Господарське право – Задихайло Д. В. – 2. Поняття суб’єктів господарювання, їх правовий статус
Серед суб’єктів господарського права як учасників господарських відносин найважливішу групу складають суб’єкти господарювання. Не випадково в ч. 4 ст. 13 Конституції України наголошується про захист прав не лише всіх суб’єктів права власності, а й господарювання. Правове регулювання створення та діяльності суб’єктів господарювання в Україні здійснюється відповідно до норм Господарського, Цивільного кодексів та окремих законів України.
Згідно з ч. 1 ст. 55 ГК України, суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Доктринально можна визначити такі ознаки суб’єктів господарювання, що у сукупності характеризують їх економічну сутність:
1) маючи організаційну єдність, самостійно беруть участь у господарському обороті як учасники господарських відносин. І лише в господарських відносинах вони є суб’єктами господарського права, що не забороняє їм вступати в інші відносини у сфері господарювання (цивільні, фінансові, адміністративні тощо);
2) безпосередньо здійснюють господарську діяльність, яка спрямована на задоволення загальносуспільних або інших потреб, що має цінову визначеність. Цим вони відрізняються від інших учасників господарських відносин, які здійснюють діяльність у межах ч. З ст. З ГК як негосподарюючі суб’єкти, у тому числі від органів державної влади та місцевого самоврядування, що наділені господарською компетенцією, і які не є згідно з ч. 1 ст. 8 ГК України суб’єктами господарювання;
3) наділені господарською компетенцією (сукупністю господарських прав та обов’язків), яку реалізують при здійсненні господарської діяльності. У теорії господарського права ця ознака ще має визначення як господарська правосуб’єктність – визнання державою за певним суб’єктом господарських відносин можливості бути суб’єктом прав (мати і здійснювати господарські права та обов’язки, відповідати за їх належне виконання і мати юридичну можливість захищати свої права та законні інтереси від можливих порушень)1;
4) наявність відокремленої майнової основи господарювання, необхідної для здійснення господарської діяльності. Залежно від форми майнової відокремленості речового права суб’єкт господарювання реалізує свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у законодавстві (ч. З ст. 55 ГК);
5) факт легітимації суб’єкта господарювання, тобто державного підтвердження законності його входження в господарську сферу та зайняття господарською діяльністю. Легітимність існування суб’єкта господарювання передбачає необхідність дотримання певних правил утворення, державної реєстрації та офіційного визнання його існування, що в окремих випадках включає процедуру ліцензування та патентування певних видів діяльності;
6) самостійна відповідальність за власні дії у сфері господарського обороту, що суб’єкти господарювання повинні здійснювати у межах правового господарського порядку (ч. 1 ст. 5 ГК).
Ми погоджуємося із однією зі специфічних ознак господарських правовідносин, яку виокремила О. М. Вінник. На її думку, такою ознакою є особливий суб’єктний склад, що включає обов’язково суб’єктів господарювання, в певних випадках суб’єктів організаційно-управлінсько-господарських повноважень, а також споживачів, громадян, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
При цьому ч. 2 ст. 55 ГК України розрізняє такі категорії суб’єктів господарювання: 1) господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; 2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Проте цей перелік має загальний вигляд та не містить ті категорії суб’єктів господарського права, що передбачені, наприклад, у Законі України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”, у вигляді пайових інвестиційних фондів, які створюються на договірних засадах і не мають статусу юридичної особи, або в Законі України “Про особисте селянське господарство”, в якому особисте селянське господарство визначається як господарська діяльність без створення юридичної особи і державної реєстрації, шляхом реалізації надлишків сільськогосподарської продукції та надання платних послуг із зеленого туризму. Зазначені суб’єкти господарського права мають більшість ознак, притаманних суб’єктам господарювання, але в даному випадку визначальною є відсутність однієї з ознак, пов’язаної з державною реєстрацією цих суб’єктів. У той же час ст. 114 ГК України визнає формою підприємництва громадян діяльність із метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції – фермерське господарство.
Крім того, законодавство України визнає особливим видом суб’єктів господарського права – суб’єктів господарської діяльності у Збройних Силах України, які здійснюють свою діяльність на підставі Закону України “Про господарську діяльність у Збройних Силах України”.
