Організація виробництва – Гриньова В. М. – 6.5. Інтенсивність праці і нормування трудових процесів
Для вирішення виробничо-господарських завдань в умовах розвитку ринкових відносин необхідно встановити і забезпечити впровадження оптимально напружених норм трудових витрат, що дають змогу реалізувати економічний інтерес і роботодавця, і найманого робітника.
Одне з головних завдань роботодавця – максимально ефективне використання трудового потенціалу всіх категорій працівників шляхом розрахунку норм досить високого ступеня напруженості, розширення сфери нормування, організації виконання робіт з мінімальною кількістю персоналу і за мінімальних витрат робочого часу для забезпечення високої якості продукції (послуг). Для працівника, що реалізує свої трудові здібності, важливе встановлення оптимально напружених норм трудових витрат, що відповідають нормальній (чи допустимій) інтенсивності праці.
Інтенсивність праці, методи її встановлення і показники досліджувались багатьма фахівцями різних наукових дисциплін – політекономії, фізіології та психології, соціології, економіки, організації та нормування праці. Сутність їх розробок і рекомендацій зводиться до такого:
– інтенсивність праці визначається кількістю робочої сили, що витрачається за одиницю часу, і, отже, є економічною категорією;
– інтенсивність праці є мірою витрат робочої сили як людської енергії (теплової, на основний обмін, на виконання статичної і динамічної роботи, нервово-розумової діяльності, подолання несприятливих умов праці) у процесі продуктивної праці за одиницю робочого часу і, отже, є фізіологічною категорією;
– її рівень, з одного боку, великою мірою визначає продуктивність праці, а з іншого – залежить від способів і темпу витрат робочої сили (енергії) у процесі праці, що свідчить про тісний взаємозв’язок економічної та фізіологічної складових категорії інтенсивності праці.
Крім того, інтенсивність праці пов’язана з такими категоріями, як величина вартості товару; продуктивність праці, заробітна плата; відтворення робочої сили; індивідуальний і суспільно необхідний робочий час; працездатність і стомлюваність, складність праці та ін.; напруженість праці і норм часу, темп роботи та ін. У загальнішому вигляді інтенсивність праці характеризує витрати праці за одиницю часу, ступінь її напруженості за психофізіологічними показниками.
Наукою і практикою визначені основні показники для оцінки інтенсивності праці, зокрема часові характеристики використання робочого часу (ступінь зайнятості працівника протягом робочого часу чи “щільність робочого часу”), що визначаються як коефіцієнти зайнятості активною роботою в змінному фонді робочого часу, в оперативному чи штучному часі, в умовах багатоверстатної роботи – у часі циклу. Такий підхід дає змогу вимірювати інтенсивність праці не тільки за показниками використання робочого часу за величиною перерв у трудовому процесі, а й на основі аналізу структури зайнятості працівника, тобто виходячи з оцінки напруженості діючих норм витрат праці.
Разом з тим коефіцієнт зайнятості активною роботою по суті характеризує екстенсивний чинник праці, тобто він визначає частку зайнятості, але не ступінь напруженості. Ця обставина свідчить про необхідність одночасного використання для більш оперативної оцінки інтенсивності праці таких показників:
– показник інтенсивності конкретної праці – темп праці чи швидкість виконання трудових операцій, тобто частота рухів і дій в одиницю часу;
– складність праці, зумовлена сукупністю показників, що характеризують психофізіологічні, санітарно-гігієнічні та інші умови праці;
– розміри “зони праці” працівника, тобто кількість одночасно оброблюваних виробничих об’єктів за багатоверстатного і багато агрегатного обслуговування, кількість функцій, що виконується за поєднання професій тощо. Рівень інтенсивності праці визначається за кількістю, складом, характером і часовими характеристиками виконання трудових процесів та їх елементів.
Зазначені основні показники оцінки інтенсивності праці повинні розглядатися у взаємозв’язку, що необхідно передбачати під час розробки і впровадження методологічних підходів до визначення інтенсивності праці у виробничих умовах конкретного підприємства.
Інтерес становлять методи агрегування декількох показників, що дозволяють дати інтегральну оцінку екстенсивного використання робочого часу і витрат енергії працівника. Доцільно використовувати показник, що є добутком трьох коефіцієнтів, зокрема: коефіцієнта зайнятості робітника при оперативній роботі, рівня продуктивних витрат робочого часу і рівня темпу праці.
