київської Русі, культура якої була зорієнтована на східноєвропейську цивілізацію візантійського типу. Польська влада після приєднання Галичини у 1349 р. аж до 1434 р. не запроваджувала в повному обсязі свого державно-правового ладу. Правові відносини тут здебільшого регулювалися джерелами права Галицько-Волинської держави: українським звичаєвим правом, редакціями Руської Правди, грамотами галицько-волинських князів, магдебурзьким правом.
Проте наступ на територіальну адміністративно-правову автономію Галичини, що розпочався ще за правління Казимира ІІІ, а також розвиток правотворчої діяльності польських правителів і Вального сейму в XXV – першій половині XVI ст. привели до того, що крім українських правових джерел, у Галичині починають застосовувати деякі нормативні акти Польського королівства: статути та привілеї польських королів, статути й рішення Вального сейму, збірники канонічного права. Це звузило правову автономію Руського королівства, чинність українських правових джерел та сприяло встановленню пріоритету польського законодавства.
На відміну від руської правової системи, правова система Польського королівства сформувалася під впливом західної традиції права, яка зазнала безпосередньої рецепції права римського. З розвитком польської державності тут формувалося національне писане право. Вперше його встановили польські королі у формі статутів і привілеїв. Згодом з’явилися й інші джерела писаного права, видані королем разом із сеймом: королівські статути, сеймові конституції, королівські декрети тощо.
Одним із перших нормативних актів Польського королівства, який набув чинності у Галичині, був Віслицький статут 1347р. Він мав дві частини: перша стосувалася норм цивільного права, друга – кримінального. Пізніше до нього було введено додаткові законодавчі розпорядження, які регулювали відносини власності, спадкування майна, стосувалися позовів, судових доказів і показань свідків. Статут визначав правовий статус окремих станів суспільства і насамперед шляхти та духовенства. Він зобов’язував шляхту відбувати службу в межах держави, а її участь у військових походах поза межами Польського королівства визнавав справою добровільною. Віслицький статут було перекладено на руську мову.
У першій половині XV ст. польські правителі намагалися уніфікувати польське законодавство шляхом його кодифікації. Цей процес завершився створенням “Повного зводу статутів Казимира ///” (1420-1423 рр.). В історико-правовій літературі його частіше згадують як Вартський статут 1423 р. Цей загальний звід польських законів був актом, чинним на всій території Польської держави, і характеризувався чіткістю й досконалістю правових норм. Головну увагу тут було приділено регулюванню сімейних, спадкових та опікунських відносин. Деякі статті стосувалися компетенції сільських старост. Як джерело права цей кодекс мав чинність у Галичині до 1569 р.
Оскільки на польських землях письмові джерела права виникли значно пізніше, ніж на українських, деякі дослідники небезпідставно зазначають, що раннє законодавство Польського королівства формувалося з урахуванням українського досвіду правотворення. Існує думка, що до прийняття статуту короля Казимира III у пограничних з українськими землями польських регіонах діяла Руська Правда. Із цим, зокрема, був згодний вітчизняний дослідник Ф. Леонтович, який звернув увагу на схожість правових норм Руської Правди та польських статутів1. Порівняльний аналіз цих правових джерел доводить, що законодавство Польського королівства розвивалося, зокрема, на засадах давньоукраїнського права. Причинами цього були перш за все сусідство з Галицько-Волинською державою та вплив її високорозвиненої правової системи.
Подальша кодифікація польського права пов’язана з опублікуванням у 1532 р. проекту законів з основних галузей польського права, що мав назву “Коректура права”. Він складався з 929 артикулів, налічував п’ять книг. Метою творців проекту кодексу були редагування чинного права шляхом усунення повторів і суперечностей правових норм, ліквідація партикуляризмів і загалом – уніфікація правової системи держави. Беззаперечно, ці наміри були дуже прогресивними. Однак шляхта вирішила, що цей звід законів може обмежити її права та привілеї, стане правовою основою для посилення влади короля. Тому вона домоглася його неприйняття Вальним сеймом. Це негативно вплинуло на подальший розвиток польського законодавства доби Середньовіччя.
Якщо вдатися до порівняльної характеристики правових систем Польського королівства і Великого князівства Литовського за період 1349-1529 рр., то варто зазначити, що польське право перебувало на вищому щаблі розвитку, ніж литовське. Чинні в Польщі статути та кодифікації права є свідченням високого на той час рівня законодавчої техніки. Натомість національне законодавство Литви відставало від європейських тенденцій правотворення.