Господарська діяльність у Збройних Силах України – це специфічна діяльність військових частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил України щодо забезпечення їх повсякденної життєдіяльності у вигляді ведення підсобного господарства, виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг, передачу в оренду рухомого і нерухомого майна (за винятком озброєння, військового майна, бойової та спеціальної техніки) у межах і порядку, визначених Законом. Господарська діяльність у Збройних Силах України здійснюється з метою одержання додаткових джерел фінансування життєдіяльності військ для підтримання в належному стані їх бойової та мобілізаційної готовності.
Суб’єктами господарської діяльності у Збройних Силах України є військові частини, заклади, установи та організації Збройних Сил України, які утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України, ведуть відокремлене господарство, мають кошторис надходжень та видатків, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням. Перелік видів господарської діяльності, здійснення якої дозволяється військовим частинам, визначається КМУ.
Господарська діяльність, що відповідно до закону підлягає ліцензуванню, здійснюється військовими частинами після одержання у встановленому порядку ліцензії без справляння плати за видачу такої ліцензії.
За невиконання чи неналежне виконання договірних зобов’язань, а також за шкоду і збитки, заподіяні довкіллю, правам та інтересам фізичних і юридичних осіб та державі, військова частина як суб’єкт господарської діяльності несе відповідальність, передбачену законом та договором.
Військова частина як суб’єкт господарської діяльності за своїми зобов’язаннями відповідає коштами, що надходять на її рахунок по відповідних статтях кошторису (крім захищених статей), а в разі їх недостатності відповідальність за зобов’язаннями військової частини несе Міністерство оборони України.
Порядок реєстрації військових частин як суб’єктів господарської діяльності у Збройних Силах України визначений постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.2000 р. № 749 “Про затвердження Порядку реєстрації військових частин як суб’єктів господарської діяльності у Збройних Силах”.
У даному випадку військовим частинам, закладам, установам та організаціям Збройних Сил України, передбаченим у вищеназваному Законі, притаманні всі ознаки суб’єктів господарювання. Проте в зазначеному Законі не міститься порядку розподілу між військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, що займаються господарською діяльністю, яка має цінову визначеність, та військовими частинами, які повністю утримуються за рахунок державного бюджету та здійснюють діяльність, яка не належить до господарської і має ознаки господарчого забезпечення негосподарюючих суб’єктів
Викликає також здивування необгрунтоване віднесення до суб’єктів господарювання органів державної влади та місцевого самоврядування у ст. 1 Закону України “Про захист економічної конкуренції”. Згідно з цим Законом суб’єкт господарювання – це юридична особа незалежно від організаційно-правової форми та форми власності чи фізична особа, що здійснює діяльність з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншу господарську діяльність, у тому числі яка здійснює контроль над іншою юридичною чи фізичною особою; група суб’єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими. Суб’єктами господарювання визнаються також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності. Господарською діяльністю не вважається діяльність фізичної особи з придбання товарів народного споживання для кінцевого споживання.
Ця суперечність виникла у зв’язку з непроведенням цих законодавчих актів, виданих ще до набрання чинності ГК, у відповідність із господарським законодавством України.
Розглядаючи таку категорію суб’єктів господарювання, як господарська організація, необхідно визначити, що це об’єднання фізичних або юридичних осіб, що наділені організаційною єдністю і створені в установленому законодавством порядку, які або безпосередньо здійснюють господарську діяльність, або управляють цією діяльністю, мають необхідне для цього майно і володіють господарською компетенцією.
Господарські організації можна класифікувати за такими критеріями:
1) місце в системі господарювання: господарські організації, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність – підприємства, банки, страхові організації, а також господарські товариства тощо; організації, що безпосередньо здійснюють управління суб’єктами господарювання – власники майна або уповноважені ними органи, головні підприємства щодо дочірніх, господарські об’єднання; центральні органи господарського керівництва, які очолюють відповідну галузь економіки та здійснюють у межах цієї галузі функції управління – міністерства, відомства, місцеві державні адміністрації тощо;
2) залежно від речового права на майно: господарські організації, що володіють правом власності на майно – господарські товариства тощо; господарські організації з правом повного господарського відання щодо майна – державні, комунальні підприємства тощо; господарські організації з правом оперативного управління щодо майна – казенні підприємства тощо;
3) обсягом господарської компетенції: господарські організації з повною господарською компетенцією – права юридичної особи; організації з обмеженою господарською компетенцією – без права юридичної особи, внутрішні підрозділи господарської організації, промислово-фінансові групи;
4) за порядком створення і характером відносин між засновниками та самою господарською організацією: установи – створюються одним засновником у розпорядчому порядку на засадах влади та підкорення; корпорації-створюються кількома засновниками, шляхом укладення між ними угоди у добровільному порядку.
