Інформаційна політика України – Губерський Л. В. – ІНФОРМАЦІЙНА ПРИСУТНІСТЬ УКРАЇНИ У СВІТІ
Проблема забезпечення позитивного сприйняття України у світі посідає одне з центральних місць у зовнішньополітичній діяльності держави. З початку становлення незалежної України її міжнародний імідж значною мірою зумовлював просування нагальних зовнішньополітичних завдань української держави: її міжнародного визнання світовим співтовариством, закріплення її статусу в міжнародних організаціях та режимах, забезпечення міжнародної підтримки проведенню економічних реформ в Україні.
В умовах становлення української державності відсутність належної інформації про Україну як у широкої світової громадськості, так і в політичної еліти більшості держав світу вимагали від її владних структур приділити особливу увагу проблемі формування та закріплення міжнародного іміджу України. В Основних напрямах зовнішньої політики України її важливою складовою була визначена функція “проведення активної інформаційно-аналітичної роботи, спрямованої на роз’яснення своєї внутрішньої і зовнішньої політики, формування прихильного ставлення до України в парламентських, урядових і неурядових колах” інших держав.
Першочергове значення для створення позитивного іміджу України має внутрішня стабільність у державі: як у політичній, так і в економічній сферах. Відданість загальноприйнятим демократичним цінностям і процедурам, послідовність у процесі адаптації національного законодавства до європейських стандартів, сталий розвиток національної економіки – не лише необхідні умови зміцнення позицій України у світі, а й фактична основа формування позитивного ставлення до неї світової спільноти. Складовою формування міжнародного іміджу України є також активне просування до світового простору інформації про ресурсні та економічні потужності держави, її виробничі, науково-дослідні та науково-технологічні, освітні можливості, рівень кваліфікації та освіти робочої сили, географічне розташування та транзитний потенціал.
Важливим чинником створення міжнародного іміджу є поступове формування європейської ідентичності держави і закріплення сприйняття України у світі як невід’ємної частини європейської цивілізації та європейської регіональної системи міжнародних відносин.
Формуванню позитивного міжнародного іміджу України сприяють міжнародні ініціативи України, які набувають широкого розголосу у світі: активна і дієва участь у врегулюванні міжнародних конфліктів, зусилля держави у здійсненні миротворчих операцій під егідою ООН, пропозиції щодо скорочення озброєнь, роззброєння та підтримання режиму нерозповсюдження зброї. Особливо значущим фактом конструктивної діяльності України в цьому напрямі є її добровільна відмова від третього за потужністю ядерного потенціалу у світі та перетворення України з де-факто ядерної на де-юре без’ядерну державу. Цей вияв доброї волі сприяє закріпленню реноме України як передбачуваного й послідовного міжнародного партнера.
Водночас у країнах світу уявлення про Україну залишається досить поверховим та фрагментарним, а інколи – негативним. Формування негативного іміджу України є результатом не лише дій, безпосередньо спрямованих на її дискредитацію, а й недостатнього поширення інформації про позитивні зрушення в її внутрішньому розвитку та зовнішній політиці.
Особливого значення набувають розробка та реалізація механізмів реагування та мінімізації таких тенденцій, посилення інформаційної безпеки держави. Україна нині розбудовує систему інформаційного захисту своїх національних інтересів, завданнями якої є подолання штучної інформаційної ізоляції, донесення до світу інформаційних потоків з України, забезпечення політичних, договірно-правових та організаційно-технічних можливостей введення вітчизняних інформаційних служб у міжнародну систему обміну інформацією.
Заходи, спрямовані на формування позитивного іміджу, охоплюють:
^ безпосереднє централізоване розповсюдження фактичної, статистичної та довідкової інформації про Україну;
^ організацію поїздок представників іноземних держав (співробітників наукових та парламентських структур, неурядових організацій), міжнародних організацій, іноземних ЗМІ;
^ встановлення постійних контактів із впливовими політиками, політологами, представниками ЗМІ в країнах світу тощо.
Для підвищення ефективності заходів з формування позитивного іміджу України як важливий засіб поширення інформації про державу використовують сучасні інформаційні технології, насамперед мережу Інтернет.
