Фінансове право – Мацелик М. О. – 20.4. Визнання недійсними договорів органами ДПСУ
Відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України “Про ДПСУ для виконання покладених на органи Державної податкової служби завдань і функцій вони мають право подавати до судів (господарських судів) позови до підприємств, установ, організацій і громадян про визнання договорів недійсними та утримання в дохід держави коштів, одержаних за такими договорами, а в інших випадках – коштів, отриманих без установлених законом підстав.
Основними законодавчими та нормативними актами, які регулюють питання про визнання податковими органами договорів недійсними і утримання в дохід держави коштів, одержаних за такими договорами, є:
1) ЦКУ; ГКУ; ГПКУ; Закон України “Про ДПСУ”;
2) рекомендації щодо визнання майнових договорів суб’єктів підприємницької діяльності недійсними й утримання в дохід держави коштів, отриманих за такими договорами, а в інших випадках – коштів, одержаних без установлених законом підстав – наказ ДПА України;
3) постанова Пленуму ВСУ “Про судову практику у справах про визнання угод недійсними” від 28 квітня 1998 р. .№ 3;
4) роз’яснення ВАСУ ‘Tipo деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними” від 12 березня 1999 р. № 02-5/111;
5) лист ВАСУ “Про практику вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням пункту 11 статті 10 ЗУ “Про Державну податкову службу в Україні” від 19 січня 1996 р. № 01-8/18;
6) лист ВАСУ “Про практику вирішення окремих категорій спорів” від 22 вересня 2000 р. № 01-8/516 та ін.
Вичерпний перелік підстав для визнання договорів недійсними і можливих наслідків установлено в ст. 16 глави ЦКУ та ст. 207-208 ГКУ.
Узагальнення судової практики щодо застосування ст. 48, 49, 57 і 58 Цивільного кодексу України 1963 р. (далі – ЦКУ-63) у 2001-2002 рр. зі стягнення коштів, отриманих без достатніх підстав за позовами податкової служби відбулося в Аналітичних матеріалах з питань вивчення практики вирішення господарськими судами спорів, пов’язаних з визнанням договорів недійсними й утриманням коштів, отриманих без належних підстав, за позовами органів Державної податкової служби, які були оприлюднені на науково-консультаційній раді при ВГСУ 21 червня 2004 р.
Узагальнимо судову практику.
1. Ст. 49 ЦКУ-63 (недійсність угоди, укладеної з метою, суперечною інтересам держави і суспільства) найчастіше застосовувалася в ситуації, коли одна зі сторін договору має намір ухиляння від сплати податків. Наявність подібного наміру підтверджується реєстрацією фіктивних підприємств на підставі загубленого паспорта, документів померлих або підставних (в оригіналі – “третіх”) осіб, несплатою податків у бюджет, неподанням звітності чи представленням свідомо помилкової звітності і т. ін. У таких фірм нерідко визнаються недійсними установчі документи.
Подібна методика боротьби з фіктивними фірмами викладалася в роз’ясненні ВАСУ “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними” від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 зі змінами і “Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів Державної податкової служби” від 12 травня 1995 р. № 02-5/451 зі змінами.
(На нашу думку, підхід ВГСУ і ДПАУ є неправильним: визнання угод із фіктивними підприємствами як спосіб ухиляння від сплати податків використовують саме нормальні підприємства. Фіктивні підприємства є лише пособниками в цьому (ухилянні). Тому для того, щоб суд визнав угоду недійсною на підставі ст. 49 ЦКУ-63, податківцям потрібно довести намір саме нормального підприємства на “ухиляння” від сплати податків. Звичайно, цього ніхто не робить.
Крім того, відомо, що ухиляння від сплати податків є злочином (ст. 212 ККУ). Факт його здійснення має бути встановлений обвинувальним вироком суду, що набув законної сили. На нашу думку, до набуття сили таким вироком, з огляду на конституційний принцип презумпції невинуватості, господарський суд не може встановити, чи є намір, спрямований на ухиляння від сплати податків. Проте, як видно з Аналітичних матеріалів, практика йде простішим і менш законним шляхом.)
2. Найбільш частою причиною визнання угод недійсними на підставі ст. 48 ЦКУ-63 (недійсність угоди, яка не відповідає вимогам закону) як таких, що порушують вимоги закону, була відсутність ліцензії при укладенні договору, виконання якого вимагає її одержання.
(На наш погляд, застосування ст. 48 у цьому випадку є правильним і обгрунтованим. Хоча в цьому випадку є чимало суперечностей у рішеннях судів. Наприклад, у листі ВАСУ від 15 травня 1997 р. № 01-8/167 (зі змінами, внесеними інформаційним листом ВГСУ від 19 травня 2003 р. № 01-8/537) стверджується, що безліцензійний договір варто визнавати недійсним на підставі ст. 49 ЦКУ-63.
Ситуація з ліцензіями ще більш ускладнюється, якщо врахувати, що в листі ВАСУ від 24 січня 1997 р. № 01-8/23 судам пропонується за безліцензійної угоди замість ст. 48 і 49 застосовувати санкцію у вигляді вилучення засобів як отриманих без достатніх підстав.)
3. Ст. 50 (недійсність угоди юридичної особи, що суперечить її цілям); СТ.-57 (недійсність угоди, укладеної внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких обставин); ст. 58 (недійсність удаваної угоди) ЦКУ-63 не користувалися популярністю в податкової служби (Аналітичні матеріали).
Потрібно зазначити, що статтям “старого” ЦКУ-63 відповідають положення “нового” ЦКУ і ГКУ.
Так, угода, укладена після 1 січня 2004 р. без ліцензії, буде визнаватися недійсною на підставі ст. 227 ЦКУ; угода, укладена під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини – на підставі ст. 230-233 ЦКУ; фіктивна угода на підставі ст. 234 ЦКУ, удавана – на підставі ст. 235 ЦКУ. От. 48 і 49 ЦКУ-63 замінила ст. 207 ГКУ.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)