Історія вчень про державу і право – Мироненко О. М. – Рудольф Штамлер (1856-1938)
Фундатор школи “нового природного права”. Теорію права з позицій власного праворозуміння він сформулював у працях: “Виклад кримінально-правового значення надзвичайного стану з урахуванням джерел більш раннього права й сучасних законодавств” (1878), “Право користування у боргових зобов’язаннях” (1880), “Розробка римського права для юридичних студій” (1885), “Про історичний метод у теорії права” (1888), “Теорія анархізму” (1894), “Господарство і право з точки зору матеріалістичного розуміння історії” (1896), “Боргове право у соціальних теоріях” (1897), “Значення німецького цивільного зводу законів для прогресу культури”(1900), “Соціальна думка в цивільному зводі законів” (1900), “Правова характеристика третьої особи” (1900), “Вчення про правильне право” (1902), “Теорія правознавства” (1911), “Право і влада” (1918), “Підручник з філософії права” (1922), “Філософія права: Статті і доповіді” (1925) та ін.
Після поразки природно-правової школи внаслідок Великої французької революції і нетривалого торжества історичної школи права та класичного юридичного позитивізму Штамлер першим порушив проблему відродження раціоналістичної школи і юснатуралізму. Він робив це з філософських позицій неокантіанства, а в соціологічному плані – з позицій соціалізму. Перші праці мислитель присвятив окремим питанням кримінального і цивільного права. Починаючи із середини 80-х років XIX ст., він рішуче виступав проти тяжіння німецької юриспруденції до римського пандектного права і став вимагати перебудови юридичної освіти в університетах на засадах сучасного йому ” життєвого права “.
Штамлер вважав, що практичне право на юридичних кафедрах професори ігнорують штучно, “відмежовують прірвою” від улюбленого ними, але далекого від життя “шкільного права”. Унаслідок цього випускники юридичних факультетів не здатні вирішувати “прикладні юридичні завдання”, плутають прості юридичні поняття, не кажучи вже про практичне правове регулювання конкретних суспільних відносин. Штамлер сам намагався заповнити цю прогалину збірками юридичних казусів, кожна з яких перевидавалася не один раз ще за його життя.
На межі 80-90-х років XIX ст. Штамлер піддавав нищівній критиці методологію праворозуміння, нав’язану історичною школою права, обгрунтовуючи необхідність повернення юристів до філософських традицій пояснення сутності права. З точки зору власного “пізнавально-критичного методу” вивчення сутності права Штамлер не сприймав матеріалістичну діалектику як “невстановленість і непродуманість основних висхідних понять”. Особливо це стосувалося сфери взаємовпливу економіки і права. Право, на його думку, е не тільки незалежним від матеріальних, господарських відносин у суспільстві, а й визначальним для економіки, оскільки саме право є “формою соціального життя”, а економіка – “його матерією”. Дотримуючись позицій юридичного світогляду, Штамлер критикував марксизм, ототожнюючи його з економічним детермінізмом. Право, на його погляд, є первинним стосовно господарства і держави загалом. Воно – універсальний регулятор суспільного життя в усіх його проявах. Будь-яких змін державного ладу, суспільних відносин, у т. ч. і економічних, можна досягти не революціями, а шляхом масштабних чи часткових змін права.
“Правильне право”, тобто нове справедливе природне право, створюване розумом людини, є критерієм для будь-якого позитивного закону. Штамлер вибудував розгалужену доктрину юридичних і конвенціональних норм, які вважав верховним регулятором кожного “організованого співіснування” і без яких взагалі немислиме навіть поняття “соціальне господарство”. Однак категорія “право”, у т. ч. і “правильне право”, може втратити власну форму у відриві від “матерії соціального життя”, тобто економіки. Поняття “закономірність у соціальному житті” залежить від цієї форми, тобто права. Ось чому основним у формально-юридичному підході до соціальних явищ є цілі, а не причини, вибір засобів досягнення яких належить вільній особистості як складовій “суспільства людей, що хочуть свободи”. Поняття “вільна особистість”, “права і свободи людини і громадянина” сумісні лише з ідеалістичними ідеями свободи, а не з матеріалістичними концепціями необхідності. Через це Штамлер не сприймав марксистської тріади “продуктивні сили – виробничі відносини – юридична надбудова”.
Помилка старого природного права, на думку Штамлера, полягала в тому, що воно не враховувало змінність змісту матерії соціального життя, тобто економіки. Колишній юснатуралізм прагнув визначити і встановити такий зміст назавжди. Нове “правильне право”, або “природне право зі змістом, що змінюється”, покликане бути справедливим для будь-яких форм людського співіснування. Це ідеальна вимога у кожному суспільстві. Штамлер дав визначення “нового природного права” як сукупності “положень, що представляють право, теоретично правильне за даних емпіричних відносин”, або методу, “за допомогою якого можна було б спрямовувати і визначати матеріал історично обумовленого права, що змінюється, щоб він набув якостей об’єктивно справедливого”. Він рішуче відмежовував “правильне право” від моралі, оскільки впевнений, що поняття легальності і моральності не тільки не тотожні, а й протилежні. На початку XX ст. Штамлер дещо змінив свої концептуальні підходи до дефініції “правильне право”, надаючи перевагу його відносинам зі схожими явищами і йдучи шляхом не позитивних, а негативних порівнянь.
Теорія праворозуміння Штамлера під гаслом “назад до Канта” вплинула на подальший розвиток юридичної думки і правознавства. Юридична наука у XX ст. (за винятком радянської) еволюціонувала у межах доктрини “відродженого природного права”, а історична школа, класичний позитивізм і неопозитивізм переживали кризу. Концепції Штамлера використало опортуністичне крило II Інтернаціоналу (М. Адлер, Е. Бернштейн, К. Форлендер та ін.) для “доповнення марксизму кантіанством” і визначення суспільного ідеалу як “провідної зірки”. З українських правознавців найбільшого впливу вчень Штамлера зазнали П. Новгородцев, Б. Кістяківський, С. Гессен, з інших – Г. Радбрух, К. Кюль, Е. Цахер, О. Хеффе, Й. Лоб, А. Оллеро, В. Науке та ін.
Німецькі вчені поповнили світову державно-правову думку принциповими методологічними висновками, категоріями, оригінальними гіпотезами, серед яких – вчення про діалектику, дослідження з філософії права, ідеї про неповторність соціально-правового розвитку кожної нації, поняття “поступально-прогресивний розвиток людства”, марксистська історико-матеріалістична концепція держави і права, ніцшеанське осмислення антагонізму між культурою і державою.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)