Проблема інтенсивності праці безпосередньо пов’язана з обгрунтуванням норм витрат праці під час їх встановлення, впровадження і застосування у виробництві* В економічній літературі мають місце поняття напруженість праці як показник витрат енергії організму людини в процесі праці і напруженість норм витрат праці як показник використання робочого часу.
Напруженість норми є величиною відносною, тому що абсолютне значення норми саме собою не може характеризувати рівень її напруженості. Порівняною величиною може бути критерій ступеня оптимальної напруженості норми трудових витрат, щодо якого існують різні думки. Найбільш поширеним у практиці нормування праці є методичний підхід, що грунтується на виборі як критерію ступеня напруженості оптимальної норми часу, необхідного для виконання роботи в певних організаційно-технічних умовах. Як показник напруженості використовується відношення необхідного часу до встановленої норми 
Необхідний час – це час, зумовлений існуючими умовами певного підприємства (організації), зокрема: організацією виробництва і праці, рівнем технічної озброєності праці і складом робочої сили (кваліфікаційним, віковим тощо). На величину необхідного часу впливають не стільки індивідуальні якості окремого працівника, скільки склад певного колективу. Оптимальне напруженння досягається в тому разі, якщо 
.
Необхідний час скорочується мірою вдосконалення організаційно-технічних умов, організації трудових процесів та інших чинників, що приводить відповідно до скорочення Відношення 
. У результаті відбувається зниження рівня напруженості норм, що і є причиною їх перегляду. Чим більше відхилення від приведеного співвідношення в будь-який бік, тим нижча якість норм. Допустимими вважаються відхилення, що перебувають в межах заданої точності норм (такою у вітчизняній практиці вважається 5-відсоткова межа в масовому виробництві і 2-3-відсоткова межа – в інших умовах).
Співвідношення між необхідним часом і встановленим, а також між необхідними і фактичними витратами часу дають змогу визначати можливий рівень виконання оптимально напружених норм праці. У практиці нормування праці цей рівень є синонімом коефіцієнта виконання норм. Залежність співвідношень виражається в такий спосіб*.
Отже, рівень виконання норм прямо пропорційний співвідношенню між необхідним і фактичним часом та обернено пропорційний відношенню між необхідним часом і встановленою нормою витрат праці, тобто рівню напруженості норм.
Однак зміст цих співвідношень розрізняється залежно від того, чи розглядається виконання однієї норми або декількох норм окремим робітником, однієї норми всіма робітниками, що виконують певну роботу, чи середнє виконання сукупності норм усіма робітниками. Для окремого робітника співвідношення між необхідним і фактично відпрацьованим часом є відносним показником його індивідуальної продуктивності і, відповідно, інтенсивності праці. Тому рівень виконання норм окремими робітниками прямо пропорційний їх індивідуальній продуктивності і обернено пропорційний рівню напруженості норм, тобто рівень виконання окремими робітниками оптимально напружених норм буде однаковим, наближаючись, однак, до середнього рівня. Якщо розглядати середній рівень виконання однієї норми різними робітниками, то
Співвідношення між сумою необхідного і фактичного часу свідчать про те, що фактичні витрати часу, як правило, перевищують необхідні, причому різниця між ними відповідає резервам зростання продуктивності праці, що залежить від суб’єктивних чинників. Це означає, що співвідношення суми необхідних витрат часу до суми фактичних витрат завжди менше одиниці.
Отже, середнє виконання оптимально напружених норм праці в період їх встановлення буде менше 100 %, що відповідає вихідній позиції методичного підходу, відповідно до якого критерієм напруженості норм є час, необхідний для виконання роботи в певних організаційно-технічних умовах. Однак з часом середній відсоток виконання цих норм буде перевищувати 100 %, що вкаже на необхідність їх перегляду.
З проблемою напруженості норм праці тісно пов’язане питання їх прогресивності. Саме поняття прогресивності норм може розглядатися як щодо умов і рівня продуктивності праці, що склалися на певному підприємстві, так і щодо галузі в цілому. Ступінь прогресивності норм для певних умов виробництва виражається відношенням необхідного і нормованого часу, а це означає, що, якщо обмежитися рамками одного підприємства, то поняття прогресивності і напруженості норм праці збігаються.
