Історія українського літературознавства – Наєнко М. К. – О. Білецький
У середині 30-х років дедалі помітніше місце в українському літературознавстві стали займати праці Олександра Білецького (1884-1961). У 20-х роках він звернув на себе увагу такими розвідками, як “У пошуках нової повістярської форми” (1923), “Двадцять років нової української лірики” (1924), “Сучасне красне письменство Заходу” (1925), “Проза взагалі і наша проза 1925 року” (1926), а також статтями з питань розвитку давньої літератури, передмовами до творів письменників-класиків, а середину 30-х років учений зустрів монографією “К. Маркс, Ф. Энгельс и история литературы” (М., 1934), варіант якої публікувався також українською мовою в журналі “Червоний шлях” (1934, № 6-10).
Дослідницька робота О. Білецького 20-х років, особливо “його розгляди тогочасної прози, – це по-справжньому класичний набуток українського літературознавства XX ст. Те, що С. Єфремов намітив в оцінці ранніх творів В. Підмогильного, Г. Косинки, М. Хвильового та кількох інших їхніх ровесників (див. останній розділ його “Історії українського письменства”), здобуло в статтях О. Білецького незалежний аналітичний розвиток і залишилось на багато десятиліть недосяжним для фахівців своєю точністю філологічних спостережень, характеристикою особливостей художнього мислення кожного автора, стилістичним блиском у викладі своїх думок і міркувань. В одному випадку творче обличчя письменника О. Білецький характеризував, наприклад, каскадом запитань (“…Що це за оповідання? Якась-то нарочито неохайна, незв’язна, до зухвалості невимушена розмова… Ніякої стрійності, ніякої гармонії… Чи не глузує з читача автор?” – про М. Хвильового), відповідаючи на які, розкривав усі секрети новизни саме такого типу прози; в іншому випадку пропонував такі підсумкові дефініції, які стосувались уже не стільки якогось одного автора, скільки всієї літератури (пантеїстичний ліризм “перешкоджає авторові утворити справжню прозу – особливий тип художнього мислення, в нашій літературі ще не віддиференційований як слід від поезії віршованої”, – про М. Івченка); ще в іншому – розкривав частковості в стилі й мисленні того чи того письменника, за якими стояло дуже очевидне “загальне” в розвитку, скажімо, небажаної в літературі хвилі епігонства (про П. Панча, О. Копиленка, І. Сенченка, В. Вражливого як “тимчасових” епігонів М. Хвильового) та ін. Якщо врахувати, що про все це О. Білецький говорив ще й з обов’язковими літературними екскурсами “в Азію, в Європу, в Америку й Китай”33, то стане очевидним, що українське літературознавство збагачувалось у його особі на справді неординарну філологічну постать. Але наближалися роки “закручування гайок” у мисленні, соцреалістичної ідеологізації мистецтва й дедалі масовіших репресій діячів науки й культури, і розкутий науково-критичний стиль мислення О. Білецького став поступово сковуватись кригою вульгарно-соціологічного трактування явищ літератури. Перші ознаки його вже спостерігалися в передмові до виданого в Москві “Альманаха современной украинской литературы” (1930). Але тут вульгаризація проступала ще переважно на рівні термінології (“буржуазна література”, “пролетарська проза” та ін.) і оперування політизованою періодизацією літературного процесу 20-х років (література періоду громадянської війни і перших років непу”, “література епохи відбудови соціалістичної реконструкції” та ін.), а щодо форм аналізу самих літературних явищ цього часу, то вони були (за незначними винятками) об’єктивними й науково спроможними. Це був, по суті, перший і на кілька десятиліть останній аналітичний огляд усього, створеного українськими письменниками в 20-х роках, через що він (огляд) аж до 1990 р. не передруковувався в зібраннях праць ученого. Не передруковувався досі й інший “вступ” О. Білецького, що з’явився того ж 1930 р. (“Вступ до історії нової української літератури”, яким починався “Загальний курс української літератури. Лекції 1-14”), але з іншої причини: тут вульгарний соціологізм у погляді на історію української літератури був уже домінуючою методологією. Після цього, протягом першої половини 30-х років, О. Білецький до проблем українського письменства звертався лише принагідно, зате активніше займався дослідженням зарубіжної літератури та осмисленням проблеми “марксизм і література”. Наслідком останнього й було опублікування монографії “К. Маркс, Ф. Энгельс и история литературы”.