Із правової точки зору держави (Польща й Литва) спочатку розвивалися подібно. Обидві не ризикували відразу поширювати дію своїх законодавчих актів на українські землі. Проте у 1434 р. Польське королівство на підставі Єдленського привілею (1430 р.) скасувало у Галичині чинність правової системи Галицько-Волинської держави, запровадивши там своє право.
А литовська влада, на відміну від польської адміністрації, не лише не поклала край чинності українського права, а й запровадила Руську Правду як основне джерело права у своїй державі. Навіть після інкорпорації Литвою українських земель та повної рецепції Руської Правди офіційною державною мовою країни стала руська (давньоукраїнська).
У наступний період (1529-1569 рр.) литовське право не лише наздогнало польське за рівнем розвитку юридичної техніки, а й випередило його. У Литві було здійснено високоякісну кодифікацію чинного права. Перший Литовський статут 1529 р. став першим у тогочасній Європі систематизованим зводом законів різних галузей права.
Аналіз основних історичних аспектів розвитку правових джерел у Галичині, що перебувала в складі Польського королівства, і певних положень чинного права на українських землях Великого князівства Литовського дає підстави дійти висновку, що правова система України формувалася за романо-германським типом. Це стосується, зокрема, основного джерела права – нормативно-правового акта у вигляді князівських грамот, привілеїв, статутів, кодифікацій як способу систематизації таких актів.
Суспільно-політичні процеси в умовах литовської експансії
Дещо по-іншому склалася доля інших українських земель, що становили більшу частину Галицько-Волинської держави. У XIII ст. на її північних кордонах остаточно сформувалася Литовська феодальна держава. Впевнено і стрімко вривалося на арену тогочасної європейської політики Литовське князівство. Балти за своїм соціально-політичним розвитком дуже відставали від слов’ян. Тривалий час вони не мали ні державної організації, ні монотеїстичної релігії. Литовські племена досить довго платили Русі данину, а полоцькі та вітебські правителі ще у XII ст. використовували литовські дружини як наймане військо. Тиск із боку німецьких рицарів, які намагалися колонізувати населені балтами землі, став поштовхом для прискорення процесів консолідації литовських племен.
Литовська держава багато в чому перейняла державну організацію руських князівств, поширила в себе християнство православного обряду, мову, правові звичаї руського народу.
Скориставшись ослабленням Галицько-Волинської Русі, Литва стала поступово захоплювати сусідні землі. У 50-х роках XIV ст. розпочалося просування литовців на Волинь і Подніпров’я, внаслідок чого ці землі разом із Чернігово-Сіверщиною було приєднано до Литви. Характерно, що литовські правителі захопили їх майже без застосування зброї, а криваві сутички відбувалися тільки з татарами, які вважали ці території своїми. До того ж, литовці здобули прихильність українського населення тим, що проганяли татар, дотримувалися місцевих звичаїв, мови, мали таку ж релігію. Було залишено без змін місцеве управління, організацію влади галицьких та волинських князів, устрій земель та норми права.
Об’єднуючи під своєю владою східнослов’янські землі, литовські правителі досить прихильно ставилися до місцевого населення. Гедимін першим з-поміж литовських князів почав називати себе володарем не лише литовців, а й русинів, а свою державу – Литовським і Руським Королівством.
Остаточно Литовсько-Руська держава сформувалася у другій половині XIV ст. У 1362 р. литовсько-руське військо в битві на річці Сині Води розбило загони татарських ханів, відтак до Литовського князівства відійшло Поділля.
Із приєднанням цих регіонів Литовське князівство перетворилося на велику феодальну державу, в якій понад 90% населення складали українська і білоруська народності.
Чи можна вважати Литовсько-Руську державу спадкоємницею Київської та Галицько-Волинської Русі?
Одні вчені взагалі замовчують факт існування такої держави, як, між іншим, і Галицько-Волинської держави. Другі схильні вбачати у приєднанні українських земель до Литви м’який процес їх “включення”, “входження”. Треті автори, навпаки, вважають, що литовські правителі мали загарбницьку мету, зберігаючи на українських землях недоторканним устрій доти, доки це не суперечило їхнім інтересам.
Очевидно, “золоту середину” слід шукати на різних хронологічних відтинках по-різному.
Попервах руські князівства зберігали свою автономію, визнавши себе васалами Великого литовського князя. На той час Литва ще не мала державного апарату, достатньо підготовленого для управління приєднаними землями. Тому на місцях залишалися старі структури влади. З часом елементи української державності почали ліквідовувати, що досить виразно спостерігається у процесі зближення Литви з Польщею та укладення з нею союзів (уній).
(2 votes, average: 3,00 out of 5)