Економічна теорія – Білецька Л. В. – 3. Основні етапи розвитку світової валютної системи
В історичному аспекті розрізняють три світові валютні системи. Перша склалася наприкінці XIX ст. Вона отримала назву Системи золотого стандарту. У цій системі основою грошового обігу було золото. Основними ознаками цієї системи були: функціонування золота як світових грошей; фіксація золотого вмісту національних валют та їхня здатність вільно обмінюватися на золото; наявність на цій основі фіксованих валютних курсів. Завдяки цьому забезпечувалися повна конвертованість світових грошей, сталість їх купівельної спроможності та валютних курсів, стабільність світових цін. За функціонування золотого стандарту реалізація товарів здійснювалася за цінами, які в середньому відповідали вартості цих товарів, а золото, маючи власну вартість, було важливим фактором ціноутворення.
Друга світова валютна система почала формуватися в 30-ті роки ХХ ст. Вона базувалася на золотовалютному стандарті (золотовалютна система) І юридично закріпилася на міжнародній конференції у Бреттон-Вудсі (США) у 1944 році. їй були властиві такі елементи:
1) у новій системі збереглася роль золота як платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу. Однак зв’язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано. Серед країн, що входили до МВФ, лише долар США зберіг зовнішню конвертованість у золото. Інші країни такої конвертованості не мали. Тому їхній зв’язок з монетарним товаром здійснювався за системою: золото-долар-національні валюти;
2) офіційно курси валют установлювалися шляхом визначення їх золотого вмісту і відповідно до цього твердо фіксувалися щодо долара. Вони не могли відхилитися більше як на 1 % в обидва боки без відповідної згоди МВФ;
3) долар прирівнювався до золота за визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни на золото: вміст дорівнював 0,888 г золота, ціна однієї унції золота – 35 дол. (унція – одиниця маси золота – дорівнює 31,1035 г золота);
4) важливою нормою Бреттон-Вудської системи була заборона вільної (приватної) купівля-продажу золота. Фіксована ціна – 35 дол. за унцію, що забезпечувало відповідну стабілізацію валютної системи.
Якщо та чи інша країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара у встановлених межах коливань (± 1 %), вона могла:
– використати частку свого золота – валютного резерву – для проведення стабілізуючих операцій на валютному ринку;
– вдатися до цільових позик, що надавалися зі спеціального фонду МВФ;
– провести девальвацію своєї власної грошової одиниці (девальвація – зниження курсу національної чи міжнародної валютно-грошової одиниці щодо валют інших країн, міжнародних валютно-грошових одиниць). Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці понад 10 % могла здійснюватися лише за відповідністю санкції МВФ.
Майже три десятиріччя ця система працювала ефективно, а долар США надійно виконував функцію міжнародного засобу платежу і резервної валюти. Така конвертованість долара, штучно занижена ціна золота сприяли нагромадженню світових запасів золота у США. У 1943 році вони мали приблизно 22 тис. тонн золота (майже 70 % офіційних запасів золота капіталістичних країн). У 1950 році золотий запас США у 7 разів перевищував доларові активи. Вважалося, що долар є навіть кращим за золото. Більшість країн не бажали і не могли пред’явити значних сум доларових активів для обміну на золото. США належала велика частка у світовій торгівлі й експорті капіталу, вони тривалий час мали позитивне сальдо платіжного балансу.
Наприкінці 50-х – на початку 60-х років з посиленням могутності Японії, Західної Німеччини та інших країн Західної Європи ситуація істотно змінюється. США втратили на світовому ринку конкурентні переваги: виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси різко скоротилися запаси золота. У 1971 році їх вартість становила 11,1 млрд дол. Ця сума у 6 разів була менша від доларової суми, що перебувала у міждержавному обігу. Почалася гонитва за золотом як найбільш стабільним грошовим активом і відповідно відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото – ринкова, яка у кілька разів перевищувала офіційну. США, по суті, втратили свою здатність здійснювати обмін на золото за фіксованою ціною і утримувати його функцію міжнародної резервної валюти.
15 серпня 1971 року президент Р. Ніксон прийняв рішення про припинення конвертованості долара у золото. Відмова від одного з визначальних принципів Бреттон-Вудської системи означала її фактичний крах.
У січні 1976 року на Ямайці у Кінгстоні представники МВФ поклали початок утворенню Ямайської (третьої) валютної системи – (системи нерозмінних кредитних грошей), Що почала функціонувати після ратифікації держав-учасниць з квітня 1978 року. її зміст:
1) проголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин. Скасовано офіційну ціну на золото та фіксацію масштабів цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць;
2) знято будь-які обмеження його приватного використання. Таким чином, золото перетворилося на звичайний товар, ціна якого у паперових (кредитних) грошах визначається на ринку залежно від попиту та пропозиції. Відповідно до цього у Нью-Йорку, Чікаго, Токіо сформувалися міжнародні ринки золота. Втративши статус світових грошей, золото продовжує залишатися високоліквідним (стратегічним) товаром, який можна завжди на випадок необхідності стабілізації платіжного балансу продати за відповідну валюту;
3) Кінгстонська угода поставила за мету перетворити утворену МВФ ще у 1969 році колективну міжнародну одиницю – “спеціальні права запозичення” (Special Drowing Rights) – СДР – у міжнародний засіб розрахунків і платежу. Система взаємозв’язку “зо-лото-долар-національна валюта” трансформувалася у нову структуру – “СДР-національна валюта”.