Реалізація таких заходів головно покладається на Міністерство закордонних справ України, активно долучаються до цього процесу Кабінет Міністрів, Верховна Рада та інші державні органи України, а також неурядові організації. Особливу роль у формуванні міжнародного іміджу України відіграють ЗМІ та незалежні, недержавні українські дослідні центри й інститути, повідомлення і матеріали яких є одним з основних джерел інформації про Україну для зовнішнього світу [27; 47; 55; 64; 65; 66; 71; 72; 90; 96].
Сприяє формуванню позитивного іміджу України й українська діаспора. Залучення її інформаційного, інтелектуального, культурного та фінансового потенціалу підвищує ефективність таких заходів, а політичний та суспільний вплив, якого в деяких державах набули представники української діаспори, виступає самостійним фактором формування позитивного іміджу України.
Імідж країни за кордоном тісно пов’язаний також з подіями всередині цієї країни. Якщо переважають події негативного забарвлення, то вони обов’язково позначаться на загальному іміджі. Однак імідж країни формується не лише завдяки “подієвим рядам”, але, не в останню чергу, відповідно до стереотипних образів, створюваних і відтворюваних медіа – шкільними підручниками, газетами, кіно й телебаченням, представниками шоу-бізнесу та великого спорту. Наприклад, всесвітньо відомі професійні боксери брати Віталій та Володимир Кличко, футболіст Андрій Шевченко та переможниця “Євробачення-2004” Руслана Лижичко, напевно, більше зробили для утвердження позитивного іміджу своєї країни, аніж професійні політики, дипломати й журналісти.
Раніше західні журналісти писали про Україну в контексті ядерного озброєння, етнічних конфліктів та корупції. Більшість західних статей про Україну були присвячені Чорнобильській атомній станції та періодичному загостренню україно-російських відносин, “касетному скандалові” тощо. Дуже рідко з’являлися позитивні статті, які б висвітлювали, наприклад, економічні здобутки країни та шляхи переструктурування її економіки.
Негативну роль відіграв також той факт, що до 1991 р. західна совєтологія переважно мала справу з Російською Федерацією й ігнорувала національні проблеми інших республік, та й загалом існування їх з Україною включно.
Сучасна україністика є відносно новою галуззю академічних досліджень. Тож не дивно, що на Заході переважало переконання, що Україна – не повністю сформована нація, яка рано чи пізно повернеться до Росії (як це вже майже здійснила Білорусь).
Негативний міжнародний імідж України досі переважав її досягнення, до яких належать внутрішня стабільність, відсутність етнічних та конфесійних конфліктів, стабільне економічне зростання, добровільна ліквідація арсеналів зброї масового ураження тощо. І причин цьому чимало.
Україна успадкувала від колишнього СРСР мало дипломатів та фахівців із міжнародних медійно-культурних стосунків (медіа-дипломатії й культурної дипломатії), а українські прес-аташе та інші дипломати, призначені працювати з громадськістю в українських посольствах за кордоном, досі були малокваліфікованими. Зрештою, і всередині країни бракувало професіоналів у сфері іміджмейкерства та громадських зв’язків, яким можна було доручити формування зовнішнього іміджу України.
Слід зважати й на те, що багато державних діячів, які керували країною після 1991 p., зробили політичну кар’єру в лавах компартії або комсомолу, де ніколи не ставилися до Заходу та західної української діаспори з прихильністю.
Але головне полягає в тому, що Україна, будучи великою європейською державою, не привертає належної уваги західних ЗМІ. Кількість представників зарубіжних ЗМІ, що працювали в Києві, постійно зменшувалася впродовж 90-х років, і на сьогодні тут повноцінно акредитована тільки “The Financial Times”. Тому багато з інформаційних матеріалів про Україну, які публікуються в західних ЗМІ, написані московськими кореспондентами. Перебуваючи під впливом російських колег, вони дивляться на Україну крізь “московські окуляри” Й сповідують русоцентризм у настановленні щодо України, оскільки цікавляться нею передусім з погляду значення “української карти” в подальшому розвитку відносин Москви із західними столицями.