Для визначення прогресивності норм праці в галузевому масштабі доцільно використовувати два показники: відношення діючих норм на підприємстві, що мас високі показники прибутку, до встановлених норм на певному підприємстві і відношення норми, встановленої аналітично-розрахунковим методом (за галузевими і міжгалузевими нормативами праці), до встановленої норми на цю саму роботу в певному виробництві.
Показник прогресивності норм дає змогу врахувати різницю між середньогалузевими витратами часу і необхідним часом чи оптимально напруженими нормами. Необхідно забезпечувати єдність діючих на підприємствах норм для того, щоб не допустити утворення більш-менш “вигідних” робіт за рівнем інтенсивності праці і тим самим уникнути конфліктних ситуацій, плинності кадрів та інших соціальних проблем.
Розглядаючи у взаємозв’язку проблеми напруженості встановлюваних норм й інтенсивності праці, рекомендується оцінювати інтенсивність праці за його нормування за такими напрямами:
– зіставляти фактичну й оптимальну інтенсивність конкретної праці в конкретних виробничих умовах;
– установлювати норми часу, обслуговування, кількості з обліком оптимальної для певних умов інтенсивності праці;
– проводити порівняльний аналіз інтенсивності праці різних груп і категорій працівників залежно від статі, віку, професії, кваліфікації, умов і організації трудових процесів;
– установлювати рівень і динаміку інтенсивності праці залежно від масштабів і обсягів виробництва, продуктивності праці й інших економічних показників, а також чинників соціального правового характеру.
Єдиних і загальновизнаних способів та методів вирішення цих завдань як у вітчизняній і закордонній теорії, так і в практиці нормування праці дотепер не існує. Однак ці питання актуальні, і вони розв’язуються в процесі вдосконалення методології нормування праці.
В основі оцінки рівня інтенсивності праці за щільністю використання робочого часу лежать два припущення: величина витрат праці тотожна його тривалості; суспільно нормальна інтенсивність праці визначається раціональним використанням установленого робочого часу. Однак цей метод дає змогу одержати лише відносну оцінку інтенсивності праці, тому що ефективно використовуваний робочий час може характеризуватися різним ступенем напруження робочої сили. Застосування цього методу доцільне за нормального рівня інтенсивності праці в ті чи інші періоди продуктивно використовуваного робочого часу.
Для оцінки рівня інтенсивності праці за психофізіологічними характеристиками стомлюваності працівників, ступенем складності праці, інтенсивністю енергетичного обміну в організмі людини й іншими показниками доцільно використовувати відповідні дослідження фізіологів, соціологів та інших фахівців. Розроблено наукові методи, що виявляють дію несприятливих чинників зовнішнього середовища на працездатність і перебіг фізіологічних функцій під час роботи людини й у періоди відновлення працездатності. Так, калориметричний метод, що базується на прийнятих у фізіології праці способах вимірювання енергетичних витрат організму в процесі трудової діяльності, має визначені достоїнства для оцінки рівня інтенсивності праці, порівняння його фактичного і нормативного значень. Однак він не дає точних даних про стомлюваність життєвих сил, про стомлюваність працівника за переваги статичних навантажень, а також за розумово й емоційно напруженої праці. Але існує й інтегральний метод оцінки стомлюваності, що дає змогу встановлювати загальний для всіх робіт комплекс стомлюваності, що базується на характеристиках стану нервової системи, тобто лабільності, збудливості та сили.
Для одержання інформації про вплив чинників стомлюваності, інтенсивності праці та ін. використовуються також методи соціологічних опитувань, що набули нині визнання і розвитку. Застосовуючи їх, необхідно мати достатню репрезентативність об’єктів, дотримуватись правил збирання й обробки інформації.
Для оцінки темпу роботи як показника інтенсивності праці використовуються хронометраж, кіно – чи відеозйомки трудових процесів і його елементів. При цьому метою спостереження є не стільки вивчення витрат робочого часу, скільки проектування їх мінімальних величин з урахуванням оцінки темпу роботи. Таким способом установлюється більшість діючих норм і нормативів на закордонних підприємствах (фірмах). Нормувальників навчають візуально оцінювати темпи роботи, “відчувати” нормальний темп конкретних процесів, на які встановлюються норми часу, оцінювати темп із відхиленнями від 2 до 5 %.
