Історія українського літературознавства – Наєнко М. К. – Останні статті О. Білецького і створення “Історії української літератури” у 8-ми томах
Подвижництвом в умовах тоталітарної совєтчини було, поза сумнівом, і дослідження творчості цих письменників. І чи не найбільш переконливою тут є наукова спадщина О. Білецького, п’ятитомне видання якої (вибрані праці) готувалося до друку в рік опублікування нарису І. Кошелівця “Сучасна література в УРСР”. З цього п’ятитомника постає справжня драма вченого, який на певному етапі розвитку свого дослідницького таланту (з кінця 20-х років) став переводити власну наукову методологію (переважали в ній принципи компаративістики) на рейки антинаукового марксизму. Як наслідок, ученому вдалося, з одного боку, охопити своїм зором значну частину видатних явищ української літератури, створити, по суті, свою концепцію її розвитку, а з іншого – марксистська кон’юнктура дуже попсувала ту концепцію (особливо, коли О. Білецький пробував віднаходити в літературному процесі “буржуазні”, “ліберальні”, “націоналістичні” та подібні до них “компрометуючі” мотиви), породивши в його окремих дослідженнях усілякі натяжки, підтасовки і навіть цілком очевидні фальсифікації. Наприклад, про передмову до вибраних творів Лесі Українки в 3-х томах (1937) говорити навіть не доводиться, оскільки в ній відбився цілковитий колапс тогочасної літературної ситуації в Україні. У 1949 р. О. Білецький пише розвідку “Прометей” Есхіла і його потомки (очевидно, нащадки. – М. Н.) в світовій літературі”, і, щоб розмежувати в ній “революційну демократку” Лесю Українку і “буржуазного ліберала” М. Драгоманова, дослідник без жодної наукової аргументації розводить їх на різні боки ідеологічних барикад навіть у трактуванні ними образу античного Прометея. Для Лесі Українки, мовляв, Прометей втілює революційність, а для М. Драгоманова – тільки поступ. Тим часом П. Филипович ще в 20-х роках переконливо показав, що “вживання образу Прометея у Драгоманова і Лесі Українки однакове; він у них є лише абстрактним символом – засобом для висловлення визвольної думки: у першого – в популярному нарисі, поданому в розповідній манері, у другої – в поезіях, сповнених громадського розумування”.
Кон’юнктурні фальсифікації найчастіше з’являлися в працях О. Білецького, що датовані періодом від середини 30-х років (тобто, з часу написання монографії “К. Маркс, Ф. Енгельс і історія літератури”) до середини 50-х років. Проте в останні роки життя він ставав дедалі вільнішим від догм вульгарно-марксистського літературознавства. Це видно, зокрема, в таких його статтях, як “Світове значення творчості Т. Шевченка”, “Світове значення Івана Франка”, “Українська література серед інших літератур світу”, “До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури” та ін., у яких обгрунтовувалась специфіка української літератури як феномена естетики, навіть містився заклик “подолати залишки догматичного ставлення до марксизму”, коли йдеться про художню творчість, “прихильніше”, ніж у 1958 p., розглядалася концепція української літературної історії, яку розвивав Д. Чижевський та ін. Принциповою була, зокрема, думка О. Білецького про обов’язкову потребу розглядати українську літературу в контексті світових літератур (розвивалася, отже, школа компаративістики), про необхідність якнайповнішого охоплення дослідниками літературного матеріалу, незалежно від його “другорядності” чи “національної обмеженості”, котра в колоніально поневолених літературах (якою була українська) виникала мимовільно. “Посередньо чи безпосередньо Білецький спричинився до того, що історики літератури почали говорити про такі визначні постаті XIX ст., як П. Куліш і М. Драгоманов. Наприклад, не без його впливу з’явилися два дуже цінні дослідження (про них була мова раніше. – М. Н.) М. Бернштейна “Журнал “Основа” і український літературний процес кінця 50- 60-х років XIX ст.” (1959) і “Українська літературна критика 50-70-х років XIX ст.” (1959), у яких, попри засадничу фальш методи, подано багато фактичного матеріалу, зокрема й про центральні постаті тодішнього процесу – П. Куліша й М. Драгоманова. Сам Білецький скоментував і видав твори М. Вороного, працював над дослідженням і поверненням до історії української літератури Б. Грінченка тощо. У критиці Білецький, коли це стало можливим, дав в останні роки блискучі зразки застосування формально-естетичної методи (в поєднанні, звичайно, з компаративістикою. – М. Н.), бувши ерудицією й талантом за приклад молодшим критикам” (Кошелівець І., цитована праця, с. 271-273). Певна частина нових, “післякультівських” праць О. Білецького була опублікована в повному обсязі лише після – смерті вченого, а ширший загал дослідників ознайомився з ними, по суті, лише з виходом п’ятитомника його вибраних досліджень (1965-1968). Вони дуже суттєво вплинули на розвиток тогочасного академічного літературознавства, презентатори якого саме тоді почали виконувати чи не найвідповідальніше за всі пореволюційні роки завдання – створення восьмитомної “Історії української літератури” (1967-1971).
У передмові до цієї праці (“Від редакційної колегії”), а також у статті голови редколегії Є. Кирилюка про наукові принципи видання наголошувалось” що автори його, переважно співробітники академічного інституту літератури, використали досвід своїх попередників, а науковою основою для них служать матеріалістичне розуміння художньої творчості, висхідні положення “ленінської теорії відображення, вчення про культурну спадщину, положення про наявність двох культур у кожній національній культурі у класовому суспільстві, ленінського принципу партійності літератури”. Отже, щось нове (з точки зору методології) в новій “Історії…” ніби не передбачалося, але фактичний матеріал її все ж був позначений деякими новими поглядами, що випливали саме з останніх за часом написання праць О. Білецького. В періодизації літературного процесу, наприклад, крізь безлику хронологію проглядали спроби значно активніше, ніж у попередніх радянських “Історіях…”, акцентувати на специфіці художньої творчості, а не тільки на тісних зв’язках и з суспільними процесами (зокрема, під час розгляду літератури часів Київської Русі і другої половини XVIII – початку XIX ст.); у прагненні повноти та об’єктивності осмислення кожного періоду з’явилась тенденція до розширення кола письменницьких імен та до супроводу їх не тільки класово жорсткими, а й естетичними характеристиками тощо. У передмові Є. Кирилюка з’явилося визнання, що “ми ще не дійшли до повної міри об’єктивності, але значно наблизились до неї”; це видно, зокрема, з того, що, хоча, скажімо, О. Олесь чи М. Вороний названі в “Історії…” поетами-декадентами, а про М. Хвильового, М. Івченка чи В. Підмогильного сказано, що в їхній творчості виявились “впливи ворожої ідеології”, та все-таки їм відводилось у виданні більш-менш значне місце. Так само ширшою в “Історії…” була інформація про П. Куліша і М. Драгоманова, О. Кониського і Я. Щоголіва, М. Чернявського й А. Кримського, М. Філянського і П. Карманського, В. Пачовського і Б. Лепкого, Г. Косинку і М. Куліша, О. Слісаренка і Г. Епіка, М. Хвильового й О. Досвітнього, а також про багатьох письменників із покоління шістдесятників.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)