Погану послугу, наприклад, зробили певні не лише російські, а й західні медіа Україні під час “помаранчевої революції”, педалюючи тему загострення відносин між США і Росією на тлі виборчого процесу в Україні. Події в Україні, вочевидь, слід було висвітлювати не русоцентрично й не американоцентрично, а україноцентрично, оскільки вони стосувалися передусім долі українського народу, його європейського та євроатлантичного політичного вибору.
Зокрема, “Washington Post” в одному з редакційних матеріалів, датованих 6 грудня 2004 p., вказувала на те, шо події у трикутнику Росія – Україна – США “прикро нагадують” події часів зародження “холодної війни” в 1947-1948 pp. (“disturbingly reminiscent of… 1947-48”). В іншій публікації цього видання звучало меланхолійне зауваження у стилі Черчилля, що невдовзі “2004 р. вважатиметься датою, коли над Європою опустилася нова залізна завіса” [17; 23; 27; 39; 42; 47; 56; 75; 96; 104; 105J.
Так поступово формувався портрет України як “несерйозної” країни з незрозумілим минулим, непевним майбутнім і нечітким геостратегічним вибором, що навіть спонукало колишнього Президента України Леоніда Кучму видати у 2004 р. книгу з промовистою назвою “Україна – не Росія”.
До формування негативного іміджу України доклали зусиль і російські чиновники, які не лише на початку, але навіть наприкінці 90-х створювали імідж України як “країни-банкрута”, котра не може навіть розплатитися за спожитий нею російський газ.
Ще відчутнішими були розбіжності між декларованою Україною стратегією зовнішньої політики у вигляді прагнення “повернутися до Європи” і млявоплинними внутрішніми реформами, так само, як і між зовнішньополітичними уподобаннями еліти та громадськості.
Так звана багатовекторна політика України небезпідставно сприймалася як ознака того, що країна не має геостратегії взагалі, не може вирішити, в якому напрямі їй слід рухатися, оскільки не має розвиненої ідентичності, національної ідеї тощо. Така амбівалентність неначе доводила західному реципієнтові масової інформації, що Україна – штучне утворення, “неочікувана нація”. Час довів, що Україні загрожує іміджевий статус “буферної зони”.
Не слід применшувати можливостей звичайного “піару”. Щодо українців, то вони як нація не займалися поки що державним брендингом. Обізнаності з Україною мали прислужитися хіба що товарні знаки “Кримського шампанського” й пива “Оболонь”, які постійно присутні на європейському ринку.
Не дивно, що європейці вважають Україну невідомою країною, яка має щось спільне з Росією, але на цьому їхні знання вичерпуються. Причому це стосується не тільки пересічних європейців, але навіть людей більш-менш освічених, бізнесової та політичної еліти тошо.
Відомим є намір України приєднатися до ЄС, НАТО та інших західних структур. Але реалізація такого наміру значною мірою узалежнена від того, що думають із цього приводу жителі країн Євросоюзу, і того іміджу, який має Україна як суспільство й держава на Заході, починаючи з наших найближчих сусідів.
Не випадково в Україні впроваджуються державні програми інформування громадськості з питань європейської та євроатлантичної інтеграції на 2004-2007 pp.. Ці програми спрямовані не лише на формування широкої свідомої громадської підтримки зовнішньополітичної орієнтації України, включаючи її заявлену перспективну мету – членство в ЄС і НАТО, а й поліпшення обопільної обізнаності про наші країни, забезпечення підготовки та розповсюдження за кордоном матеріалів про актуальні події та розвиток стратегічного партнерства України і європейських та євроатлантичних структур.
Упродовж двох років (від 2002 р.) в Адміністрації Президента працювало спеціальне Управління стратегічних ініціатив, покликане напрацьовувати державну іміджеву стратегію. Було ухвалено й відповідну програму дій Кабінету Міністрів (2003- 2010 pp.), розроблену МЗС України. Вона мала на меті формування та підтримання іміджу України як усередині, так і поза її межами, створення зовнішньої інформаційної атмосфери, необхідної для здійснення внутрішніх політичних і соціально-економічних перетворень. Але мова, на жаль, ішла переважно про суто бюрократичні заходи, не підкріплені фінансово обгрунтованими справами.
Симптоматично, що восени 2004 p., під час загострення україно-румунських відносин, пов’язаного з відновленням Україною судноплавства в гирлі Дунаю, частина західної преси звинувачувала українську сторону в “політичному аутизмі” – відсутності організованих спроб донести до світової та європейської громадськості українську позицію.
