Науково-практичний коментар Господарського процесуального кодексу України – Мельник М. П. – Стаття 124. Підсудність судам справ за участю іноземних суб’єктів господарювання
Підсудність справ за участю іноземних суб’єктів господарювання визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.
Питання про підсудність є одним з основних питань, що постають перед судом при прийнятті рішення про відкриття провадження у цивільній справі. Встановлення підсудності цивільної справи з іноземним елементом здійснюється у декілька етапів: 1) визначення міжнародної підсудності – суддя повинен встановити суди якої держави компетентні вирішувати дану справу; 2) визначення родової підсудності – вирішується питання про підвідомчість даної справи судовому органу держави уповноваженому вирішувати справу по суті (підвідомча дана справа господарському суду чи цивільному); 3) визначення територіальної підсудності – встановлення, який саме суд за територіальною ознакою має компетенцію вирішувати спір.
Відповідно до змісту ст. ст. 1,12 цього Кодексу спори за участю юридичних осіб (у тому числі іноземних) і громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, в тому числі спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, підвідомчі господарським судам.
Кожна держава самостійно, використовуючи неоднакові критерії, визначає межі компетенції власних установ юрисдикції. Окрім правил встановлення підсудності, встановлених ст. ст. 13-17 ГПК, Законом України “Про міжнародне приватне право” передбачені загальні правила підсудності судам України справ з іноземним елементом.
Частиною 1 ст. 75 Закону України “Про міжнародне приватне право” встановлено, що підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених у ст. 76 цього Закону, яка встановлює підстави визначення підсудності справ судам України. Таким чином, юрисдикційний орган України, прийнявши справу до свого провадження, має її розглянути і вирішити по суті (навіть у випадку, коли відпала або змінилася підстава визначення підсудності, якою керувалися суд і зацікавлена особа при відкритті провадження у справі). Відповідно до ч. 2 ст. 75 цього Закону суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрисдикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Слід враховувати, що господарські суди можуть приймати до свого провадження та розглядати справи за участю іноземних суб’єктів господарської діяльності, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи, крім випадків виключної підсудності, встановленої ст. 16 цього Кодексу та ст. 77 Закону України “Про міжнародне приватне право”. Вперше в Україні цим Законом врегульовано питання виключної підсудності справ, які пов’язані з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб або фізичних осіб-підприємців (п. 5 ст.77), справ про банкрутство (п. 7 ст. 77), справ, які пов’язані з випуском або знищенням цінних паперів, оформлених в Україні (п. 8 ст. 77). Правило виключної підсудності закріплене також у відповідних статтях міжнародних договорів України про правову допомогу (наприклад, ч. 3 ст. 22 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладеною державами-членами СНД 1993 р. (редакція від 07.10.2002 р.) поширюється на справи, що стосуються як речових, так і зобов’язальних прав на нерухоме майно. Наприклад, справи про визнання права власності, про відновлення володіння, про витребування майна з чужого незаконного володіння, про повернення речі, переданої у користування за договором, про усунення перешкод у здійсненні сервітуту.
Альтернативою судового вирішення спорів з договірних та інших видів цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоекономічних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, є міжнародний комерційний арбітраж. Відповідно до ст. 38 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” спори, що виникають між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб’єктами господарської діяльності можуть розглядатися господарськими судами України, а також за згодою сторін спору Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України. Правовою основою діяльності міжнародного комерційного арбітражу в Україні є Європейська Конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. (ратифікована УРСР у 1963 p.), Нью-Йоркська Конвенція про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень 1958 р. (ратифікована УРСР у 1960 p.), Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж” 1994 р. Важливу роль у регулюванні арбітражного провадження відіграють також арбітражні регламенти.
Міжнародний комерційний арбітраж, як і державний суд, є юрисдикційними органами, які вправі розглядати спори, віднесені до їх компетенції, а їх рішення, що вступили в законну силу, є обов’язковими і підлягають виконанню на території певної країни без будь-яких обмежень. В основі арбітражного порядку вирішення зовнішньоторговельних спорів лежить угода сторін правовідносин про передачу спорів на вирішення арбітражу. Серед істотних умов арбітражної угоди (юрисдикційний орган, вид арбітражу, коло спорів, які передаються на розгляд арбітражу, місце для арбітражу ad hoc) особливу увагу необхідно приділити правильній назві постійно діючого арбітражу. З цього приводу президія Вищого господарського суду України у роз’ясненні “Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій” вказала на вимоги до арбітражної угоди.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)