Економіка розвитку – Царенко О. М. – § 2. Забезпечення розвитку економіки через стійку національну валюту і чітку монетарну політику

Неодмінною ознакою державності, її обов’язковим атрибутом є власні гроші. Уже в перших доленосних для нашої країни державних документах -“Декларації про державний суверенітет” від 16 липня 1990 року та “Акті проголошення незалежності України” від 24 серпня 1991 року – наголошувалося на необхідності запровадження в Україні власної грошової одиниці як одного з найголовніших чинників економічної політики. Але шлях до стабільної грошової системи лежить через розбудову економічно потужного господарства держави.

Рух готівкових грошей відбувається в процесі обігу товарів при виконанні різних платежів. Із розвитком товарного виробництва обмін товару на товар став обслуговуватися грошима, тому грошовий обіг пов’язаний з товарним обігом і обумовлюється ним. Гроші надходять в обіг, щоб обслуговувати реалізацію товарів, а їх кількість, необхідна для обліку, визначається кількістю товарів, рівнем товарних цін і швидкістю обігу грошей.

Грошовий обіг відрізняється від товарного тим, що кожний товар тільки тимчасово перебуває у сфері обігу, тоді як гроші знаходяться в обігу постійно.

При купівлі товарів у кредит гроші виступають як засіб платежу, не виконуючи при цьому ролі обміну товару на товар, а завершуючи його. Грошова готівка, нарахована тій чи іншій особі як засіб платежу, нерідко використовується на купівлю товарів, тобто функціонує як засіб обігу, а гроші, отримані від реалізації товарів, нерідко використовуються для погашення боргових зобов’язань і виконують функцію засобу платежу.

Гроші, виконуючи функцію обігу і платежу у своєму безперервному русі в рамках грошових систем кожної держави в цілому, забезпечують грошовий обіг. Рух грошей грунтується на русі товарів, отже, зміни в русі товарів унаслідок скорочення виробництва чи завдяки його зростанню призводять до збільшення чи скорочення грошей в обігу. Сам процес обігу перетинає індивідуальні й локальні кордони безпосереднього обміну товарів, розвиваючись у суцільне коло суспільних зв’язків, які залежать від кількості проданих на ринку товарів, рівня товарних цін, швидкості обігу грошей.

Іншими словами, для реалізації будь-якої кількості товарів у певний період необхідна відповідна кількість грошей.

Кількість грошей, необхідних для обігу, можна визначити за формулою:

Переходячи від одного покупця до іншого, гривня обслуговує процес купівлі-продажу декількох товарів. Отже, кількість грошей, необхідних для обігу, змінюється прямо пропорціонально кількості проданих на ринку товарів і рівню їх цін та обернено пропорціонально швидкості обігу грошей.

В умовах переходу нашої країни до ринкових відносин тотальне зростання цін призводить до хронічної дестабілізації грошового обігу через знецінення грошей та неприборканість ціноутворення. Це породжує безперервний процес додаткового випуску грошей в обіг і обумовлює нестримне падіння виробництва й економіки в цілому. Приборкання цього процесу неможливе без врахування характеру грошових відносин в умовах ринкової економіки.

Визначена Марксом формула “гроші – товар” з розвитком ринкової економіки трансформувалась в окремі елементи грошової системи відповідно до функцій грошей. Та й самі гроші пережили різні етапи. Гроші металеві, що виготовлялися з дорогоцінних металів, замінені на паперові, які відповідали еквіваленту золота й обмінювались на нього і т. ін. Основою зрілості функціонування різних форм грошей є їх ліквідність, а тому гроші можна розглядати як високоліквідні активи. Активи ж, які мають високу ліквідність, можуть розглядатись не як гроші, а як їх адекватні замінники (цінні державні папери, акції, капітал у різних формах тощо), що є невід’ємною ознакою ринкової економіки. Людина, яка має більший чи менший капітал (гроші чи майно), сама приймає рішення, де їй зберігати своє багатство, у які активи його вигідно вкласти на певний період.