Відповіді на численні запитання, пов’язані з міжнародним іміджем України, пробували знайти влітку 2002 р. експерти австрійської консалтингової компанії “Troon Fields” на замовлення громадської організації “Україна відома” (очолюваної колишнім Президентом України Леонідом Кравчуком). Сферою цього дослідження стали тоді всі країни Європейського Союзу, а також Норвегія, Швейцарія, США та Канада. Було не лише проанкетовано півтори тисячі журналістів, бізнесменів та інших впливових осіб, а й здійснено контент-аналіз низки популярних видань, починаючи від німецького “Der Spiegel” і закінчуючи американським “The Time”.
Виявилося, що ставлення людей на Заході до європейських прагнень України вельми скептичне, особливо в таких країнах, як Німеччина, Австрія та Швейцарія. Хоча більшість опитаних однозначно визнає, що географічно Україна належить до Європи, лише 20% вважали її часткою “політичної Європи” і розцінювали її вступ до Європейського Союзу як цілковито реальний. Найбільше скептиків щодо вступу України до ЄС – у німецькомовних країнах. Тут квота критично налаштованих сягала мало не половини усіх респондентів (47%).
Найчастіше у відповідях респондентів Україна асоціювалася з “Чорнобилем” (перша позиція), тогочасним президентом Кучмою, який набув тоді іміджу антигероя “касетного скандалу” (друга позиція), і футбольним клубом “Динамо” (Київ) (третя позиція). Найбільше вразило дослідників те, що Україну недостатньо знають навіть ті, хто в ній працює або займається нею фахово. Понад 67% опитаних характеризували Україну як “невідому країну”, як “суспільство, насичене мафією”. І лише на третій позиції опинилася позитивна характеристика – “культурна нація”, а на четвертій – також позитивна економічна опція – “ринок майбутнього”, на шляху до якого стоять бюрократичні перешкоди.
Зрозуміло, що вельми негативно позначилися на іміджі України “касетний скандал”, убивство журналіста Гонгадзе, трагедія ТУ-154, збитого “заблукалою” українською ракетою, та інші події. Прикметно, що чимало респондентів, налаштованих критично до України як держави, вказували, що особисто симпатизують українцям.
Австрійські дослідники порадили українським можновладцям, аби позбутися іміджу кримінальної та корумпованої держави, вести більш відкриту інформаційну політику. Бо інакше, на їхню думку, Україну і надалі пов’язуватимуть лише з корупцією і негативом.
Якщо проаналізувати тональність (нейтральні, позитивні, негативні заголовки) та тематичну спрямованість оприлюднених у грудні 2004 р. 255 інформаційних повідомлень, які виходили від київського об’єднаного корпункту “BBC Monitoring Service” та “Financial Times” стосовно ситуації в Україні, то виявиться, що із загальної кількості повідомлень (255) позитивну тональність мали 83 (33%), негативну – 53 (21%), нейтральну-119 (46%). Нагадаймо, що на цей місяць припадали найцікавіші події революційних змін у політичному житті українського суспільства.
Помітний резонанс події “помаранчевої революції” мали в англомовних мас-медіа та в повідомленнях західного іномовлення (“Washington Post”, “Washington Times”, “New York Times”, Reuters, RFE/RL, BBC) [7; 17; 19; 22; 26; 27; 55; 63; 71).
Головною тенденцією січня 2005 p. стала пильна увага світової спільноти до внутрішньополітичних змін в Україні, пов’язаних із приходом до влади нового Президента – Віктора Ющенка та його команди. Щодо внутрішньополітичних подій, то, орієнтуючись на зазначений корпункт, можна дійти висновку, що позитивних повідомлень було вдвоє більше, аніж негативних.
У зовнішньополітичній сфері спостерігалося потеплішання відносин між офіційним Києвом і Радою Європи, і це на певний час стало зоною посиленої уваги західних мас-медіа.
Щодо іміджу українських трудових мігрантів, то велика частина західних медіа описує їх виключно крізь призму “торгівлі живим товаром”. Мігрантів видають або за представників організованої міжнародної злочинності, або за жертв злочинної діяльності.
