Політична економія – Ніколенко Ю. В. – Еволюція світової валютної системи
Міжнародна валютна система пройшла певний шлях свого розвитку, чотири етапи, які представляють чотири міжнародні валютні системи.
Перша система стихійно склалася наприкінці ХХ ст. внаслідок промислової революції та розширення міжнародної торгівлі як система золотого стандарту (Паризька валютна система). За неї валюти певних країн вільно обмінювалися на золото на внутрішніх ринках і за межами країн; валюти мали золотий вміст; золоті зливки могли вільно обмінюватися на монети; підтримувалось жорстке співвідношення між золотим запасом країн та внутрішньою пропозицією грошей. Різновидами цього стандарту виступали золотомонетний і золотозливковий.
Наприкінці ХІХ ст. внаслідок розвитку монополістичного капіталізму золотий стандарт перестав відповідати масштабам світогос-подарських зв’язків. У результаті поширення втручання держави в економіку фіксований валютний курс, що визначався системою золотого стандарту, став замінюватись на систему регульованих пов’язаних валютних курсів. Тому за угодою, укладеною на Генуезькій конференції (1922 р.), золотомонетний стандарт був замінений золотодевізним стандартом, за яким банкноти розмінювалися не на золото, а на девізи (банкноти країн, які обмінювалися на золото – фунт стерлінгів та американський долар; векселі, чеки). Для забезпечення такої системи центральні банки створювали значні резерви іноземної валюти, яка розмінювалась на золото. Золотодевізний стандарт став перехідним до системи регульованих валютних курсів і, перш за все, до системи золотовалютного стандарту.
Світова економічна криза 1929-1933 рр. нанесла нищівний удар по системі золотодевізного стандарту. У всіх країнах був здійснений перехід до нерозмінних на золото паперових грошових одиниць. В 1944 р. в Бреттон-Вудсі була юридично оформлена нова валютна система, яка отримала назву золотовалютного стандарту. За цією системою за золотом зберігалась тільки функція кінцевих розрахунків між країнами. Всі країни зобов’язувалися встановлювати паритети своїх валют у доларах, а через долар – у золоті. Долар, що став резервною валютою, обмінювався на золото центральними банками та урядовими організаціями інших країн у казначействі США за курсом 35 дол. за 1 трійську унцію (31,12 г). Кожна країна повинна була зберігати курс своєї валюти щодо будь-якої іншої, відхилення ринкового курсу – не більше 1% від фіксованого.
Бреттон-Вудська система була заснована на гегемонії американського долара, проте вона являє собою важливий етап у розвитку міжнародної валютної системи, оскільки вперше засновується на міждержавній угоді. Міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалось, головним чином, через Міжнародний валютний фонд (МВФ), створений на цій конференції і покликаний забезпечувати дотримання країнами-членами офіційних валютних паритетів, курсів та вільної оборотності валют.
У 50-60 рр. відбулися зміни у співвідношенні сил у світовому господарстві. США почали втрачати лідируюче положення, їхній платіжний баланс, починаючи з 1950 р., став хронічно дефіцитним, що привело до значних доларових нагромаджень на території, насамперед, Західної Європи. Наприкінці 60-х рр. за ініціативою Франції центральні західноєвропейські банки почали пред’являти долари для розміну на золото. Золотий запас США став стрімко зменшуватися (за 50-60-ті рр. – більше ніж в 1,5 раза). З 1971 р.
США практично припинили обмін доларів на золото. Для міжнародної валютної системи стають характерними постійні зміни валютних курсів, більшість розвинених країн почали використовувати систему плаваючих валютних курсів. Тим самим були підірвані основні принципи Бреттон-Вудської системи, і вона припинила своє існування.
В 1976 р. в Кінгстоні (Ямайка) на черговій нараді МВФ були визначені основи нової (Ямайської) валютної системи. Основними рисами нової валютної системи були такі:
По-перше, Скасовувалась функція золота як міри вартості та основи відліку валютних курсів, золото стає звичайним товаром, який, проте, має особливі функції формування золотих резервів;
По-друге, Країнам надавалась можливість вибору режиму валютного курсу. Коливання валютних курсів обумовлювались попитом та пропозицією на міжнародних ринках і реальними купівельними спроможностями валют. Для стабілізації курсу валюти в умовах плаваючого режиму використовуються: 1) проведення валютної інтервенції, тобто скуповування чи продажу центральним банком своєї валюти з метою зміни співвідношення між попитом і пропозицією і тим самим підвищення чи зниження її ринкового курсу; 2) рикріплення національної валюти до валюти-лідера (насамперед, до долара США) і спільне з ним плавання, тобто пропорційна зміна курсів; 3) спільне плавання валют групи країн шляхом встановлення твердих співвідношень між ними, як це здійснювалося країнами
ЄС;
По-третє, Вводився стандарт СДР (“спеціальні права запозичення”) – міжнародний платіжний, резервний і розрахунковий засіб, що використовується для безготівкових міжнародних розрахунків. СДР надаються країнам-учасницям МВФ пропорційно їх квотам. Курс СДР розраховується на основі валютного кошика чотирьох основних валют (американського долара, англійського фунта стерлінгів, євро та японської йєни).
Регіональною валютою, яка існує у світовій валютній системі, є ЄВРО – колективна валюта країн-членів Європейського співтовариства, яка була введена в 1999 р. (до цього з 1979 р. було ЕКЮ). Введення євро проводилося поетапно: з 1999 р. по 2002 р. Сьогодні євро є однією з найбільш потужних валют світу, попит на неї зростає, що приводить до підвищення курсу євро.
На сьогодні більшість розрахункових операцій на міжнародному валютному ринку здійснюються у національних валютах промислово розвинених країн, передусім, 2/3 операцій – у доларах США. Що стосується золота, то його остаточного витіснення зі сфери міжнародних валютних відносин не відбувається внаслідок того, що воно є особливим ліквідним активом і джерелом формування національних резервів.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)