Традиційно суб’єкти основної ланки господарювання поділяються на колективні утворення, до яких належать підприємства, господарські товариства та кооперативи, та окремих громадян як суб’єктів господарювання.
Реалізуючи своє конституційне право на здійснення підприємницької діяльності, кожен громадянин України, іноземець та особа без громадянства самостійно визначає найбільш прийнятний для нього спосіб організації її здійснення, обираючи індивідуальний або колективний характер дій на основі об’єднання майна, підприємницьких зусиль з іншими особами з метою спільного отримання прибутку. У теорії відносин власності за цією ознакою всіх учасників процесу господарювання, що розглядається як привласнення продуктів природи шляхом продуктивної праці в процесі суспільного виробництва, поділяють на суб’єктів індивідуального та групового привласнення. Відповідно можна вести мову про індивідуальних та колективних суб’єктів господарювання: фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності та колективні утворення – організації.
Підприємництво (ст. 42 ГК) – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. При цьому ст. 84 ЦК України уточнює, що товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи. Громадянин-підприємець (ст. 128 ГК) здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених уст. 44 ГК України.
Відповідно до ст. 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Разом з тим чинне законодавство містить низку обмежень щодо здійснення підприємницької діяльності. Це, по-перше, заборона займатися підприємницькою діяльністю депутатам, посадовим і службовим особам органів державної влади та місцевого самоврядування.
Громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи. Право на підприємницьку діяльність передбачене ст. 42 Конституції України. Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва. При цьому під підприємництвом розуміють самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ризик, не заборонену законом діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і здійснення торгівлі з метою одержання прибутку. Підприємницькою діяльністю можуть займатися громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, однак вона обмежується щодо депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, військовослужбовців, працівників прокуратури, суду, державної безпеки тощо.
Громадянин, який займається підприємницькою діяльністю, але не пройшов державної реєстрації, не набуває статусу підприємця.
Дещо інакше складається правовий стан суб’єктів господарювання у вигляді юридичних осіб. Унаслідок різних цілей юридичні особи досить різнорідні як за упорядкуванням, так і за характером діяльності. Цивільне законодавство України (ст. 80 ЦК) визнає юридичною особою організацію, створену і зареєстровану в установленому законом порядку, яка наділяється цивільною право-і дієздатністю. Юридична особа (ч. 1 ст. 81 ЦК) може бути створена шляхом об’єднання осіб і/або майна. Тобто юридичні особи можуть мати публічні та суспільні цілі й інтереси чи приватні цілі та інтереси окремих фізичних осіб. Відповідно до цього й законодавець поділяє юридичних осіб залежно від порядку їх створення (ч. 2 ст. 81 ЦК) на юридичних осіб приватного та юридичних осіб публічного права. За організаційно-правовою формою юридичні особи можуть створюватися у формі товариств і установ (ч. 1 ст. 83 ЦК), при цьому товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.
Для юридично рівноправних суб’єктів нормами права встановлюються лише загальні правила поведінки, без кількісних та якісних характеристик, а конкретності таким правам та обов’язкам надають самі суб’єкти правовідносин. У цьому контексті законодавство України визначає суб’єктами суспільних відносин таких його учасників, які на підставі чинного законодавства визначаються носіями суб’єктивних прав і відповідних обов’язків. Переведення суспільних відносин у господарсько-правову площину передбачає некомерційні засади діяльності, але при цьому аж ніяк не підриває принципи господарського права. Зазначена діяльність може і повинна бути визнана господарською і передбачає існування цілих господарських інститутів, а також господарсько-правових відносин. Широке застосування некомерційних відносин є цілком логічним і регулюється відповідними нормами господарського права (статті 52-54 ГК) та автоматично передбачає некомерційне господарювання з метою досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. Наприклад, у своїй більшості некомерційна господарська діяльність навчальних закладів та закладів охорони здоров’я, переважно державної і комунальної форм власності, компенсується за рахунок бюджетного фінансування. Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 22 ГК України законодавством можуть бути визначенні види господарської діяльності, що дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.