Можна вкласти гроші у банки під проценти, і за сучасного стану економіки України це найкращий вихід. Із розвитком ринкових відносин, стабілізацією економіки та її зміцненням гроші, вкладені в активи, дають більші проценти. У період зростання інфляції гроші, хоч і мають високу ліквідність, все ж неухильно поглиблюють негативне ставлення до них, а тому їх зберігання, навіть у банках, не викликає довіри, їх вкладають у майно, нерухомість, а ще – обмінюють на валюту інших країн. Національна валюта, таким чином, втрачає свої функції і як міри вартості, і як засобу накопичення. Зростання цін посилює цей процес і потребує додаткового спрямування грошей в обіг, що призводить до гіперінфляції.

Стабілізація економіки та її висхідний розвиток посилюють довіру до національної валюти, стимулюють накопичення грошей, вкладання їх на рахунки в банках або для купівлі активів, що ми матимемо у майбутньому і в Україні. Це насамперед стосується активів, які за своєю природою мають вартість і можуть виступати як засіб платежу та накопичення, більшою або меншою мірою є ліквідними, але на відміну від грошей не можуть виконувати функції міри вартості, оскільки змінюють свою номінальну вартість відносно масштабу цін.

Із врахуванням ступеня ліквідності того чи іншого активу нарівні з грошима у країнах з ринковою економікою введено поняття “агрегатів”. Грошовий агрегат у вузькому розумінні є не що інше, як гроші в обігу або міра грошей.

Перший грошовий агрегат (МІ) акцентує увагу на грошах як на засобі обігу, тобто на готівці та вкладах до запитання, які можна переказати іншим особам за допомогою чеків або електронної пошти.

Другий грошовий агрегат (М2) – це гроші у функції засобу накопичення. У своїй основі він охоплює міру грошей МІ та грошей, які є ліквідним засобом накопичення, тобто ряд активів, що мають фіксовану вартість і можуть перетворюватися в готівку, але не можуть бути переказані від однієї особи до іншої ні електронною поштою, ні чеками. До цього агрегату належать взаємні фонди грошового ринку, депозитні рахунки грошового ринку, заощаджені вклади, термінові вклади, сьогоденні угоди про повторний викуп, одноденні позички в євродоларах.

Грошові агрегати МІ і М2 посідають чільне місце у грошовій системі, але поряд з ними існують інші, менш ліквідні активи. До них належать термінові угоди про повторний викуп і позички в євродоларах на строк, більший ніж 24 години, а також титул власності взаємних фондів грошового ринку, що належить різним інститутам. Ці активи становлять агрегат МЗ, який, крім того, містить у собі агрегати МІ і М2.

Деякі цінні папери, які не входять до складу грошовою агрегату МЗ (банківський акцепт, комерційні папери, короткострокові цінні папери й облігації), також мають доволі високу ліквідність, а тому об’єднуються в грошовий агрегат.

Слід зауважити, що думки економістів відносно грошових агрегатів не збігаються. Одні з них вважають, що жоден із традиційних грошових агрегатів не є оптимальним як з погляду теорії, так і економічної політики. Пояснюється це тим, що грошові агрегати МІ і М2 та інші є довільно вибраними з деякого континууму (сукупності) ліквідності. При цьому прихильники такої концепції висувають твердження, що замість довільної системи грошових агрегатів доцільно створити загальний агрегат усіх ліквідних активів.

Переважна більшість економістів відносять грошовий агрегат М2 до стандартних показників, який може бути вагомим інститутом грошово-кредитної політики. На наш погляд, заслуговує на увагу застосовувана в СІНА система міри грошей, яка містить:

1) найвужчу міру грошей (МІ, призначену охоплювати баланси, які звичайно використовуються в платежах для купівлі товарів і послуг, тобто активи, які передбачені для утримання, головним чином, обслуговування поточних операцій). Отже, МІ складається з валюти, дорожніх чеків, поточних рахунків і рахунків, на які нараховуються проценти з необмеженим правом видавати чеки. Ця міра і більш ширші виключають баланси, утримувані урядом США, а також іноземними урядами та офіційними установами, оскільки сума цих балансів не пов’язана з розміром витрат і поточних операцій, наприклад, у США; 2) дещо ширша міра грошей (М2) охоплює, крім МІ, і фінансові активи, які мають надзвичайну ліквідність, що піддаються конвертації в баланси поточних операцій з відносною легкістю, або ж такі, що мають обмежений ступінь використання безпосередньо в поточних операціях, або ж такі, чиї номінальні вартості здебільшого фіксовані. Ця міра залучає до себе різноманітні рахунки та інструменти: термінові рахунки грошових ринків, що пропонуються депозитними установами, депозити приватного сектору, рахунки громадян у євродоларах, що мають бути сплачені через добу, угоди про купівлю цінних паперів з наступним їх викупом через добу, випущені банками, а також акції деяких фондів грошових ринків. З іншого боку, ця міра не охоплює баланси, які чітко утримуються тільки для довгострокових цілей (наприклад, рахунки при виході на пенсію і рахунки Кеуха). Вилучені із М2 також деякі важливі ліквідні активи, такі, як банкноти міністерства фінансів і комерційні папери, чиї номінальні вартості є ринково ризиковими; 3} най ширшою мірою запасів грошей є МЗ, що залучає до М2, поряд з іншими, певні ліквідні активи, які утримуються, головним чином, завдяки власникам великих активів, таких, як термінові та деякі інші інструменти, через які позичаються фонди на великі суми (100 тис. дол. і більше) депозитним установам на строк, більший ніж доба, термінові євродолари на рахунках громадян США, а також акції у фондах грошових ринків, які головним чином зберігаються в установах. Позики з боку депозитних установ у цих формах надають фонди, якими можна швидко управляти І змінювати відповідно до змін у фондових потребах при потоках кредитних та інших депозитних потоках; 4) крім цих видів грошових запасів, які можуть виступати щорічними цілями монетарної політики, фінансовий ринок також пропонує ширший засіб або міру ліквідних активів, що поширюється на різноманітні короткотермінові риночні інструменти: банківські акцепти, короткострокові комерційні папери, а також облігації Міністерства фінансів і Федеральної резервної системи США (ФР), що користуються великим попитом на ринку. Строки їх погашення не перевищують дванадцяти місяців.

Ця міра не є метою монетарної політики частково через те, що швидко зібрати інформацію, порівняно з грошовими заходами, не можна, а також через те, що порівняно з ними її складові менше підпадають під вплив політики ФР, а більше визначаються рішеннями позичальників за секторами ривку, де вони хочуть отримати позику.

Усі сукупності як монетарних, так і ліквідних активів, сфокусовані в активі балансового звіту клієнтів. Боргові заходи, у свою чергу, зосереджені на кредитах, виданих як позики клієнтам. У 1993 р. Комітет операцій відкритого ринку повідомив, що він контролюватиме разом із монетарними сукупностями широку міру боргу, яка включає в себе позики всіх внутрішніх нефінансових секторів федеральних, штатних і місцевих органів самоврядування, нефінансових видів бізнесу та сімей. Ця серія особливо важлива як джерело інформації про фінансові ринки і про тиски монетарної політики у період, коли грошові сукупності викривляються регулюючими змінами.

Проте, враховуючи досвід роботи передових країн, слід не забувати про необхідність оптимізації готівкового обігу в Україні. Причому головною причиною грошової емісії є перевищення грошових доходів над видатками. Паралельно у грошових витратах населення падає питома вага купівлі товарів, а тому реалізація товарів першої необхідності знижується швидше, ніж показники їх виробництва, відбувається переливання грошей у готівковий обіг, що можна пояснити такими причинами:

Зменшенням коштів на поточних рахунках підприємств і населення та збільшенням готівки;

Приховуванням доходів підприємств усіх форм власності від оподаткування;

Нестабільністю в економіці і платежах;

Незацікавленістю населення і підприємств у зберіганні грошей у банках.

Повернення довіри до готівки і поліпшення готівкового обігу можливе лише за рахунок дієвих заходів щодо стабілізації економіки.