Показовою у цьому плані є одна з публікацій у німецькому “Die Welt”, автор якої, описуючи вбивство на замовлення повії українського походження (“Яни із Херсона”), вдається до надто широких узагальнень. Як самі перевізники, так і власники борделів, на думку журналіста, є українцями, у недавньому минулому працівниками КДБ. Отже, українці – це хижаки й жертви водночас, хоча всіх їх разом німецький часопис називає чомусь “руською мафією”. Особливо упереджено “Die Welt” пише про жіночу міграцію (Die Weit. 20 Jan. 2003).
У німців є прислів’я: чим більше ми не любимо своїх сусідів, тим більше любимо сусідів наших сусідів. Нічого дивного в подібних сусідських антипатіях немає, бо народи із близького закордоння схильні до негативних само-ідентифікацій, проектуючи на сусіда як “свого іншого” найтемніші сторони власної душі. Тому й приписують один одному радше негативи, аніж позитиви. У свою чергу, існує й об’єктивне підгрунтя, пов’язане із задавненими конфліктами й суперечками довкола території розселення, колишньою урядовою дискримінаційною політикою тощо.
У Польщі, зокрема, існує велика література про втрачені “східні території” (“креси” – kresy), початок якій поклав ще Генрик Сенкевич своїм “Вогнем і мечем”. Образ поляка в таких романтичних творах здебільшого ідеалізований, тоді як українці тут зазвичай змальовані малосимпатичними недолугими істотами.
До честі польського режисера Єжи Гофмана, який нещодавно екранізував “Вогнем і мечем”, у його фільмі практично відсутні українофоби і стереотипи та упередження. Проте в масовій свідомості поляків антиукраїнські “анімозії” (упередження) впродовж останнього десятиліття існували й навіть підсилювалися, і переважно під впливом української трудової міграції. Хоча вони й зазнали змін: українці принаймні перестали сприйматися пересічним поляком як “найменш любимі” (“лідерами” тут є литовці).
На думку польських соціологів, з’явилася нова реальна проблема масової свідомості, пов’язана з тим, що вона не встигла напрацювати стереотипи оцінки порівняно нових явищ трудової міграції, іноді справді пов’язаної зі структурами організованої злочинності (тут і надалі використані дані дослідження “Czy Ро-lacy lubia. inne narody”, Komunikat z badan CBOS nr BS/1/2003 ze stycznia 2003 r.).
Медіа є потужним ретранслятором масової свідомості, її стереотипів. А оскільки явища глобалізації та масових міграцій ще недостатньо “припасувалися” у масовій свідомості, то щодо них не вистачає стереотипних уявлень та звичних суджень. Унаслідок цього уявлення пересічних поляків про українців є мінливими, нестійкими, позбавленими цілісності й досить парадоксальними. Ще парадоксальнішим є настановлення поляків щодо України як держави. Й це характеризує, напевно, не лише поляків, а й інших європейців.
Існує тісна кореляція між настановленнями стосовно представників народів-сусідів і матеріальним станом респондентів. Ті. хто матеріально почуваються комфортніше, налаштовані до чужоземців приязніше. І навпаки – більша частина соціальних аутсайдерів схильна перекладати провину за власні проблеми на іноземців із країн походження менш успішних, аніж своя власна. Причому найближчих сусідів звинувачують передусім.
Так само більша упередженість стосовно сусідів властива найстаршим і наймолодшим віковим групам. 1 проблема не лише в тому, що їм ведеться важче, аніж більш пристосованому до долання життєвих перепон середньому поколінню. Для наймолодших українці естетично неатрактивні, оскільки заради мізерних заробітків погоджуються на найменш престижну працю. Щодо старшого покоління, то для певної його частини українці асоціюються з важкою пам’яттю минулого.
Цікаво, що ставлення до українців та їхньої якісної праці аж ніяк не позначилося на оцінці необхідності впровадження для них польських віз напередодні вступу Польщі до ЄС. Незважаючи на трудову міграцію та інтенсивні торговельні відносини польських та українських “малих човників”, надто мало поляків пов’язує з подібним бізнесом власний матеріальний добробут.