На багатьох закордонних підприємствах темп роботи оцінюють шляхом “оцінки швидкості трудових рухів”, порівнюючи зафіксовану швидкість трудових рухів виконавця зі швидкістю руху під час ходьби чи виконання еталонних операцій. Так, у США й Англії нормальним, як правило, вважається темп, еквівалентний ходьбі без вантажу рівною місцевістю зі швидкістю 4,8 км/год, передбачений мікроелементними нормативами часу системи МТМ-1. У практиці нормативно-дослідницької роботи за кордоном широко використовуються різні системи мікроелементних нормативів часу (нині їх більше двохсот). Серед них найбільшпопулярнимиєсистемиМТМ-1,2,3,У”Уорк-фактор”, МОДАПТС та ін. Вони відрізняються ступенем універсальності, детальності, точності і трудомісткістю використання. З урахуванням світового досвіду створена вітчизняна базова система мікроелементних нормативів часу – БСМ-1. Вона реалізується на мінімально укрупненому мікроелементному рівні трудового процесу і містить тільки мікроелементи, єдині за своїм змістом (“наскрізні”) для всіх галузей промисловості. БСМ-1 складається з таких 20 груп мікроелементів:
– 10 груп руху рук (простягнути руку, перемістити, повернути, обертати, установити, роз’єднати, узяти, відпустити, натиснути рукою, установити на розмір);
– б груп руху корпуса (повернути тулуб, нагнутися, випрямитися, сісти, встати);
– З групи руху ніг (перемістити ногу, натиснути чи відпустити ногу);
– 2 групи руху очей (перевести погляд, придивитися).
Під час визначення часу виконання мікроелементів враховуються як кількісні чинники (відстань переміщення, швидкість ходьби, маса предмета, прикладене зусилля та ін.), так і якісні (наявність обережності, ступінь контролю, ступінь орієнтування, зручність роботи, щільність з’єднання, просторість чи тіснота робочого місця, тип виробництва).
Усі системи мікроелементних нормативів містять відносні рівні темпу роботи. Крім того, під час прийняття темпу роботи передбачається, що виконавець, обраний для проведення хронометражних досліджень з метою встановлення норм часу, має необхідну кваліфікацію і володіє стандартними методами праці. За такого підходу темп і напруженість роботи позначаються строком ретельність, ступінь освоєння методу – уміння.
У системі оцінки при цьому враховуються ще два чинники – умови праці і сталість роботи, що виявляються в стійкості хроноряду. Дослідження останніх років характеризуються спробами визначити коефіцієнт темпу як інтегрований показник, що враховує вплив багатьох чинників: темпу рухів, рівня затрачених фізичних зусиль, виробничих навичок, ступінь професійної придатності певного працівника та ін.
Питання оцінки темпу роботи в закордонній практиці пов’язані з проблемою перегляду і заміни норм праці, оскільки їх перевиконання може бути результатом як раціоналізації методів і способів виконання трудових процесів, так і наслідком підвищеної інтенсивності праці. У вітчизняній практиці нормування праці для оцінки темпу роботи рекомендується використовувати мікроелементні норми часу трудових рухів системи БСМ-1. Передбачений системою темп роботи адекватний швидкості виконання базового мікроелемента “простягнути руку” з малим ступенем контролю на відстань 40 см зі швидкістю 93 см/с. Цс мінімальні витрати часу на виконання трудових рухів, виконуваних працівником у освоєному трудовому процесі, не завдаючи шкоди здоров’ю, протягом тривалого часу. Для обгрунтування прийнятого нормативного темпу роботи проведені психофізіологічні дослідження, за допомогою яких оцінювалася стомлюваність працівників у виробничих умовах. Визначений системою БСМ темп роботи відповідає нормативній інтенсивності праці.
Розглянуті методичні підходи до визначення темпу роботи в основному застосовуються для оцінки рівня інтенсивності переважно фізичної праці, а також за фізичних і помірних розумових навантажень.
Індивідуальна інтенсивність праці, тобто інтенсивність роботи конкретного працівника, залежить як від суб’єктивних для певного працівника (його кваліфікації, знань, ставлення до праці, фізичних і розумових здібностей та ін.) чинників, так і об’єктивних, залежних від організаційно-технічних умов виробництва, організації праці та виробництва тощо. Межа між суб’єктивними й об’єктивними чинниками є відносною. Водночас такий розподіл чинників має сенс, дозволяючи оцінювати інтенсивність праці окремого працівника за чинниками, що залежать і не залежать від нього. Однак у конкретних умовах об’єктивпі чинники визначають середній рівень інтенсивності праці, від якого залежить інтенсивність праці окремих працівників.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)