Поряд із заходами щодо стабілізації економіки та розвитку промисловості необхідно жорстко обмежити грошовий обіг. Національний банк України вживає дієві заходи щодо організації роботи з готівковим обігом національної валюти як законного платіжного засобу на території України. Готівка у національній валюті є законним платіжним засобом на території України і не може бути об’єктом купівлі-продажу.

Національний банк України як єдиний емісійний банк і касовий центр держави організовує і регулює обсяг та структуру готівкової маси в обігу на підставі головних напрямів грошово-кредитної політики. Установи банків відповідно до вказівок Національного банку здійснюють прогнозування готівкового обігу.

Національний банк для визначення грошової маси або грошей увів грошові агрегати MO, M1, М2, МЗ. Відповідно грошові агрегати включають у себе: МО – це гроші в обігу, готівкові кошти в залишках кас та ювілейні монети; МІ – це гроші, визначені в агрегаті МО, та кошти до запитання суб’єктів господарської діяльності й фізичних осіб з нарахованими процентами за ними; М2 – гроші, визначені агрегатом МІ та строкові кошти (депозити) і кошти до запитання в іноземній валюті; МЗ – це гроші, визначені в агрегаті М2, та кошти і вкладення в цінних паперах.

Усі макроекономічні аспекти діяльності центрального банку пов’язані з формуванням і здійсненням монетарної політики. Під монетарною політикою маються на увазі дії центрального банку з метою впливу на загальну грошово-кредитну ситуацію в економіці. Основні функції центрального банку на макрорівні:

Введення валюти в обіг;

Розробка і проведення власне монетарної політики, включаючи управління процентними ставками, обмінними курсами і міжнародними резервами тощо;

Функція банку банків, у тому числі роль кредитора в останній інстанції;

Функція банкіра уряду, його податково-бюджетного агента, фінансового консультанта й управляючого державним боргом.

Мікроекономічна діяльність центральних банків, охоплюючи ряд технічних питань (які стосуються платіжної системи), а також певні обов’язки контролюючого характеру, спрямована на створення середовища для ефективного функціонування фінансового сектору всередині країни і включає:

Організацію, контролювання, а в разі необхідності й управління клірингово-платіжною системою. Завданням центрального банку є мінімізація вартості розрахунків і клірингу фінансових операцій, а також гарантування того, щоб недоліки платіжної системи не знижували ефективності ринків або тих видів діяльності, у зв’язку з якими виникла необхідність платежів;

Функцію нагляду і регулювання.

Банківська справа і фінансова діяльність, як і всі інші види економічної діяльності, метою яких є максимізація прибутку, допускають ризик. У контексті банківської справи такий ризик може набувати різних форм, які належать до двох категорій:

– будь-коли вкладники можуть вимагати отримання своїх депозитів до за–і питання в готівковому вигляді;

– банки можуть надавати кредит позичальникам, не спроможним повернути борг.

Функція центрального банку, пов’язана з контролем, спрямована на обмеження цих видів ризику шляхом нагляду і дотримання пруденційних нормативів. Наприклад, співвідношення між короткостроковими активами і пасивами, між різними видами активів і власним капіталом, аналізом ризику активів тощо. Є кілька рівнів контролю: платоспроможність, ліквідність, аналіз окремих показників балансу та їх співвідношення, низка спеціальних нормативів.

Інструменти, які застосовують центральні банки різних країн для досягнення стабільних цін і курсів обміну валют, відрізняються і залежать від організаційної структури, що склалася, від стадії розвитку фінансового сектору, нарешті, від політичної системи. Водночас існує чимало однакових елементів у побудові, масштабах і методах здійснення монетарної політики, що дає змогу описати деякі загальні аспекти відповідних інструментів. За механізмом дії інструменти поділяються на прямі й непрямі.

