Педагогіка – Пальчевський С. С. – Проблема класифікації методів виховання та самовиховання
Поняття про методи виховання та самовиховання.
Виховання та самовиховання дитини і підлітка як системний цілеспрямований процес формування та само формування особистості здійснюється за допомогою методів виховання та самовиховання. Поняття “метод ” (від грецьк. metodos – шлях дослідження, пізнання) означає спосіб теоретичного і практичного освоєння дійсності. їхня ж сукупність означується поняттям методологія.
Методи виховання – способи взаємозв’язаної діяльності наставників та вихованців, спрямованої на повноцінний розвиток останніх згідно з внутрішніми потенціалами у рамках гармонійного узгодження внутрішньо особистісних та загальносуспільних інтересів.
Процес виховання стає ефективним тоді, коли поєднується із самовихованням, якому у свою чергу відповідають певні способи діяльності учня або налаштування на неї.
Методи самовиховання – способи діяльності та налаштування на неї вихованців з метою надання образу “Я – реальний” рис образу “Я-ідеальний “.
Як відомо, структуру кожного методу складають прийоми, до яких у свою чергу входять окремі операції та дії.
Прийоми виховання та самовиховання – це елементи відповідних їм методів, які використовуються з метою досягнення конкретних цілей виховання та самовиховання у конкретних умовах та ситуаціях.
Методи виховання зазвичай використовуються не відособлено, а комплексно, у певній системі, виступаючи її структурними елементами. У процесі історичного розвитку суспільства вони змінюються, вдосконалюються залежно від поставленої мети виховання та його умов.
Оскільки структура методу передбачає наявність, окрім прийомів, ще й засобів виховання та самовиховання, подеколи методи виховання та самовиховання визначають як сукупність прийомів та засобів формування в учнів певних внутрішніх якостей. Однак засоби виховання мають чітку відмінність від прийомів та методів. Засобами найчастіше виступають певні види діяльності вихованця, спілкування, гра, процес пізнання тощо. Особливе значення для виховання та самовиховання має спілкування учня з книгою, творами мистецтва, специфічними загальновизнаними духовними та матеріальними цінностями. Якщо під прийомом розуміють одиничний вплив, то під засобом – сукупність прийомів. Наприклад, праця є засобом виховання, але показ, оцінка праці, вказівка на помилку є прийомом виховання. Спілкування – засіб виховання, а репліка, порівняння – прийоми (Н. Є. Мойсеюк).
Проблема класифікації методів виховання та самовиховання.
Прийнято вважати, що знання методів і прийомів виховання, належне володіння ними визначають рівень педагогічної майстерності наставника. З огляду на це, важливе значення для оволодіння цією майстерністю має класифікація методів виховання та самовиховання. У процесі розвитку педагогічної науки використовувалися різні підходи до неї та її упорядкування.
Однією з найпоширеніших є класифікація методів виховання В. Сластьоніна, згідно з якою розрізняють такі групи методів:
1. Методи формування свідомості особистості: бесіди, лекції, методи дискусії, переконання, навіювання, приклад.
2. Методи організації діяльності, спілкування, формування позитивного досвіду суспільної поведінки: привчання, педагогічна вимога, громадська думка, довір’я, тренування, створення виховних позицій, прогнозування.
3. Методи стимулювання діяльності й поведінки: гра, змагання, заохочення, покарання.
4. Методи самовиховання: самопізнання, самооцінка, саморегуляція. Досить поширеною у педагогічній літературі є класифікація методів
Виховання за ознакою спрямованості на поведінкову – діяльнісну, інтелектуальну та емоційно-вольову сфери виховання. Згідно з цією ознакою серед методів виховання виділяють переконання, тренування, заохочення і покарання (М. І. Болдирєв, М. К. Тончаров, Ф. Ф. Корольов та ін.); методи переконання, організації діяльності, стимулювання поведінки учнів (Т. А. Ільїна, І. Т. Огородников); методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю учнів; методи організації діяльності й досвіду суспільної поведінки; методи регулювання, коригування, стимуляції поведінки і діяльності вихованців; методи усвідомлення цінностей суспільства, організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки, стимуляції діяльності й поведінки, педагогічної підтримки (Н. Є. Мойсеюк).
Не заперечуючи певні достоїнства кожної із представлених класифікацій, ми вимушені вказати на суперечності та деяку обмеженість окремих із них, якщо розглядати їх за вимогами філософії сучасної освіти.
У класифікації В. Сластьоніна впадає у вічі категоричність розподілу методів згідно з визначеними автором завданнями виховання. Незрозуміло, наприклад, чому метод дискусії або переконання здатні лише сприяти, “формуванню свідомості вихованця”. Невже їх не можна використати й для формування “позитивного досвіду суспільної поведінки”? Необгрунтованим в його концепції залишається включення методів самовиховання до складу методів виховання.
В інших класифікаціях, якщо говорити про вплив на поведінково-діяльнісну, інтелектуальну та емоційно-вольову сфери особистості, то вже поряд з переконанням, тренуванням, заохоченням та покаранням необхідно вести мову і про навіювання, неврахування якого як методу впливу на особистість визначається філософами як “доволі ризикований анахронізм” (Ф. В. Бассін, В. Є. Рожнов).