Відіграла свою роль і організована медіа-кампанія, оскільки запровадження віз для східних сусідів (не лише для українців) упродовж усього останнього десятиліття перед вступом Польщі до ЄС було однією з найпопулярніших тем польської преси. Одна лише “Rzecz pospolita” видрукувала близько 1000 різноманітних текстів із зазначеної тематики.
Щодо ставлення поляків до візового питання, лише третина людей з вищою освітою вважала впровадження віз шкідливим для перспектив польсько-українських відносин. Водночас половина опитаних назвали впровадження віз для українців корисною справою, і лише чверть дотримувалася іншої думки.
Якщо політики вищого рівня по обидва боки кордону постійно висловлюються на користь доступності віз, то аж 40% пересічних польських респондентів прагнуть різноманітних рестрикцій та ускладнень у процесі їх видачі.
В розрізі регіональних відмінностей у симпатіях/антипатіях стосовно українців надто разючих перепадів народних симпатій польськими соціологами не зафіксовано. Проте в південно-східних регіонах, які безпосередньо межують з Україною, відсоток “антипатиків” вищий. Ідеться про три воєводства – Люблінське, Підкарпатське та Малопольське (останнє хоча й не межує безпосередньо з Україною, але має з нею давні бойківсько-лемківсько-галицькі пов’язання).
Водночас на заході й півночі Польщі – на теренах, що відійшли до Польщі від колишнього Третього рейху (“повернені землі” – у політичній термінології, від якої нині в Польщі у зв’язку з євроінтеграцією відмовилися), утворилися багатонаціональні спільноти з культурним кліматом толерантності. Внаслідок сумнозвісної операції “Вісла” саме на цих теренах опинилася більшість діаспорних польських українців, образ яких, до речі, сприймається польською масовою свідомістю позитивніше, аніж образ українця з України. Отже не дивно, що саме тут образ українця-мігранта в масовій свідомості теж тяжіє до позитиву [7; 17; 22; 27; 55; 63; 71; 1321.
Вельми специфічне уявлення про Україну як державу в масовій свідомості поляків сформоване переважно під впливом мас-медіа, але також не без впливу особистих вражень, бо більш ніж половина поляків у різний час побували в Україні після здобуття нею незалежності (у 2001 р. 61% хоча б один раз перетинали Україно-польський кордон).
Більшість польських респондентів упевнені, що Україна корумпована (69%) і що в ній високий рівень злочинності (71%). Проте більшість опитаних не переконана, чи є в цій країні парламентська система (60% відповіли “не знаю”), ринкова економіка (58% – “не знаю”). Багато хто вважає Україну забюрократизованою країною (46%) без громадянських свобод (47%), де панує економічний застій (49%), і не погодилися з тезою щодо пришвидшеного економічного зростання в Україні.
На тлі викладеного можна висловити стурбованість не тим, що поляки так погано думають про українську державу (самі українці тоді про неї, мабуть, були не набагато кращої думки). Непокоїть незнання поляками елементарних оціночно нейтральних характеристик цієї держави, бо подібне невігластво засвідчує брак зацікавленості в існуванні української державності, що “не витримує критики” передусім з погляду польських національних інтересів, як і європейських загалом.
Проблема формування позитивного іміджу України була визнана одним із пріоритетів та основних завдань діяльності органів виконавчої влади. У Програмі Кабінету Міністрів України “Назустріч людям” пропагування нової України у світі, поширення інформації про її історію та культурні особливості, економічний потенціал і здобутки, перспективи розвитку розглядаються як важливий інструмент підтримки внутрішніх політичних та економічних реформ, забезпечення гідного місця України в системі міжнародних відносин та формування позитивного міжнародного іміджу України [7; 19; 23; 27; 39; 42; 47; 56; 63; 75; 96; 104; 105].
На сьогодні міжнародне співробітництво в інформаційній сфері здійснюється на підставі низки міжнародних договорів. Міжурядові та міжвідомчі угоди в інформаційній сфері укладено з понад 30 країнами світу.
Національна радіокомпанія України та Національна телекомпанія України здійснюють міжнародний інформаційний обмін з відповідними організаціями різних країн світу. Українське національне інформаційне агентство “Укрінформ” співпрацює сьогодні з багатьма зарубіжними інформаційними інституціями, зокрема й всесвітніми, на основі двосторонніх угод. Інформаційні стрічки “Укрінформу” за угодами отримують зарубіжні агентства, зарубіжні посольства в Україні, передплатники у США, Канаді, ФРН, Королівстві Бельгія, Республіці Болгарія, Республіці Польща, Австралії.