У 20-х роках питання про зв’язок спадщини К. Маркса й Ф. Енгельса з літературою майже не розглядалось, а якщо Й розглядалося, то з обмовкою, що вони (перші класики марксизму) про літературу й мистецтво спеціально не писали, звертаючись до цієї галузі лише інколи і принагідно. “…Це здебільшого чорнові намітки, яким ми не маємо права надавати ваги остаточних міркувань”, – писав у 1923 р. німецький дослідник Георг Денкер. О. Білецький наводить цю думку Г. Денкера” але заперечує йому його ж (Денкера) висновком і переліком того, що, обіцявши, не зробили в галузі літературознавства ні К. Маркс, ні Ф. Енгельс: “…Література як така рідко була предметом спеціальної уваги й обміркування у Маркса і тільки трохи частіше в Енгельса. Маркс так і не здійснив свого наміру написати, наприклад… статтю про романтиків… статті про Гейне… не залишив нам ні критичної роботи про Бальзака… ні статті про поета Георга Веерта… Так не довелося й Енгельсові написати про Данте, виконати переклад Шеллі, висловитися про англійську пролетарську літературу… Написати книжку “Радощі й муки англійської буржуазії”.., де, без сумніву, був би широко використаний і матеріал англійської белетристики… Про найбільших поетів XIX століття… Байрона і Шеллі ми не подибуємо в писаннях Маркса певних міркувань”. Одне слово, багато чого з обіцяного не зробили основоположники марксизму в галузі літератури, але на чому ж тоді мало триматися те марксистське літературознавство, яким оперували деякі критики в 20-х роках і яке вже в 30-х роках так потрібне було як теоретичне підгрунтя “узаконеного” методу соціалістичного реалізму? О. Білецький пропонує кілька шляхів. Перший – за аналогією. “Література, – пише дослідник, – одна з надбудов на базі, якій відповідають певні форми суспільної свідомості”, а коли це так, то все, що говориться у Маркса-Енгельса про ці “надбудови” (юридичні, політичні, філософські, релігійні й інші ідеологічні форми), можна прикласти повною мірою і до літератури, і літературознавець повинен це взяти на увагу”. Другий шлях – розширення уявлень про літературу як таку. “…У творах (Маркса-Енгельса) ми маємо не лише величезні здобутки наукової думки, але й великі твори виразового слова, які історик літератури повинен вивчити й оцінювати із своєї специфічної точки зору”. Інакше кажучи, “18 брюмера” чи “Становище робітничого класу в Англії” – це не тільки політичні трактати, а й художні твори, що не поступаються, наприклад, перед памфлетами П. Кур’є чи публіцистичними творами В. Гюго (“Наполеон Малий”, “Історія одного злочинства9 та ін.). Нарешті – третій шлях: конструювання цілого з розрізнених частин, яке дасть змогу на основі принагідних згадок К. Маркса й Ф. Енгельса про художні явища створити систему чи концепцію поглядів на сам феномен мистецтва. Відома річ, усі ці шляхи здатні привести не до наукового, а до псевдонаукового уявлення про згадану концепцію, але вченого нехай це не бентежить. За авторитетним твердженням Вольтера, якби Бога й не було, то і його довелося б вигадати. І ось пропонується О. Білецьким естетичний “бог”, на підтвердження існування якого і в К. Маркса, й в Ф. Енгельса можна знайти чимало аргументів: суть того “бога” полягає в уявленні, що мистецтво – це творча діяльність “ПРО ЩОСЬ”, тобто художня ілюстрація історичних, суспільно-економічних процесів. Звичайно, пише О. Білецький, уявлення про мистецтво як ілюстрацію – “шлях дуже небезпечний. На ньому легко впасти в вульгарний матеріалізм… Дослідник мусить тонко аналізувати й тактовно підходити…”. Цих тонкощів і такту, наголошує О. Білецький, знову ж треба вчитися у Маркса й Енгельса. Вони, по-перше, спираються в своїх “ілюстраціях” не на будь-які характери Й ситуації, створені письменником, а лише на ті, що відповідають правді, тобто реалістичні. Що ж до, скажімо, романтизму, то “…романтизм, як і кожне інше перекручення, “перетворення” дійсності, прикрашування її, були Марксові й Енгельсові глибоко ворожі” (Там само. – № 7-8. – С. 188). За Марксом і Енгельсом, отже, виходило, що реалістичними були, наприклад, “Розмови богів” Лукіана, бо ці “Розмови…” – одне з найавторитетніших джерел про перших християн” (№ 6. – С. 171); “Слово о полку Ігоревім”, бо це – “заклик руських князів до єднання саме перед нападом монголів” (№ 6. – С. 174); “Робінзон Крузо” Д. Дефо, бо там зображено “Індивідуального виробника” як етап у розвитку буржуазної економічної думки (№ 7-8. – С. 174); “Людська комедія” О. Бальзака, бо з неї Енгельс “дізнався навіть в розумінні економічних деталей (наприклад, перерозподіл реальної та особистої власності) більше, ніж з книж
ок усіх професійних економістів, статистиків, істориків цього періоду разом узятих” (№ 7-8. – С. 185) і т. ін. По-друге, навіть “реалістичні ілюстрації” Маркс і Енгельс брали не на повну віру, а пам’ятаючи, що той чи той творець їх мав певні “класові симпатії і політичні забобони” і міг щось спотворити (№ 7-8. – С. 186). О. Бальзаку, наприклад, удалося почасти переступити через них і стати правдивішим, а от Мольер як письменник – “ідеолог буржуазії” (№ 7-8. – С. 165); В. Гюго “для Маркса був передовсім представником ворожого політичного угруповання” (№ 7-8.- С. 169); “в Еженові Сю гострий погляд Маркса виразно пізнав класового ворога, не меншого, ніж явні експлуататори пролетаріату” (№ 9. – С. 143); в Гете і його творах виявилось усе “справді людське”, тобто, як показав Енгельс, все міщанськи обмежене, двоїстість Гетевської натури і Гетевської творчості” (№ 9. – С. 146) і т. ін. Цими прикладами й міркуваннями 0. Білецький, отже, мимовільно доводив, що вульгарне трактування народилося не в умах “марксистських критиків” з Пролеткульту чи ВУСППу-РАППу, а в науковій практиці самих Маркса й Енгельса; їхній досвід на новому етапі розвинули Ленін і Сталін (№ 7-8. – С. 180), а відтак – це єдино правильне уявлення про художню творчість.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)