До прямих інструментів монетарної політики належать:

Обмеження на величину відсоткових ставок (часто із введенням відсоткових ставок, що дають перевагу для певних класів позичальників);

Агреговані та індивідуальні кредитні межі – правила розміщення кредитів для певних фінансових інститутів (наприклад, надання центральним банком цільового кредиту Агробанку з метою розміщення саме в конкретній сільськогосподарській галузі);

Резервні вимоги (хоча за деякими ознаками їх класифікують як непрямі);

Різні обмеження щодо співвідношення ліквідності в балансових статтях фінансових установ, які відповідають операційним цілям центрального банку (управління внутрішніми активами банківської системи в цілому, іноземними резервами, резервними зобов’язаннями, грошовими агрегатами, відсотковими ставками тощо).

Основним недоліком прямого контролю вважають втрату цінових сигналів, неефективність розміщення кредитів, адміністративні проблеми, пов’язані з розподілом, відхід функції фінансового посередника з банківської сфери і ряд інших проблем. Ціна на ресурси (матеріальні або фінансові) у ринковій економіці виконує, зокрема, дві економічні функції – інформаційну та розподільну. Тому спотворена структура цін дає хибне уявлення про те, які виробництва та галузі працюють ефективно, а які – збиткові. Унаслідок цього відбувається кредитування збиткових галузей, зростає дефіцит бюджету і підвищуються темпи інфляції. Неврівноважені ціни на кредитні ресурси (процентні ставки) призводять також до непропорційного зростання внутрішнього кредиту та його неефективного розподілу між економічними агентами на макро – і мікрорівнях, а внаслідок – до інфляції та рецесії.

Усі прямі інструменти порушують рівновагу на фінансових ринках і не можуть ефективно застосовуватися в довгостроковому періоді.

Непрямі монетарні інструменти можуть лише опосередковано впливати на монетарні та кредитні агрегати всієї банківської системи. Основні серед цих інструментів – операції на відкритому ринку, угоди про зворотну купівлю цінних паперів, вільні кредитні аукціони, переговори і застереження та деякі інші. Необхідними передумовами застосування непрямих методів є розвинуті ринки цінних паперів, платоспроможність і ліквідність як окремих банків, так і всієї банківської системи в цілому, дотримання правил і процедур, наявність ринкової дисципліни, ефективний пруденційний банківський нагляд. Непрямі монетарні інструменти мають ряд переваг: введення конкурентної ринкової практики в діяльність як центрального, так і комерційних банків, гнучкість (стосовно величини й часу) кредитних інтервенцій, цінова сигналізація, ефективність розміщення кредитів.

Основною проблемою застосування непрямих інструментів в економіці перехідного періоду, зокрема в Україні, є ризик Національного банку, коли він взаємодіє із неплатоспроможними фінансовими інститутами. Застосування непрямих інструментів у цих умовах асоціюється з проблемами зворотної селекції (adverse selection), морального ризику (moral hazard problem) та проблемою змови (collusion problem).

Проблема зворотної селекції виникає перед здійсненням фінансової трансакції, коли неплатоспроможні позичальники намагаються отримати кредити у фінансових установах навіть під дуже високий процент, заздалегідь знаючи, що, можливо, їх не повернуть. Однак кредитори, не маючи достатньої інформації про своїх потенційних позичальників, кредитують ці інститути. (Зворотна селекція на фінансових ринках з’являється, коли потенційні позичальники, що зазнають найбільшого кредитного ризику, найактивніше домагаються кредитів, і тому здебільшого саме їх обирають кредитори). Трапляється також, що деякі кредитори вимушені кредитувати неплатоспроможні інститути, бо інакше самі ризикують потрапити до розряду неплатоспроможних.

Проблема морального ризику виникає після фінансової трансакції та пов’язана з можливістю позичальників займатися дуже ризикованою, з погляду кредитора, діяльністю. У банківській сфері вона викликана передусім слабким банківським наглядом і полягає в тому, що неплатоспроможні банки можуть брати кредит центрального банку під вищий процент, ніж платоспроможні. Як наслідок, вони рефінансують цей дорогий кредит у дуже ризиковані проекти. У підсумку зростають кредитні ризики всієї фінансової системи.