Національна телекомпанія України та Національна радіокомпанія України с повноправними членами Європейської мовникової спілки. Крім того, вони мають двосторонні угоди з окремими авторитетними європейськими телерадіокомпаніями. Це дає змогу українським мовникам не лише отримувати і своєчасно видавати в ефір найсвіжіші повідомлення з усього світу, а й інформувати європейську громадськість про події в Україні, про українську культурну спадщину тощо.
“Укрінформ” є членом Європейського альянсу інформаційних агентств і активним учасником Його діяльності, що помітно сприяє розповсюдженню об’єктивної інформації про Україну за кордоном.
Реалізація ефективної зовнішньої політики, зокрема формування позитивного іміджу країни, неможлива без наявності спеціалізованого державного інформаційного ресурсу. У цьому контексті потужними інформаційними джерелами, що працюють на захист національних інтересів поза межами України, є державна телерадіокомпанія “Всесвітня служба “Українське телебачення і радіомовлення””, Всесвітня служба іномовлення Національної радіокомпанії України, Українське національне інформаційне агентство “Укрінформ”, які створюють інформаційний імідж нової України.
Державна телерадіокомпанія “Всесвітня служба “Українське телебачення і радіомовлення”” – перша національна супутникова телерадіоорганізація, спеціально створена для поширення інформації про Україну за кордоном. За технічної підтримки державного підприємства “Укркосмос” вона щодня здійснює 18 год. мовлення українською мовою (2250 телепередач і фільмів щомісяця) на 86 країн світу.
З кінця 2004 р. УТР спільно з державним підприємством “Укркосмос” забезпечує повноцінне інтернет-мовлення в реальному часі, що стало першим позитивним досвідом вирішення подібних техніко-технологічних проблем в Україні.
За рейтингами авторитетних міжнародних центрів. “Всесвітня служба “УТР”” активно працює на інформаційну присутність України у світі, зокрема під час “помаранчевої революції” автоматична служба реєстрації УТР щодня фіксувала понад 1 млн. глядачів і утримувала третє місце у світі (із 350 телерадіоорганізацій) за кількістю користувачів, які переглядали передачі в інтернет-версії, поступаючись лише двом медіа-гігантам: Сі-Ен-Ен та ГРТ (Росія).
“Всесвітня служба “Радіо Україна”” є концептуально єдиним державним цілодобовим джерелом радіоінформації у світовому просторі про різні аспекти міжнародного та внутрішнього життя української держави. Вона виходить в ефір українською, англійською, німецькою та румунською мовами 31,5 год. на добу. Інформаційні блоки новин (за світовими та вітчизняними агенціями) становлять приблизно 15-20% мовного часу, решта – оригінальні матеріали журналістів радіо агенції.
З метою розширення аудиторії в Україні і за рубежем Національна радіокомпанія України (НРКУ) використовує Інтернет, де створено сайт НРКУ, в реал-аудіо щодня транслюються Перша програма Українського радіо (19,4 год. на добу) і програма мовлення на зарубіжні країни “Всесвітньої служби “Радіо Україна”” (24 год. на добу). Динамічно розвивається повноцінна кореспондентська мережа за кордоном, посилюється присутність “Укрінформу” у вітчизняному і світовому інтернет-просторі.
Інформаційній присутності України в світі, формуванню позитивного іміджу і забезпеченню національних інтересів держави сприяють також впровадження та розвиток інтернет-мовлення, прискорена розбудова інтернет-вузлів, зокрема на Азію, Океанію та Австралію, технічне до оснащення наявних потужностей, подальше впровадження комп’ютерних та інформаційних технологій.
Отже, першочерговими завданнями органів державної влади мають стати вдосконалення механізму об’єктивного та привабливого представлення України у світі, прискорене впровадження новітніх, зокрема багатоканальних, технологій, розвиток цифрового мовлення, освоєння нових радіочастотних діапазонів, а також здійснення системної, скоординованої та оперативної підготовки і розповсюдження за межами України мультимедійними засобами інформації про Україну.