Якщо ж зважати на те, що методи виховання та самовиховання слід, як стверджують, використовувати у комплексі, розглядаючи процес виховання як систему, то, очевидно, ця класифікація повинна виходити з вимог процесів виховання та самовиховання як систем. Згідно з таким підходом у цих системах необхідно відшукувати системотворчий чинник, її складові компоненти, системну (емерджентну) властивість. Однак, як бачимо, системний підхід у названих класифікаціях відсутній.
Проблема класифікації методів виховання та самовиховання ускладнюється ще й тим, що тривалий час, спираючись на досягнення класичної науки, процеси розвитку та формування особистості розглядалися як лінійні, у той час коли останні досягнення філософії, комплексу природничих та гуманітарних наук засвідчують протилежне: розвиток складно організованих нестабільних систем (до яких насамперед відносять людину) має нелінійний характер. А це примушує дещо переглянути усталені погляди на методи та засоби виховного впливу на особистість.
Методи інтенсивного зовнішнього впливу на вихованця рекомендуються не лише у вітчизняному педагогічному просторі, а й у зарубіжному. Вони, наприклад, пропонуються так званою біхевіористичною філософією, яка трактує особистість як об’єкт виховного впливу, а весь комплекс методів виховання зводить до традиційної формули S – R (“стимул – реакція”), згідно з якою результат виховного впливу визначається відповідним впливом. За такого підходу учень уявлявся як стабільна система, якій властивий лінійний розвиток з усією його передбачливістю. Це створило чимало ілюзій стосовно “універсальних” методів виховання та виховних систем.
Сьогодні ж у світлі нових методологічних підходів до проблем виховання учень розглядається як суб’єкт власного виховання та як об’єкт впливу найрізноманітніших зовнішніх та внутрішніх чинників. До того ж ці чинники посідають далеко не однакове місце у процесах виховання та самовиховання.
На думку О. І. Вишневського, сьогодні проблема як визначення, так і класифікації методів ускладнена, і будь-які спроби в цій ділянці не видаються переконливими, а застосовувані терміни – однозначними. У цьому висновку вчений спирається на міркування сучасного польського педагога Войцеха Соборські, який вважає, що “стосовно виховання не можна думати в категоріях методів, способів вияву впливу, переучування чи моделювання”, бо виховання, на його думку, є “мистецтвом відкритого спілкування”, яке не вкладається в поняття “методів” (Wartosci wprocesie wychowania mlodzezy. – Krakow, – 1992. – S. 16). Зважаючи на це, О. І. Вишневський термін “метод” подекуди вживає лише умовно, обмежуючись в основному лише загальним трактуванням виховного “інструментарію”. Методи та прийоми виховного впливу він концентрує навколо вузлових проблем становлення і формування особистості та її духовного світу. Наприклад, вирішення проблеми системного навчання цінностей передбачає застосування таких “послідовних прийомів”: 1) первинного засвоєння інформації через пояснення, розповіді, лекції – до запам’ятовування, пригадування, відтворення; 2) пояснення і керованої дискусії, завдяки яким ускладнюється рівень осмислення і переноситься сутність ціннісних формул на конкретні життєві ситуації; 3) рольової гри, що передбачає введення учня у певну соціальну роль з пропозицією йому розв’язати конкретну моральну проблему.
Важливими у виховних підходах вченого є методи: переорієнтації виховних зусиль вихованця (що мета діяльності дитини – у самій діяльності, тому корисною для виховних цілей є педагогічно доцільна зміна її); приучування, яке інколи у педагогіці трактується як “вправи у правильному вчинку”; переконування та сугестії, які часто поєднуються і трактуються як самостійний метод; схвалення та осудження, які в авторитарній педагогіці були відомі як метод заохочення та покарання; виховання прикладом і на прикладі (у контексті цього методу виховання чільне місце належало особі виховника); участі у доброчинній діяльності та жертовності, що є важливою сферою морального виховання, наприклад, в американських школах; долання життєвих моральних випробувань, що сприяє формуванню в людини такого психологічного новоутворення, як “внутрішня карність ” (П. Біланюк); молитви як безпосереднього звертання людини до предмета своєї віри і вияву її намагання наблизитися до свого ідеалу.
М. Г. Стельмахович у царині педагогіки родинного виховання виділяв такі три групи методів: 1) методи переконання; 2) методи організації життєдіяльності дітей; 3) методи стимулювання культурної поведінки. В окрему групу методів включалися молитва та святі тайни (сповідь і причастя). Групу виховних методів організації життєдіяльності дітей складали: практикування правильної поведінки, дотримання режиму праці та відпочинку, доручення, вимога, привчання (призвичаєння), нагляд (догляд), прохання, наказ, заборона. Основними методами стимулювання культурної поведінки вважалися: схвалення; змагання (виражало природне прагнення дитини постійно звіряти й порівнювати свої сили та можливості з іншою особою); сугестія (своєрідними сугестивними настановами виступало величезне багатство українських прислів’їв та приказок); заохочення (спонукання дитини до гарних учинків шляхом ласки, похвали і нагород); покарання (накладання покути за якусь провину).
Як бачимо, у кожній із наведених класифікацій методів виховання є своя логіка і доцільність. Не претендуючи на вичерпність, пропонуємо нашу класифікацію, що базується на тій методологічній основі, яка зумовила особливості розв’язку попередньо розглянутих нами педагогічних проблем.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)