Історія філософської думки в Україні – Огородник І. В. – Іванов Вадим Петрович
Самоутвердження В. Іванова і визнання його як філософа відбувалося з деяким запізненням порівняно з його колегами М. Дученком та О. Яценком, яких об’єднувала не тільки спільність навчання (з першим вони були однокурсниками, а другий – навчався курсом вище), а й певна одностайність орієнтацій у постановці і розв’язанні важливих філософських проблем. Вони відзначалися високим професіоналізмом, хоча в усних виступах В. Іванову не було рівних, і тут він не поступався такому визнаному майстру ораторського мистецтва, як С. Гурвич. Причини запізнення із самоутвердженням варто шукати в життєвих умовах та характері вченого.
В. П. Іванов народився 31 січня 1933 р. в м. Біла Церква Київської обл. в сім’ї службовця, якій часто доводилося переїздити з місця на місце. Дитячі роки провів у м. Пирятині, пізніше проживав у с. Камишне (Полтавська обл.), Павлограді, Ніжині. По закінченні Ніжинської середньої школи вступив на філософський факультет Київського університету. Після закінчення університету чотири роки працював асистентом кафедри марксизму-ленінізму Ніжинського педінституту ім. М. В. Гоголя (1955-1959), а потім вступив до аспірантури Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1962 по 1969 р. – старший викладач кафедри марксизму-ленінізму Київського художнього інституту.
У 1968 р. В. Іванов захистив кандидатську дисертацію, перейшов (1969) до Інституту філософії АН УРСР, працюючи тут старшим науковим співробітником відділу діалектичного матеріалізму (1969-1979), заступником директора Інституту з наукової роботи (1979–1987), завідуючим відділу філософських проблем культури (1987-1989). Доктор філософських наук з 1979 р., професор – з 1987 р. У 1989 р. перейшов працювати до Київського інституту політології та соціального управління завідуючим кафедри культури. Помер 13 червня 1991 р.
Прихильник діалектико-матеріалістичного напряму в філософії (один із фундаторів відділу діалектичного матеріалізму в Інституті філософії АН України, з якого пізніше утворився відділ філософських проблем культури), В. Іванов у центр своїх наукових пошуків поставив проблему людини. При розгляді цієї проблеми виходив з діяльних аспектів людського буття, єдності онтологічних, світоглядних та гносеологічних його чинників, прояву сутності та існування людини в культурі. Наукові дослідження В. Іванова в 70-80-х роках своїми результатами й теоретико-філософськими узагальненнями (Практика и эстетическое сознание (К., 1971); Філософія і практично-духовне освоєння світу (Філос. думка, 1974, № 6); Человеческая деятельность, познание, искусство (К., 1977; Братислава, 1982); Человек и мир человека (К., 1977 (соавт.); Актуальные проблемы исследования мировоззренческих функций диалектического материализма (Вопр. философии. – 1981. – № 2); Життєвий світ особи (Філос. думка. – 1982. – № 1); Мировоззрение как форма сознания, самоопределения и культуры личности // Мировоззренческая культура личности (К., 1986) були близькими неомарксистським доробком західноєвропейському неортодоксальному марксизмові, не поступаючись їм змістовністю й наближенням до наукової істини.
Вчений виступав проти відриву філософії від практики, за нове переосмислення її зв’язку з життям, перебудову філософського мислення, самого відношення до філософії, її проблематики, структури курсу філософії, переосмислення її базису й структури. В. Іванов наголошував на необхідності орієнтації філософії на світоглядну проблематику, практично-духовне самоусвідомлення людини, вбачаючи в цьому не просто доповнення до гносеологічних і методологічних проблем, а саму суть філософії, де світогляд не відривається від людини, а завжди інтенціонально активно вплетений в саме смислове поле людської діяльності. Звідси його вимога переосмислення всього категоріального апарату в діяльно-практичному значенні, розуміння категорій як форм практичного освоєння людиною світу, подолання усталених стереотипів ототожнення філософії і світогляду, знання й свідомості, підміни поняття “світ” поняттям “матерія”. Стосовно двох останніх стереотипів В. Іванов зазначав, що приріст знання сам по собі не приводить до формування правильного світогляду.
Формування світогляду, на думку В. Іванова, – це процес, що охоплює всю діяльність людини, в ході якої виробляється орієнтація людини в світі, усвідомлюється її місце в ньому, відношення людини до світу й до інших людей, де світ і є людський світ, основа людського буття й життєдіяльності людини. Дотримуючись розуміння філософії як в думці схопленої епохи, базою якої виступає вся культура людства, вчений негативно ставився до поділу її на діалектичний та історичний матеріалізм, притаманний марксистсько-ленінській традиції. Він справедливо зауважував, що такий поділ веде до нехтування ряду світоглядних категорій, самої теорії людини, філософським розумінням життя, оскільки характеристика життя тут не піднімається вище від розуміння його як обміну білкових тіл, а сама людина розглядається то як частина природи, то як робоча сила, частина суспільства. В. Іванов був твердо переконаний у тому, що філософія мусить бути націленою на людину, а її основою має бути сама людська сутність.
При розгляді стану філософії України радянської та пострадянської доби варто, хоча б коротко, зупинитися на поглядах таких українських філософів, як А. С. Канарський та М. Ф. Тарасенко.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)