З метою впровадження новітніх технологій для створення привабливого іміджу України в рамках МЗС України утворено управління інформації; досягнуто домовленості з інформаційними агентствами про співпрацю. Так, з бельгійськими агентствами “Ківано” і “Біг Медіа Груп” готуватимуться іміджеві проекти про Україну, які не потребуватимуть державних коштів; з британською телевізійною компанією “360 Ньюз” пророблено проект зі створення нового телевізійного каналу у Великій Британії, який ретранслюватиме випуски новин з інших країн. Низку проектів здійснено з британським журналом “Євроінвест”: восени 2003 р. він опублікував розгорнуту статтю про інвестиційні можливості України. Спільно з телекомпанією “2М” (Марокко) здійснюється програма створення телевізійних фільмів про Україну тощо.
Започатковано співпрацю з впливовою німецькою консалтинговою фірмою WMP EuroCom АG” щодо реалізації цільового іміджевого проекту, яким передбачається проведення масштабної піар-кампанії в німецькомовному просторі з метою піднесення іміджу України та лобіювання її інтересів: створення позитивного інвестиційного іміджу, масована присутність публікацій про Україну, презентація України як місця відпочинку з метою збільшення потоку іноземних туристів тошо.
Однак, попри активізацію роботи в інформаційному напрямі, існує низка проблем, які знижують ефективність діяльності в цій сфері: українська тематика недостатньо представлена в інформаційному просторі інших країн, у зарубіжних ЗМІ залишається досить високим відсоток тенденційної інформації про Україну. Згаданому бельгійському іміджевому агентству “Ківано” не вдалося підготувати мультимедійну доповідь про Україну, заручитися фінансовою підтримкою компаній-рекламодавців, і агентство було змушене згорнути свій проект через брак коштів.
Одним із напрямів інформаційної роботи є організація поїздок зарубіжних журналістів в Україну, що сприяє поширенню позитивної інформації про українську державу. У листопаді 2003 р. з цією метою в Україні перебували представники провідних друкованих і електронних ЗМІ Євросоюзу:
Щотижневик “European Report”,
Щоденний вісник “Europe”,
Щотижневик “European Voice”,
Щотижневик “New Europe”,
Інтернет-видання “EUІobserver”,
Які спеціалізуються на висвітленні політичних питань, проблематики кордонів і міграції та питань енергетики.
В рамках інформаційної роботи з Радою Європи було узгоджено проведення в Києві у 2005 р. конференції РЄ з питань ЗМІ. 2006 р. було проведено міжнародний медіа-форум “Україна на інформаційній карті світу”. Українські дипломатичні представництва за кордоном отримують низку інформаційних та рекламних матеріалів про Україну іноземними мовами, у тому числі англомовну газету “Kyiv Weekly” та журнал “Welcome to Ukraine”.
Зрозуміло, цього недостатньо для повноцінного інформування світу про можливості України в економічному, інвестиційному і туристичному (рекреаційному) аспектах. Особливо шкодять при цьому неоперативність висвітлення фактів і подій, неврегульованість механізму використання коштів на здійснення відповідної роботи, не відпрацьованість механізму підготовки та реалізації іміджевих проектів, незадовільне кадрове забезпечення. Не сприяє поширенню знань про Україну відсутність багатомовного веб-порталу закордонних дипломатичних установ України та зовнішньополітичного відомства.
Інформаційна присутність в інших країнах надає можливість зміцнити позиції в іномовному середовищі, посилити інформаційний вплив і, врешті-решт, формувати позитивний імідж держави.
Отже, необхідно, щоб Україна була інформаційно репрезентована за кордоном. Потрібні двосторонні міждержавні угоди, у першу чергу з сусідніми країнами, щодо транскордонного радіо-і телемовлення, має поглиблюватися співпраця українських засобів масової інформації з зарубіжними. У багатьох випадках необхідне формування договірної бази з зарубіжними країнами, і передусім з Росією (яка є переважно присутньою на українському інформаційному ринку), щодо розподілу, а в деяких випадках – уже офіційного перерозподілу інформаційного простору [27; 72; 74; 96].
(2 votes, average: 2,50 out of 5)