І нарешті, виникає проблема колективної змови – коли в процедурі кредитних аукціонів бере участь невелика кількість комерційних банків (випадок олігополії). На противагу першим двом випадкам, коли кредит надавався за завищеною процентною ставкою, у цьому разі його надають за заниженою процентною ставкою.

Усі зазначені фактори – наслідок так званої проблеми асиметричної інформації поміж кредиторами та позичальниками, що існує на фінансових ринках.

Однак саме розвиток альтернативних механізмів монетарного контролю, які узгоджуються із ширшим застосуванням ринкових механізмів, є необхідним у фінансових реформах перехідних економік.

Як непрямий інструмент монетарної політики може використовуватись аукціонний механізм. Одним із способів його впровадження є створення дворівневої банківської системи за ознакою платоспроможності. Перший рівень – платоспроможні банки, допущені до аукціону. Показник їхньої платоспроможності оцінюється органами монетарної влади. Одночасно банки першого рівня виконують дилерську функцію і мають кредитні відносини з банками другого рівня. Переваги такого підходу:

Можливість введення ринкової процентної ставки;

Пониження кредитного ризику центрального банку (його активи стають менш ризикованими, бо він має відносини із платоспроможними інститутами);

Напрацьовується досвід роботи дилерських банків в оцінці кредитних ризиків;

Більш ефективний нагляд (центральний банк здійснює нагляд в основному за дилерськими банками, а їх значно менше).

Цей процес може ускладнитися за умови незадовільного нагляду, недосконалого фінансового законодавства і бухгалтерських стандартів, а також, якщо дилерські банки є власністю їхніх головних позичальників або контролюються ними.

Важливою умовою функціонування господарського механізму, що покликана забезпечити прискорення економічного розвитку суспільства, є стійкість готівковою обігу при збалансуванні платоспроможного попиту населення та пропозиції товарів і послуг. Усе це обумовлює такі основні завдання установ банків у роботі з готівковим обігом:

Безумовне виконання законодавчих та нормативних актів вищих органів влади та управління і національного банку з питань регулювання обсягу та структури готівкової маси в обігу;

Аналіз сукупних оцінок стану збалансованості грошових доходів і витрат населення та вироблення на цій підставі узгодженої економічної політики при регулюванні доходів населення, розвитку нетрадиційних каналів їх використання, реалізації соціальних програм поліпшення життя населення;

Раціональна організація готівкового обігу, всебічний розвиток і впровадження нових форм безготівкових розрахунків, якнайшвидше залучення готівки до кас банків;

Вирішення питань кредитування народного господарства й організації розрахунків, виходячи з інтересів подальшого зміцнення готівкового обігу економне витрачання кредитних ресурсів і підвищення ефективності використання кредиту, додержання таких основних принципів кредиту, як цільовий характер, строковість і повернення, забезпеченість товарно-матеріальними цінностями;

Суворе обмеження емісії вимогами зростання обсягу готівки;

Своєчасна видача готівки підприємствам, об’єднанням, організаціям і установам для виплати заробітної плати, оплати праці у сільськогосподарських підприємствах та на інші цілі;

Здійснення контролю за економним витрачанням готівкових коштів у господарстві, а також витрачання коштів за цільовим призначенням;

Суворе дотримання встановленого порядку касової та емісійної роботи.

Вирішення цих питань можливе лише при чіткому прогнозуванні готівкового обігу через визначення головних напрямів державної грошово-кредитної політики, прогнозних розрахунків балансу грошових доходів і витрат населення та готівкового обігу. Показники балансу використовуються для складання прогнозних розрахунків касових оборотів готівки. Прогноз розрахунків касових оборотів розробляється на підставі планів чи прогнозів соціально-економічного розвитку з урахуванням грошово-кредитної політики. Розраховуються обсяг і джерела надходжень готівки до кас банків, розміри і цільове спрямування видач готівки з кас банків, випуску грошей або вилучення їх з обігу в цілому в державі, в областях, містах та районах на кожний квартал.

Прогнозні розрахунки касових оборотів складаються за такими джерелами надходжень: податки з населення; від торгової виручки; виручка від усіх видів транспорту; квартирна плата та комунальні послуги; виручка видовищних установ; підтримання оборотної каси за рахунок резервних фондів тощо.

