Економічна теорія – Мочерний С. В. – Народна економіка – найдосконаліша модель майбутнього розвитку суспільства
Вона запозичує досягнення змішаної економіки, прогресивного інституціонального та соціал-реформістського варvuіантів. Водночас основою народної економіки повинна стати трудова народна власність та безпосередньо суспільне виробництво. Така економічна система зорієнтована на потреби та інтереси широких верств населення.
Народна економіка – економіка, яка базується на домінуванні трудової колективної власності, принципах самоуправління та всебічного соціального захисту працівників з використанням інших форм власності (в тому числі приватної), соціального контролю та національного і наднаціонального демократичного економічного планування у поєднанні з прогресивними сторонами корпоративної планомірності та ринкового саморегулювання.
Демократичне економічне планування передбачає використання імперативних (лат. imperativus – владний), або обов’язкових, планів для державного сектору (частка якого повинна становити 30-35 %) та індикативних (лат. indico – вказую) для недержавного (на трудову колективну власність повинно припадати до 50-55 % сукупної власності, на приватну – 10-25 %), яке супроводжується формуванням цільових комплексних програм пріоритетних напрямів розвитку народного господарства, переважанням методів територіального комплексного управління над галузевим та регулювання останнього. Основними засобами реалізації національного демократичного планування є науково обгрунтована промислова, структурна, інноваційна, податкова, фінансово-кредитна, регіональна, амортизаційна та інші форми економічної політики. Загалом таке планування передбачає раціональне поєднання державного регулювання з корпоративними і ринковими важелями саморегулювання за домінування першого.
Пріоритет трудової колективної власності в народній економіці зумовлений переважанням колективного характеру праці, об’єктивною потребою у подоланні відчуження найманих працівників від засобів виробництва (тобто від власності і управління нею, від державної влади), а також перевагою колективних цінностей у сучасному суспільстві. Це підтверджують висновки, дроблені на Міжнародній конференції з питань навколишнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації (червень 1992 р.):
1) неможливість врятування людства в межах ринкової системи, рушійною силою якої є приватна власність;
2) необхідність побудови нової моделі соціально-економічного розвитку, яка повинна спиратися передусім на важелі централізованого регулювання на рівні окремої держави і світової співдружності загалом, а лише потім на ринковий механізм.
Трудова колективна власність – найефективніша форма власності на сучасному етапі. Так, у США перехід до неї забезпечив зростання продуктивності праці на 10-15%, прибутку – на 50 % порівняно з середніми показниками аналогічних підприємств. В Італії на кооперативних підприємствах (порівняно з приватними фірмами) продуктивність праці на третину вища, а плинність кадрів – у 2,5 рази нижча, прогулів удвічі менше, страйків практично не буває, невеликий управлінський персонал. У США при опитуванні 66 % працівників виявили бажання працювати у фірмах, які контролюють самі трудящі, лише 20 % – у приватних компаніях. Враховуючи всі ці фактори, і республіканці, і демократи підтримують загальнонаціональне законодавство, яке стимулює власність працівників. Очевидно, що на себе людина працює краще, ніж на державу чи підприємця.
Рушійною силою на підприємствах трудової колективної власності є потреби та інтереси всіх працівників, а на приватних – інтереси власника. Наймані працівники стимулюються через механізм економічного примусу до праці, створення підприємцем матеріальних і моральних стимулів до праці, адміністративних важелів. Колективна праця, самоуправління, подолання всіх форм економічного відчуження забезпечують великий синергічний ефект.
Народна економіка передбачає формування стабільної та високоефективної системи стимулів до праці з раціональним поєднанням індивідуальних, колективних і суспільних інтересів для окремого працівника, підприємства чи організації. На рівні окремого працівника така система передбачає;
– перетворення його на власника такої кількості акцій, які даватимуть дохід не менший 50 % заробітної плати, точніше доходу на одного зайнятого, а також власника земельної ділянки біля індивідуального чи спільного будинку тощо;
– створення найкращих умов праці та її оплати;
– запровадження прогресивних форм організації праці та оплати праці (стимулювання за економію ресурсів, електроенергії, впровадження досягнень науки у виробництво тощо) залежно від результатів.
На рівні окремого підприємства система стимулів до праці формується через наявність у трудового колективу:
А) власності на засоби виробництва на підприємстві;
Б) власності на переважну частину створеного продукту (частка вилучається до бюджету через механізм оподаткування);
В) економічної влади (прийняття рішень про обсяг і спрямування інвестицій, цін на виготовлену продукцію в процесі узгодження з органами державної влади, обрання керівництва підприємства тощо), розподіл створеного доходу, а отже, участь в управлінні колективною власністю;
Г) програми соціального захисту, підготовки кадрів тощо;
Г) стимулювання ефективної праці менеджерів на колективних підприємствах.
Оптимальне поєднання особистих та колективних стимулів до праці формує нову продуктивну силу, якісно нові стимули до висококваліфікованої праці. Рушійними силами розвитку суспільних інтересів повинні стати:
– створення ефективних стимулів до праці у трудівників державного сектору через використання вказаних методів;
– надання менеджерам державних підприємств права бути їх співвласниками (разом не більше 0,1 % у сукупній власності великих підприємств);
– створення конкурентного середовища між іншими типами і формами економічної власності та підприємницької діяльності;
– запровадження акціонерних відносин (право придбання певної суми акцій підприємств інших форм власності за наявності між ними відносин спеціалізації, кооперації тощо);
– короткотермінові й довготермінові плани розвитку державного сектору і право парламентського контролю за їх здійсненням;
– встановлення мінімальної зарплати, не нижчої оптимального прожиткового рівня, в якому передбачається задоволення раціональних матеріальних, соціальних і духовних потреб;
– надійний соціальний захист у формі безоплатного отримання освіти, медичних послуг та ін.;
– відсутність безробіття;
– турбота держави та трудових колективів про формування працівника нового типу та ін.
Концепція постіндустріального суспільства (за винятком закладених у ній недоліків та соціальної форми) є досить наближеним до моделі народної економіки варіантом економічного розвитку суспільства.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)