Некомерційне господарювання (ч. 1 ст. 52 ГК) – це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. 102
Отже, некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до Конституції України та законів забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом Стаття 86 ЦК України доповнює, що непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. Крім того, статті І 30-131 ГК України серед неприбуткових організацій виокремлюють кредитні спілки та благодійні організації.
Мова йде про обмеження щодо здійснення підприємництва та заборони на його здійснення у видах діяльності, що встановлюються Конституцією України та законом. Тобто обмеження щодо здійснення підприємництва та некомерційна господарська діяльність – це різнопланові явища, які не можна розглядати разом, що, на жаль, не враховано на законодавчому рівні.
Ще раз проаналізуємо ст. 52 ГК України, згідно з якою, некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання державного чи комунального секторів економіки на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Мається на увазі те, що уповноважений орган управління визначає правовий статус окремого суб’єкта господарювання у державному або комунальному секторах економіки, а не визначається сфера діяльності у межах певної сфери суспільного виробництва, де заборонене здійснення підприємництва як приватного, так і державного.
Крім того, ст. 52 ГК України регламентує можливість здійснення некомерційної господарської діяльності також іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється. Тобто увага акцентується не на сфері діяльності, а на самих суб’єктах, які створено з метою здійснення підприємництва або без цієї мети. Отже, існування господарської організації, мета якої не визначена, неможливе.
Але з цього приводу необхідно відзначити, що не слід змішувати поняття “суб’єкт некомерційного господарювання” з категорією “не-господарюючий суб’єкт”, якою оперує податкове законодавство. Хоча у цьому контексті, безумовно, “суб’єкт некомерційного господарювання” належить до такої правової категорії, як “неприбуткова організація”.
Так, у ст. 14 (п. 14.1.121) ПК України зазначається, що неприбуткові підприємства, установи та організації – підприємства, установи та організації, основною метою діяльності яких є не одержання прибутку, а провадження благодійної діяльності та меценатства і іншої діяльності, передбаченої законодавством. До них можуть бути віднесенні благодійні фонди і благодійні організації, створені в порядку, визначеному законом для проведення благодійної діяльності, в тому числі громадські організації, створенні з метою провадження екологічної, оздоровчої, аматорської спортивної, культурної, освітньої та наукової діяльності, а також творчі спілки та політичні партії, громадські організації інвалідів та їх місцеві осередки, науково-дослідні установи та вищі навчальні заклади III-IV рівнів акредитації, внесенні до Державного реєстру наукових установ, яким надається підтримка держави, заповідники, музеї-заповідники; пенсійні фонди, кредитні спілки, створені у порядку, визначеному законом; інші юридичні особи, діяльність яких не передбачає одержання прибутку згідно з нормами відповідних законів; спілки, асоціації та інші об’єднання юридичних осіб, створені для представлення інтересів засновників, що утримуються лише за рахунок внесків таких засновників та не проводять господарської діяльності, за винятком отримання пасивних доходів; житлово-будівельні кооперативи, об’єднання співвласників багатоквартирних будинків, створені у порядку, визначеному законом; професійні спілки, їх об’єднання та організації профспілок, утворені в порядку, визначеному законом.
У цьому значенні категорія “неприбуткова організація” є збірною за своїм змістом як для суб’єктів некомерційного господарювання, так і негосподарюючих суб’єктів, діяльність яких направлена на господарче забезпечення, без створення суспільного продукту, який мас цінову визначеність.
Отже, можна констатувати, що існує два види суб’єктів господарювання: суб’єкти підприємницької діяльності та суб’єкти некомерційного господарювання.
Головним критерієм віднесення суб’єкта господарювання до некомерційної господарської інфраструктури є мета його господарської діяльності, яка формується здебільше в контексті встановлених чинним законодавством заборон на здійснення підприємництва.
Економічна мета діяльності некомерційних суб’єктів господарювання спрямована на досягнення будь-яких соціально-економічних результатів, не пов’язаних з отриманням прибутку.
Правова мета діяльності таких суб’єктів господарювання може полягати: у виробництві суспільно необхідного продукту, яке за своїми умовами і характером потреб, що задовольняються, як правило, не може бути рентабельним (казенні підприємства); переважно у забезпеченні потреб самих засновників таких суб’єктів (споживчі кооперативи тощо) чи інших учасників господарського обороту (біржі).
(1 votes, average: 5,00 out of 5)