Напрями видачі готівки: на оплату праці, стипендії, відрядження; на закупівлю сільськогосподарської продукції; на виплату пенсій, допомог і страхових відшкодувань тощо.

Робота банків стосовно готівкового обігу має зосереджуватися на безумовному виконанні директив Національного банку з готівковою обігу, досягненні кращого порівняно з прогнозними розрахунками емісійного результату за рахунок:

Систематичного аналізу виробництва товарів, роздрібного товарообороту, надання послуг населенню відповідно до грошових доходів та попиту;

Надання кредитів підприємствам усіх форм власності з метою розширення виробництва товарів та надання послуг;

Залучення вільних коштів населення на вклади, у придбання облігацій, організації безготівкових розрахунків тощо.

Крім того, усім підприємствам і організаціям установлюються ліміти залишку готівки в касі:

Для підприємств, об’єднань, організацій і установ – установами банків за участю керівників цих підприємств і установ;

Для сільськогосподарських підприємств усіх форм власності цими ж підприємствами за згодою відповідних установ банків.

Таким чином, касове прогнозування – одна з форм планування грошового обігу, виконуваного шляхом складання касового прогнозу банку або банків відповідного регіону чи держави на основі прямого обліку і регулювання руху готівки, яка проходить через їх каси. Інфляційні процеси, які нині переживає держава, потребують регулювання грошової маси в обігу. Касове прогнозування надає можливість регулювати емісію грошей та вилучення з обігу знецінених грошових знаків,

Прогнозування проводиться на основі даних комерційних банків про проведені касові операції, надходження податків та інших грошових надходжень.

Касові операції – це банківські операції, які проводяться для підприємств усіх форм власності та установ з приводу одержання та видачі готівки. Порядок проведення касових операцій, форми документів, правила прийому, видачі та схоронності грошей регламентується спеціальним Положенням.

Касовий прогноз складається з двох частин – надходжень і видатків. Основним джерелом надходжень готівки є торговельна виручка, податки та оплата послуг. Виплати готівки у свою чергу повинні забезпечувати виплату заробітної плати, господарські виплати, оплату службових відряджень тощо. Перевищення надходжень над видатками означає вилучення готівки з обігу, а перевищення видатків над надходженням потребує додаткового випуску грошей в обіг, що називається емісією.

З метою поліпшення регулювання грошового обігу всі державні, акціонерні та приватні підприємства й організації зобов’язані зберігати готівку у банках за винятком установлених для них лімітів готівки в касах.

Ліміти залишку готівки встановлюються в межах дійсної потреби, але не вище граничних норм, затверджених Національним банком України. Цьому сприяє інкасація торгової виручки, яка щоденно здійснюється установами Ощадних та інших банків.

Основними завданнями Національного банку України щодо валютної політики є забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності гривні; продовження забезпечення процесу дедоларизації української економіки через підвищення привабливості гривневих активів порівняно з вкладеннями в активи в іноземній валюті; забезпечення золотовалютних резервів в обсязі не менше, ніж фінансування імпорту протягом двох місяців; забезпечення ефективного функціонування національної валютної системи через збалансованість платіжного балансу, гармонізацію інтересів експортерів та імпортерів; здійснення поточного регулювання системи валютних обмежень та економічних нормативів; удосконалення структури внутрішнього валютного ринку з урахуванням міжнародної практики та запровадження нових видів міжнародних розрахунків; створення сприятливих умов для вкладення коштів резидентами і нерезидентами України в національну економіку.

Політика у сфері управління готівковим обігом має спрямовуватись на повне і своєчасне забезпечення потреб економіки в готівці та ефективне її використання в економічних процесах, посилення контролю за готівковими розрахунками між суб’єктами господарювання та децентралізацію випуску готівки в обіг і вдосконалення організації роботи з готівкою в територіальних управліннях Національного банку України через запровадження сучасних методів і технологій на основі використання високошвидкісних систем обробки готівки.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)