Згодом зв’язок СДР із золотом визначається на основі “кошика” валют країн, що мають найбільшу питому вагу у сфері міжнародної торгівлі. До складу цього кошика входять валюти таких країн: США, Німеччини, Франції, Японії і Великобританії; домінуючу роль відіграє американський долар – 40 %. Отже, долар США не був повністю витісненим. Навпаки, адміністрація Р. Рейгана здійснила ряд стабілізаційних заходів щодо долара США і сприяла його зміцненню. Зараз долар США обслуговує близько 2/3 міжнародних розрахунків, тобто нова система функціонує за принципами не за паперово-валютного (як передбачалося Ямайською системою), а паперово-доларового валютного стандарту;
4) важливою ознакою Ямайської валютної системи є запровадження “плаваючих” валютних курсів національних одиниць, що дає можливість більш точно віддзеркалити внутрішній стан економіки окремих країн і їх платіжного балансу.
Ямайська валютна система розвивається за принципом поліцен-тризму: вона підпорядкована централізованим регулюючим діям (відповідно до статуту) МВФ, з іншого – має розвинуту мережу автономних валютних структур.
З 1979 року введена в дію Європейська валютна система, яка ставить за мету сприяти забезпеченню загальної європейської економічної і валютної інтеграції. У межах цієї системи діяла власна міжнародна кредитно-розрахункова одиниця ЕКЮ (European Currency Unit) (тепер євро), курс якої визначається через “кошик” валют країн ЄС.
Міжнародна (регіональна) валютна система. Ця система найбільшого розвитку набула в межах ЄС. Вона пройшла декілька етапів становлення: перший – (50-ті роки XX ст.) – характеризувався валютними угодами між багатьма країнами Західної Європи, завдяки чому здійснювалися взаємні регулювання платіжних балансів, міжнародні розрахунки, надавалися кредити. На другому етапі – (1950-1957 роки) – 17 країн Західної Європи створили Європейський платіжний союз, який розвивався на багатосторонній кліринговій основі (кліринг – англ. cler – очищати, вносити ясність), а розрахунки здійснювалися за допомогою епуніта (умовної розрахункової одиниці, що прирівнювалася до 1 дол.). Третій етап – (1958-1989 роки) – пов’язувався з початком дії Римського договору про утворення ЄЕС. У січні 1959 року почав діяти Європейський валютний союз (ЄВС), в якому взяли участь всі країни платіжного балансу. Пізніше зі структури Європейського валютного союзу відокремився валютний союз 6 країн ЄЕС, програма якого була затверджена у 1971 році Радою Міністрів ЄВС. Четвертий етап (з 1989 року по 1 січня 2003 року) регіональної валютної системи пов’язаний з перетворенням Європейського валютного союзу на Європейську валютну систему, в якій повинна відбутися валютна інтеграція впровадження єдиної валюти, створення спільного Центрального банку. Основними передумовами валютної інтеграції є здійснення повної конвертованості національних валют країнами ЄС, необмежена свобода руху капіталів, інтеграція фінансових ринків, жорстка фіксація валютних курсів.
Важливим елементом валютної системи є Валютний паритет – співвідношення між двома валютами, яке встановлюється в законодавчому порядку.
Валютний паритет є основою валютного курсу. Валютний курс – це співвідношенням між грошовими одиницями різних країн, яке визначається їх купівельною спроможністю. Ззовні учасникам обміну валютний курс задається “ціною” грошової одиниці однієї країни, котра виражена в грошових одиницях інших країн.
Необхідність валютного курсу зумовлена, перш за все, потребою в обміні іноземних валют на національну при експорті, надходженні в країну капіталів і кредитів, доходів, виражених в іноземних валютах. Ця необхідність пояснюється тим, що на території будь-якої держави валюти інших країн не можуть виступати законним купівельним і платіжним засобом. Валютний курс необхідний при обміні національної валюти на іноземну для оплати імпорту, надання міжнародних кредитів, переводу капіталів, прибутків та інших грошових доходів за кордон. Національні гроші, що виходять за межі внутрішньої сфери обігу, обмінюються на іноземні валюти, в яких виражені ціни і сума платежу кожної міжнародної угоди. Для еквівалентного (з точки зору інтернаціональної вартості) обміну валют необхідним є валютний курс, який відбиває співвідношення їх реальної купівельної спроможності.
В умовах монометалізму (золотого або срібного) базою валютного курсу є монетний паритет – співвідношення грошових одиниць різних за їх металічним змістом. При Золотому монометалізмі Валютний курс спирається на золотий паритет – співвідношення валют згідно їх офіційного золотого вмісту – і стихійно коливається навколо нього в межах так званих Золотих точок (мінімального і максимального рівня).
Класичний механізм золотих точок діяв при двох умовах: вільна купівля та продаж золота і його необмежений вивіз. Межі коливання валютного курсу визначалися витратами, що були пов’язані з транспортуванням золота за кордон (фрахт, страхування тощо) і фактично не перевищували 1 % від паритету у той чи інший бік.
З відміною золотого стандарту механізм золотих точок перестав діяти.
Валютний курс при нерозмінних кредитних грошах поступово відривається від золотого паритету, оскільки золото було вилучено з обігу.
Після припинення розміну долара на золото за офіційною ціною в 1971 році золотий вміст і золоті паритети стали чисто номінальним поняттям, МВФ перестав їх публікувати з липня 1975 року. У результаті Ямайської валютної реформи 1976-1978 років капіталістичні країни офіційно відмовилися від золотого паритету як основи валютного курсу.
Специфіка формування валютного курсу в цих умовах полягає в тому, що валюти одержують вартісний вираз не в золоті безпосередньо, а через відносну вартість кредитних грошей. В якості своєрідної міри “вартості” кредитних грошей виступає золото на ринках золота, де при їх обміні формується фактичний масштаб цін.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)